Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 24)

Бабіно, звиклий до того, щоб його чули й слухали, і ще не зовсім підкорений, не зважає:

— Ходжес учора їздив на Гіллтоп-корт, спочатку до Еллертон, потім нишпорив по другий бік вулиці, де…

— Я сказав: замовкніть!

— Брукс бачив, як він сів у п’ятий автобус, і це означає, що, імовірно, він їде сюди! А якщо він їде сюди, то він знає!

Брейді на мить зводить погляд на лікаря, його очі палають, а потім повертається до екрану. Якщо він зараз помилиться, дасть цьому освіченому ідіотові відволікти його…

Але він не дасть. Він хоче дошкулити Ходжесові, хоче дошкулити тому нігеру-косильнику, він має з ними свої рахунки, і він зробить це так. Це не просто помста. Барбара — перша контрольна особа, яка була на концерті, і вона не така, як інші, тих було легше контролювати. Але все-таки він її контролює, і потрібні йому лише кілька секунд, і тепер він бачить, що їде до неї. Це вантажівка. Велика, чорна.

Ну що, люба моя, думає Брейді Хартсфілд. Ось твоя машина.

Барбара стоїть коло бордюру, дивиться, як під’їжджає машина, готується, але, щойно вона згинає коліна, хтось хапає її ззаду.

— Дівчино, що таке?

Вона виривається, але хтось міцно тримає її за плечі, і машина мчить повз під гучну читку Ґостфейса Кілли[26]. Вона викручується, озирається і бачить худого цибатого хлопця — свого однолітка в куртці з нашивкою школи «Тодгантер». Зросту в нього, може, шість з половиною футів[27], то Барбара має дивитися на нього знизу. Невелика шапочка темних кучерів, борідка-еспаньйолка. На шиї — тонкий золотий ланцюжок. Він усміхається. Його очі веселі й зелені.

— Ти гарненька, це і правда, і комплімент, але не звідси, правильно? Ще й вдягнена як — тобі матуся хіба не казала з двору не виходити?

— Відчепися! — Їй не страшно, вона сердиться.

Він сміється.

— Та ти крута! Мені круті дівчата подобаються. Хочеш пожувати чого-небудь, кули випити?

— Я з тобою нічого не хочу!

Новий друг пішов геть — мабуть, вона йому огидна. Я тут не винна, думає вона. Це він. Оцей неотеса.

Неотеса! Оце точно чорнувате слово, якщо такі бувають. Барбара відчуває, як горить обличчя, і опускає погляд на екран «заппіта». Рибки її заспокоять, вони завжди заспокоювали. Подумати лишень, вона мало не викинула цей ігровий пристрій, коли той дядько дав його їй! Але потім вона знайшла рибок! Рибки завжди її зачаровують, а іноді з ними приходить друг. Але бачить вона його хіба що мить — перед тим як екран гасне. Раз — і зникає! А той цибатий уже схопив пристрій своїми довгими пальцями і роздивляється.

— Опа! Оце так старовина!

— Це моє! — кричить Барбара, — Віддай!

По другий бік вулиці якась жінка сміється і кричить пропитим голосом:

— Ану давай, сестричко, скажи йому! Скрути йому шияку!

Барбара тягнеться до свого «заппіта». Високий хлопець усміхається й підіймає його над головою.

— Віддай, кому сказала! Не будь козлом!

Тепер глядачів більшає, і Цибатий грає на публіку. Він відхиляється ліворуч, потім робить різкий крок праворуч: може, такий прийом він застосовує на баскетбольному майданчику. Поблажлива усмішка не сходить з його обличчя. Зелені очі блищать і танцюють. Кожна дівчина в школі «Тодгантер», мабуть, по вуха закохана в ці очі, і Барбара вже не думає про самогубство, і про чорнуватість не думає, і про те, який вона суспільно несвідомий мішок сміття. Зараз вона лише сердиться, а те, що він симпатичний, лютить її ще дужче. Вона грає в американський футбол в основному складі шкільної команди і тепер всаджує найкращий штрафний удар Цибатому в гомілку.

Він кричить від болю (але це якийсь такий веселий біль — і дівчина просто шаленіє від люті, бо вдарила таки з усієї сили) і складається вдвоє, схопившись за болюче місце. Тут Барбара вже дістає, куди треба, і хапає свій цінний жовтий пластиковий прямокутник. Вона розвертається і, майнувши спідницею, біжить на проїжджу частину.

— Люба, обережно! — кричить жінка з пропитим голосом.

Барбара чує вищання гальм, відчуває запах паленої гуми. Дивиться ліворуч і бачить автофургон, який суне просто на неї, передня частина аж хилиться: водій судомно тисне на гальмо. За брудним склом видно перелякані очі й відкритий рот. Вона підіймає руки, впустивши «заппіт». І ось уже знову Барбара Робінсон хоче чого завгодно, тільки не вмерти — але ось вона вже тут, на дорозі, і вороття нема.

От і приїхали, думає вона.

Брейді вимикає «заппіт» і дивиться на Бабіно з широкою усмішкою.

— Зробив її! — каже він. Вимовляє слова він чітко, не змазавши жодного звуку. — Погляньмо тепер, як зрадіють Ходжес і отой гарвардський мумба-юмба!

Бабіно добре розуміє, хто така «вона», і гадає, що від нього очікують зацікавленості в тому, що буде з нею. Але його вона не цікавить. Наразі він дбає про власну шкуру. Як це він дав Брейді втягти його в таке? Коли так вийшло, що в нього вже не було вибору?

— Я прийшов сказати саме про Ходжеса. Я не сумніваюся: він зараз їде сюди. До вас.

— Ходжес тут не раз бував, — каже Брейді, хоча, правда, старий коп-пенсіонер щось давненько не з’являвся. — Він так і вірив усе, що я в кататонії.

— Він починає все зіставляти. Він не дурень, ви ж самі не раз казали. Чи знав він Z-Боя, коли той був просто Бруксом? Він, певно, бачив його тут, коли приходив до вас.

— Уявлення не маю. — Брейді стомився, він задоволений. Тепер йому по-справжньому хочеться лише посмакувати смерть цього дівчиська Робінсон, а потім подрімати. Багато чого попереду, на нього чекають серйозні звершення, але зараз йому необхідно перепочити.

— Він не повинен бачити вас у такому вигляді. У вас щоки червоні, ви геть спітніли. Скидаєтеся на того, хто щойно переміг у міському марафоні.

— То не пускайте його. Ви можете. Ви ж лікар, а той — просто якийсь напівлисий старий хрін з соціальної безпеки. Зараз він не має навіть повноваження квитанцію на штраф виписати за прострочене паркування. — Брейді цікаво, як той нігер-косильник сприйме новину. Джером[28]. Чи заплаче? Чи впаде на коліна? Може, рватиме на собі одяг і битиме себе в груди?

Чи буде він звинувачувати Ходжеса? Навряд чи, але це було б найкраще. Це було б просто чудово.

— Добре, — каже Бабіно. — Так, ви маєте рацію, я це можу. — Він звертається рівною мірою до себе й до того, хто, з ідеї, є його піддослідним. А вийшов такий просто анекдот, чи не так? — Ну, принаймні не зараз. Адже, знаєте, в нього можуть залишатися якісь друзі в поліції. Може, навіть багато.

— Я їх не боюся і його теж не боюся. Просто не хочу його бачити. Ну, принаймні не зараз. — Брейді посміхається. — Після того, як він дізнається про дівчисько. Отоді я захочу його бачити. А тепер ідіть геть.

Бабіно, який нарешті починає розуміти, хто тут господар, виходить із палати Брейді. Як завжди, велике полегшення — виходити звідси собою. Бо щоразу після того, як він, побувавши доктором Z, перетворюється на Бабіно, до тями повертається дедалі менша частина доктора Бабіно.

Таня Робінсон телефонує дочці на мобільний учетверте за останні двадцять хвилин — і вчетверте чує лише бадьорий голосок Барбари: «Залишіть, будь ласка, голосове повідомлення…»

— Не зважай на все, що я казала тобі раніше, — каже Таня після гудків. — Я ще сердита, але просто зараз так хвилююся за тебе, що мені погано. Зателефонуй. Мені треба знати, чи все з тобою гаразд.

Вона кладе телефон на стіл і ходить вузькими колами кабінетом. Міркує, чи телефонувати чоловікові, і вирішує цього не робити. Поки що не треба. Він схильний метати блискавки від самої думки, що Барбара прогулює школу, і він вирішить: саме це зараз і відбувається. Спочатку Таня припустила це сама, коли зателефонувала місіс Россі — відповідальна за відвідуваність у школі «Чейпел Рідж»: спитала, чи Барбара залишилася вдома через хворобу. Барбара ніколи раніше не сачкувала, але кожен негарний вчинок колись робиться вперше, а надто коли йдеться про підлітків. Тільки от сама вона ніколи не втекла б з уроків, а, поговоривши з місіс Россі, Таня виявила: всі близькі подруги Барб у школі.

Тоді думки її стали похмурішими — і їй не йшов з голови щит над міською швидкісною автострадою, на якому поліція вивішувала повідомлення про зникнення дітей. Тані ввижався цей щит із написом «Барбара Робінсон», який мерехтів, неначе в якомусь пекельному кіно.

Телефон грає перші кілька нот «Оди радості», і вона бігом біжить до нього, думаючи «Слава Богу, слава Богу, я тепер її з дому не випущу до кінця зи…»

Тільки на екрані зовсім не усміхнене личко дочки. Там написано: «Головний міський відділ поліції». Жах опускається в живіт Тані, кудись у глибину, і якусь мить вона навіть не може поворухнути пальцем, щоб узяти слухавку. Нарешті їй вдається натиснути зелене «Прийняти», і музика стихає. Тепер усе в кабінеті, особливо родинна фотографія на столі, здається занадто яскравим. Телефон неначе сам підлітає до вуха.

— Алло?

Вона слухає…

— Так, це вона.

Вона слухає, а вільною рукою затуляє собі рот, щоб не було чути жодного звуку. Чує власний голос:

— А ви впевнені, що це саме моя дочка — Барбара Розеллен Робінсон?

Поліцейський, який телефонує, каже: так. Він цього певний. На вулиці знайшли її посвідчення. Матері він не каже: щоб прочитати ім’я хазяйки, з документа витирали кров.

Ходжес відчуває, що щось нечисто, щойно виходить на галерею, яка веде від самої лікарні Кайнера до регіональної клініки мозкової травматології «Лейкс», де стіни пофарбовано в спокійний рожевий колір і день і ніч лунає тиха музика. Складається враження, що всі звичні справи зупинилися і майже ніхто не працює. На дорозі трапляються покинуті візки з їжею, на них охололі тарілки з якоюсь локшиною, яку в їдальні клініки вважають китайською. Медсестри збираються групками і тихо перемовляються. Одна, схоже, плаче. Двоє практикантів схилилися голова до голови коло фонтанчика з водою. Якийсь санітар говорить по мобільному, за що його теоретично можуть усунути від виконання обов’язків, але Ходжес вважає, що тому ніщо не загрожує: ніхто не звертає на того санітара увагу.