Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 25)

Ну, принаймні Рут Скапеллі ніде не видно, тож він має більше шансів навідати Хартсфілда. Ось на посту чергової Норма Вілмер, а вони разом із Беккі Хелмінгтон були джерелом усієї інформації про Брейді, перш ніж Ходжес припинив ходити до палати 217. Але погана новина полягає в тому, що за столом також сидить лікар. Із тим Ходжесові ніколи не вдавалося встановити контакт, хоча Богові одному відомо, скільки разів він намагався це зробити.

Він іде назад у бік фонтанчика, сподіваючись, що Бабіно не помітив його і скоро піде дивитися які-небудь результати томографії, а тоді до Вілмер можна буде спокійно підійти. Він трохи п’є з фонтанчика (скривившись і схопившись за бік, коли випростовується), а потім звертається до практикантів:

— Тут щось сталося? Таке враження, що всі на вухах стоять.

Вони вагаються й перезираються.

— Не можемо розказувати, — каже перший практикант. У нього на обличчі ще залишилося трохи юнацьких прищів, і на вигляд він має років із сімнадцять. Ходжес здригається, спробувавши уявити, як цей хлопчина асистує в операції, складнішій, ніж виймання скалки з пальця.

— Щось із пацієнтом? Може, з Хартсфілдом? Я питаю лише тому, що раніше служив у поліції і щось ніби відповідаю за те, що він потрапив сюди.

— Ходжес? — питає другий практикант. — Це ваше прізвище, так?

— Так, це я.

— Ви його спіймали, так?

Ходжес одразу погоджується, хоча коли б цю справу робив він сам, то Брейді порішив би в залі «Мінго» значно більше людей, ніж тоді в центрі. Ні, це була Холлі з Джеромом Робінсоном, це вони зупинили Брейді, перш ніж він встиг активувати свою саморобну пластикову вибухівку.

Практиканти перезираються знову, і тоді перший каже:

— Хартсфілд такий самий, як і був, овоч овочем. Це сестра Ретчед.

Другий штовхає першого ліктем:

— Про покійних поганого не кажуть, йолопе. Особливо коли той, кому скажеш, може потім передати далі.

Ходжес одразу прикладає палець до губ: мовляв, ні, не перекажу.

Перший практикант збуджено пояснює:

— Тобто старша медсестра Скапеллі. Вона цієї ночі покінчила з собою.

У голові Ходжеса немов вмикається світло, і вперше відучора він забуває, що, можливо, скоро помре:

— Це точно?

— Порізала собі руки й зап’ястя і стекла кров’ю, — пояснює другий. — Ну, я таке чув.

— А якоїсь записки вона не лишала?

Практиканти не знають.

Ходжес іде до столу чергового. Бабіно й досі там, передивляється якісь папки з Вілмер (яку, схоже, тривожить її екстрене підвищення), але чекати Ходжесові немає коли. Це явно справа Хартсфілда. Він іще не розуміє, як таке може статися, але в усьому цьому відчувається рука Брейді. Князь самогубств грьобаний.

Він мало не звертається до сестри Вілмер на ім’я, але в останній момент інстинкт його зупиняє.

— Сестро Вілмер, я Білл Ходжес. — Це вона добре знає. — Я працював і на місці злочину в центрі, і в залі «Мінго». Мені треба бачити містера Хартсфілда.

Вона відкриває рот, але Бабіно встигає першим:

— Про це не може бути й мови. Навіть якби містеру Хартсфілду можна було приймати відвідувачів, що не відповідає розпорядженню з окружної прокуратури, бачитися з вами йому не можна. Йому потрібен спокій. Кожен із ваших несанкціонованих попередніх візитів цей спокій порушував.

— Це новина для мене, — м’яко відповідає Ходжес. — Щоразу, коли я до нього заходив, він просто там сидів. Тихо, як миска вівсянки.

Норма Вілмер крутить головою туди-сюди, неначе стежить за тенісним матчем.

— Ви не бачили того, що бачили ми після того, як ви йшли. — Вкриті щетиною щоки Бабіно червоніють. Під очима в лікаря темні кола. Ходжесу пригадується карикатура з підручника недільної школи «Життя з Ісусом» — іще в ті стародавні часи, коли машини були зі стабілізаторами, а в дівчат обов’язковим елементом шкільної форми були білі шкарпеточки. Лікар, що опікується Брейді, просто наче зійшов з тієї карикатури, тільки от Ходжес має сумніви, що перед ним затятий онаніст. Але він пам’ятає слова Беккі: деякі неврологи ще більш ненормальні, ніж їхні пацієнти.

— А що з ним було? — питає Ходжес. — Маленькі істерики? Чи там щось падає, коли я виходжу? Може, вода в унітазі сама спускається?

— Облиште жарти. Після вас залишалася психічна руїна, містере Ходжесе. В нього не настільки пошкоджений мозок, щоб він не відчував вашу одержимість. Злостиву одержимість ним. Я хочу, щоб ви пішли. У нас сталася трагедія, чимало з моїх пацієнтів засмучені.

Ходжес помічає, як очі Вілмер дещо збільшуються, і розуміє, що пацієнти, які зберігають притомність, — а тут чимало таких, які її цілком втратили, — нічого не знають про те, що старша медсестра покінчила з собою.

— У мене до нього лише кілька запитань, і я вже не мозолитиму вам очі.

Бабіно нахиляється до нього. Його очі за окулярами в позолоченій оправі всі в червоних прожилках.

— Слухайте уважно, містере Ходжесе. По-перше, містер Хартсфілд не може відповідати на ваші запитання. Коли б він міг, він би вже постав перед судом за свої злочини. По-друге, ви не маєте на це офіційних повноважень. По-третє, якщо ви зараз не підете, я викличу охорону і вас звідси виведуть.

Ходжес звертається до нього:

— Перепрошую, але з вами все гаразд?

Бабіно сахається, наче Ходжес замахнувся кулаком йому в обличчя.

— Геть звідси! — кричить він.

Групки медперсоналу в коридорі припиняють розмови, всі озираються.

— Дійшло, — посміхається Ходжес. — Ну, я пішов. На все добре.

Біля виходу на галерею маленька закусочна в ніші. Там стоїть, прихилившись до стіни й сунувши руки в кишені, другий стажер.

— Оба-на! — каже він, — Оце вас відчитали!

— Це так лише здається. — відказує Ходжес і роздивляється автомат із закусками. Там немає нічого такого, від чого в нього все в животі не загориться, але й нехай — він поки що й не голодний. — Молодий чоловіче, — не розвертаючись, каже він до стажера, — якщо ви бажаєте заробити п’ятдесят доларів за просте і безпечне доручення, то ходіть до мене.

Другий стажер — на вигляд видається, що в недалекому майбутньому він стане дорослим, — підходить до автомата теж.

— А що за доручення?

Блок папірців у Ходжеса завжди в задній кишені, як і за тих часів, коли він іще був першокласним детективом. Він пише два слова: «Зателефонуйте мені» — і номер свого мобільного.

— Передайте це Нормі Вілмер, щойно Смауг[29] розправить крила й полетить геть.

Другий стажер бере записку й кладе в кишеню халата. Тоді обличчя в нього набуває очікувального виразу. Ходжес дістає гаманець. П’ятдесятка — це трохи забагато за доправлення записки, але в останній стадії раку є принаймні один плюс: гроші можна хоч у вікно викидати!

Джером Робінсон несе на плечі дошки під пекучим сонцем Аризони, коли в нього дзвонить телефон. Будинки вони зводять — для перших з них уже встановлено каркаси — у не надто багатому, але поважному районі в південних околицях Фенікса. Кладе дошки зверху на тачку і витягає з пояса мобільний, гадаючи, що це виконроб Ектор Алонзо. Того ранку один з робітників — тобто робітниця — перечепилася й упала на купу арматури. Вона зламала ключицю й отримала некрасиву рвану рану на обличчі. Алонзо повіз постраждалу до лікарні Святого Луки, доручивши Джерому свої обов’язки на час відсутності.

Але у віконці видно не ім’я Алонзо — там фотографія Холлі Джібні. Він її сам сфотографував, підловив її рідкісну усмішку.

— Привіт, Холлі, як справи? Я за хвильку віддзвонюся, тут такий шалений ранок, а…

— Мені треба, щоб ти приїхав додому, — каже Холлі. Голос у неї наче спокійний, але Джером давно її знає і за цими шістьма словами відчуває притлумлені потужні емоції. Головна з них — страх. Холлі й досі має багато страху. Мати Джерома, яка душі в ній не чує, колись казала, що страх — це в Холлі стандартне налаштування.

— Додому? Навіщо? Щось негаразд? — Тепер і його раптово охоплює страх. — Це з татом? З мамою? З Барбі?

— З Біллом, — каже вона. — У нього рак. Дуже поганий. Підшлункової. Якщо він не лікуватиметься, то помре, можливо помре в кожному разі, але в нього могло б бути трохи часу, а він мені каже, що в нього просто маленька виразка, бо… бо… — Чути, як вона набирає повні груди повітря: Джером аж здригається. — Через грьобаного Брейді Хартсфілда!

Джером не розуміє, який зв’язок між Брейді Хартсфілдом і страшним діагнозом Білла, але розуміє, що зараз у нього — халепа. На другому кінці будівельного майданчика двоє молодих людей у касках — такі самі волонтери, як Джером, — дають суперечливі накази водію машини з цементом, яка задкує і сигналить. Попереду катастрофа.

— Холлі, дай мені п’ять хвилин, я віддзвонюся.

— Але ж ти приїдеш, правда? Скажи, що приїдеш! Бо я не знаю, чи зможу сама з ним про це поговорити, а лікувати його треба негайно!

— П’ять хвилин, — каже він і скидає.

Думки в його голові крутяться так швидко, що йому здається, ніби зараз мозок загориться від їхнього тертя, а палюче сонце тут аж ніяк не допомагає. Білл? Рак? З одного боку, це наче неможлива річ, а з другого — абсолютно можлива. Під час справи Піта Сауберса, коли Джером і Холлі працювали разом з ним, він був у чудовій формі, але йому вже скоро сімдесят і, коли Джером бачив його востаннє переди вильотом до Аризони в жовтні, Білл виглядав не дуже. Занадто схуд. Занадто зблід. Але Джером нікуди не може поїхати, доки не повернеться Ектор. Це було б усе одно, що залишати когось із пацієнтів, щоб він заміняв директора божевільні. А знаючи лікарні Фенікса, де травмпункти цілодобово переповнені, то він точно до вечора тут застрягне.