Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 26)
Він біжить до вантажівки й кричить на все горло: «Стій, та СТІЙ же, стоп, Бога ради!»
Він вимагає від двох волонтерів, які геть заплуталися, щоб вони зупинили машину. Та стала менш як у трьох футах[30] від щойно виритої дренажної канави. Він схиляється перевести дух, і тут телефон дзвонить знову.
Холлі, як же я тебе люблю, думає Джером, знову тягнучись до телефона на поясі, але інколи ти так мене задовбуєш.
Але тепер на екрані вже не Холлі. Там мамине обличчя.
Таня плаче.
— Ти маєш приїхати додому! — каже вона, і Джером встигає згадати дідусеву приповідку: біда не ходить сама.
Таки це Барбі.
Ходжес у коридорі, уже прямує до дверей — і тут у нього вібрує телефон. Це Норма Вілмер.
— Пішов? — питає Ходжес.
Норма не потребує уточнювати, про кого йдеться.
— Так. Тепер, побачившись зі своїм козирним пацієнтом, він може розслабитися й продовжити обхід.
— Мені шкода чути про сестру Скапеллі.
Це правда. Вона йому була байдужа, але Ходжес каже правду.
— І мені теж. Вона керувала медсестрами, як той капітан Блай на «Баунті»[31], але мені страшно подумати, що хтось… хтось отак… отаке зробив. Чуєш новину — і перша реакція: ні, ні, не вона, так не може бути. Такий шок. Друга реакція: ну так, усе чітко зрозуміло. Ніколи не виходила заміж, близьких друзів немає — принаймні мені про таких невідомо. Тільки робота. Де всі її, ну, недолюблювали.
— Всі самотні люди… — промовляє Ходжес і виходить на холод, прямуючи до зупинки. Застібає однією рукою ґудзики і розтирає бік.
— Так. Багато таких. Що я можу для вас зробити, містере Ходжесе?
— Я маю до вас кілька запитань. Зможете зустрітися зі мною, випити чого-небудь?
Западає довга мовчанка. Ходжес думає, що вона відмовиться. Тоді Норма каже:
— Сподіваюся, ваші запитання не створять проблем докторові Бабіно?
— Можливо все, Нормо.
— Це було б дуже славно, але, гадаю, я вам у кожному разі зобов’язана. За те, що не показали докторові, що ми знайомі ще від часу Беккі Хелмінгтон. На Ревер-авеню є такий водопій — називається прикольно: «Бар Бар-ан чорний», — а більшість персоналу ходить випити ближче до лікарні. Зможете знайти?
— Ага.
— Я о п’ятій закінчую. Зустрінемося там о пів на шосту. Я б воліла холодненьку горілку з мартіні.
— Чекатиму.
— Тільки не очікуйте, що я вас зможу провести до Хартсфілда. Це може позбавити мене роботи. У Бабіно завжди був важкий характер, а останнім часом він щось зовсім дивний. Я пробувала сказати йому про Рут, а він просто пробіг повз. Не те що він особливо переймається, коли дізнався.
— Ви його страшенно любите, чи не так?
Норма сміється:
— Ну, за це з вас два напої.
— Два — то й два.
Він уже засовує телефон у кишеню, коли він знову гуде. Бачить дзвінок від Тані Робінсон — і думка одразу перекидається до Джерома, котрий перебуває на будівництві в Аризоні. На будівельному майданчику багато небезпек…
Він бере слухавку. Таня плаче — спочатку він навіть не може розібрати, що вона каже: тільки те, що Джим у Піттсбурзі й вона не хоче повідомляти йому, що сталося, доки сама не знатиме більше. Ходжес стоїть на узбіччі, затуливши друге вухо, щоб шум машин не заважав чути Таню.
— Трохи повільніше, Таню, будь ласка, повільніше. Це Джером? Із Джеромом щось сталося?
— Ні, з Джеромом все гаразд. Йому я телефонувала. Це Барбара! Вона була в Нижньому місті…
— Боже, та що їй було треба в Нижньому місті, ще й у будній день?
— Не знаю! Знаю лише те, що якийсь хлопець штовхнув її на вулиці і її збила вантажівка! Її везуть до Кайнера. Я зараз теж туди їду!
— Ви за кермом?
— Так, а як це пов’язано…
— Покладіть трубку, Таню. І повільніше. Я зараз у Кайнера. Зустріну вас у «невідкладній допомозі».
Він кладе слухавку і рушає назад до лікарні, незграбно, майже підтюпцем. І думає: «Чорт, це не місце, а якась мафія. Щойно мені здається, що я звідси вийшов, воно мене назад тягне…»
Машина «швидкої», блимаючи, задкує до одного з відсіків «невідкладної допомоги». Ходжес зустрічає машину, виймаючи поліцейське посвідчення, яке досі носить у гаманці. Коли парамедики й лікарі «швидкої» витягають з кузова ноші, він швидко показує посвідчення, спритно затуляючи печатку «на пенсії» великим пальцем. Суворо кажучи, це шахрайство: він вдає поліцейського — тож до цього трюку вдається нечасто, але цього разу він цілком доречний.
Барбарі далі ліки, але вона притомна. Побачивши Ходжеса, дівчинка міцно хапає його за руку.
— Білле! Як ви так швидко встигли?! Мама телефонувала вам?
— Так. Що з тобою?
— Та все гаразд. Мені дали якесь знеболювальне. У мене… кажуть, нога зламана. Я пропущу баскетбольний сезон, та й, мабуть, це не має значення, бо мама мене з дому не випустить до… ну, мабуть, так до двадцяти п’яти років.
По її обличчю течуть сльози.
Часу в нього мало, тож питання про те, що Барбара робила на МЛК-авеню, де інколи трапляється по чотири перестрілки між машинами на тиждень, має почекати. Є важливіші речі.
— Барб, ти знаєш, як звати того хлопця, який штовхнув тебе під машину?
Вона робить великі очі.
— Може, ти його добре роздивилася? Описати могла б?
— Штовхнув?! Ні, ні, Білле! Ні, це неправда!
— Офіцере, нам час іти, — каже парамедик. — Потім зможете її допитати.
— Чекайте! — кричить Барбара і намагається сісти. Хтось із лікарів обережно намагається її покласти, вона кривиться від болю, але Ходжеса цей крик сповнює надії. То хороший і сильний голос.
— Що, Барб?
— Він мене штовхнув уже
— Нам справді треба її оглянути, офіцере, — каже медик. — Їй треба рентген зробити.
— Не дайте їм нічого зробити з тим хлопцем! — кричить Барбара, яку везуть крізь подвійні двері. — Він високий! У нього зелені очі й борода-еспаньйолка! У нього «Тодгантер»…
Барбару повезли геть, і двері гойдаються за нею.
Ходжес виходить надвір, де може без проблем користуватися телефоном, і передзвонює Тані.
— Не знаю, де ви, але не женіть і не мчіть на червоне світло. Щойно її привезли, вона цілком притомна. У неї зламана нога.
— І все?! Слава Богу! А внутрішні ушкодження?
— То вже лікарям видніше, але вона була дуже жива. Гадаю, машина її лише зачепила.
— Мені треба зателефонувати Джерому. Я, напевне, до смерті його налякала. І Джимові треба знати.
— Зв’яжіться з ними, коли доїдете. А поки що годі телефона.
—
— Ні, Таню, не можу. Мені ще дзвінок треба зробити.