Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 28)

— Тільки долоні поздирав, та й усе. Жіночка по той бік вулиці — вона найближча була до місця події — розповіла, що він штовхнув дівчину і, цитую: «Налетів на неї, як здоровецький птах».

— Чи він розуміє, що може йти?

— Розуміє, але він погодився почекати. Хоче знати, як там дівчинка. Ходімо. Побалакаєте, та й піде собі. Хіба що у вас будуть якісь причини його не відпускати.

Ходжес усміхається:

— Я просто тут дізнаюся для міс Робінсон. Дозвольте в нього про парочку речей спитати, і ми обоє припинимо мозолити вам очі.

У кімнаті допитів тісно й парко, над головою порипують труби опалення. Але ця кімната, вочевидь, найкрасивіша в усьому відділку: там стоїть канапа, а столу з залізякою збоку, до якої за наручник припинають затриманого, немає. Канапа тут і там заклеєна стрічкою, і Ходжесові згадується чоловік, що його Ненсі Елдерсон бачила на Гіллтоп-корті, — отой, у заклеєній куртці.

Деріс Невілл сидить на канапі. У цупких штанях і застібнутій на всі ґудзики сорочці — білий верх, чорний низ — він має вигляд чепурний і старомодний. Єдині вияви стилю — борідка і золотий ланцюжок на шиї. Складена шкільна куртка перекинута через бильце канапи.

Коли детективи заходять, він встає і простягає руку з довгими пальцями, наче створену для баскетболу. Долоня замазана помаранчевим антисептиком.

Ходжес обережно тисне руку, пам’ятаючи, що вона подряпана, і відрекомендовується.

— У вас зараз немає жодних проблем, містере Невілле. Власне, Барбара Робінсон прислала мене подякувати вам і подбати, щоб у вас усе було добре. Вона і її сім’я — мої давні друзі.

— А вона як?

— Ногу зламала, — каже Ходжес, підтягаючи собі стілець. Його рука машинально повзе вгору й береться за бік. — Могло б бути значно гірше. Готовий закластися, вона наступного року знову в футбол гратиме. Сідайте, сідайте.

Коли Невілл сідає, коліна в нього опиняються майже на рівні підборіддя.

— Та тут я, можна сказати, винен. Мені не треба було її дражнити, але вона така симпатична і взагалі… Але ж… Мені ж не повилазило… — Після паузи виправляється. — Ну не сліпий я. Під чим вона тоді була? Ви не знаєте часом?

Ходжес хмурить брови. Думка про наркотики у зв’язку з Барбарою в нього якось не з’являлася, хоча мала б: вона ж підліток, а ці роки в людини — час експериментів. Але ж він три чи чотири рази на місяць вечеряє в Робінсонів і ніколи не помічав у дівчинки ніяких ознак вживання наркотиків. Може, він занадто близький до неї. Чи занадто старий.

— А чому ви думаєте, що вона була під дією наркотиків?

— Ну хоча б тому, шо… що вона сюди прийшла, це перше. А на ній шмотки «Чепел Рідж». Я це знаю, бо ми з ними двічі на рік граємо. Ну й розносимо їх. І ще вона ходила як в тумані. Стоїть на бордюрі просто коло «Зоряної мами» — де ворожка сидить, — і вигляд у неї такий, наче зараз піде просто під машину. — Деріс знизує плечима. — Ну і я з нею забалакав, став її піддражнювати, чого, мовляв, від мами пішла. А вона як розлютиться, як та кицька. А мені вона сподобалася, ну і… — Він дивиться на Гіґґінса, потім знову на Ходжеса. — От зараз буде про те, чим я винний, і я чесно розкажу, о’кей?

— О’кей, — каже Ходжес.

— Ну от, дивіться, я в неї гру забрав. Так, пожартував просто, розумієте? Підняв над головою. Відняти назовсім я не збирався. А вона мені як наддасть ногою — як на дівчинку, будь здоров б’ється — і назад забрала. Отоді вигляд у неї був зовсім не обдовбаний.

— А який, Дерісе? — автоматично називає хлопця на ім’я Ходжес.

— Ну, слухайте, лютий! А ще переляканий. Немовби до неї оце щойно дійшло, куди вона потрапила, що вона на такій вулиці, де дівчатка у формі приватних шкіл не ходять, а тим більше самі. МЛК-авеню? Ласкаво, бля, просимо! — Він нахиляється вперед, склавши довгопалі руки між колін, обличчя серйознішає. — Вона не розуміла, що я жартую, уявляєте собі? Вона наче запанікувала, розумієте?

— Розумію, — каже Ходжес, і, хоча голос у нього зацікавлений, він насправді перебуває на автопілоті, вражений словами Невілла: «Я в неї гру забрав». Якась частина його розуму говорить, що це не може бути пов’язане з Еллертон і Стовер. Але більша частина переконана, що зв’язок є, і то безпосередній. — Мабуть, ви засмучуєтеся.

Невілл філософським жестом здіймає обдерті долоні до стелі, мовляв, ну що вдієш.

— Тут таке місце, слухайте. Це ж Нижнє. Вона впала з неба і зрозуміла, де вона, ото й усе. А я так чимшвидше звідси хочу вилізти. Поки можу. Буду грати в першому дивізіоні, вчитися гарно, щоб отримати хорошу роботу, шоб… щоб стати професіоналом. Тоді всю родину звідси витягну. Моя сім’я — це мама, я і двоє братів. Якби не мама, я б до такого не довчився, як зараз. Вона ніколи не дозволяла, шоб ми в багнюці гралися. А якби почула оце «шоб», то лаялась би страшне!

Ходжес думає: занадто хороша дитина, щоб бути справжньою. Та ж ні, ось він, сидить. Ходжес не сумнівається, що хлопець каже правду, й не хотів би уявляти, що сталося б із сестричкою Джерома, коли б Деріс Невілл сьогодні був на уроках.

Гіґґінс каже:

— Дівчинку дражнити, звичайно, погано, але, маю сказати, ви повелися правильно. Ви ж подумаєте про те, що мало не сталося, якщо вам колись іще захочеться втнути щось подібне?

— Ну звичайно, сер, подумаю.

Гіґґінс підіймає долоню. Невілл не б’є по ній з маху своєю, а лише злегка торкається — із саркастичною посмішкою. Він хороший хлопчик, але все-таки тут Нижнє місто, а Гіґґінс, як-не-як, дядько поліцейський.

Гіґґінс підводиться.

— Ну що, можемо йти, детективе Ходжесе?

Ходжес схвально киває, чуючи своє колишнє звання, але розмову ще не закінчено.

— Майже. А що то була за гра, Дерісе?

— Стара, — без вагань каже той. — Типу «Game Boy», але в мого меншого брата він є — мама купила на барахолці, чи як там це зветься, — а в дівчинки трохи інакша штука була. Яскраво-жовта, точно пам’ятаю. Не зовсім той колір, який зазвичай дівчата люблять. Принаймні ті, яких я знаю.

— А екран ви часом не бачили?

— Краєм ока. Там рибки зграями плавали.

— Дякую, Дерісе. А наскільки ви певні, що вона була під наркотиками? За десятибальною шкалою: десять — абсолютна певність.

— Ну, десь так на балів із п’ять. Коли я підходив до неї, мені здавалося на всі десять, бо вона немов ось-ось збиралася на проїжджу вийти, а там вантажівка сунула здорова, значно більша, ніж отой фургончик, який її збив. Я собі думав: не кокаїн, не метамфетамін, не «мулька» — щось спокійніше, типу екстазі чи трави.

— А тоді, коли ви почали з нею жартувати? Коли забрали в неї гру?

Деріс Невілл закочує очі:

— Ну й швидко ж вона отямилася!

— Добре, — каже Ходжес. — Тепер у мене все. І дякую вам.

Гіґґінс також дякує, і вони з Ходжесом прямують до дверей.

— Детективе Ходжесе? — Невілл знову на ногах, і Ходжес має просто-таки закинути голову, щоб побачити обличчя хлопця. — Як ви вважаєте, якщо я зараз запишу свій телефон, ви зможете їй його передати?

Ходжес міркує, потім дістає з кишені ручку й дає високому хлопчикові, який, можливо, врятував Барбарі Робінсон життя.

Холлі везе їх назад на Нижню Мальборо. Дорогою Ходжес розповідає їй про розмову з Дерісом Невіллом.

— У кіно вони б закохалися одне в одного без тями, — задумливо каже Холлі, коли він закінчує розповідь.

— Життя — не кіно, Хол… Холлі… — Він ледве не називає колегу «Холліберрі», але в останній момент втримується. Не час для легковажних жартів.

— Розумію, — каже Холлі. — Тому я в кіно й ходжу.

— Ти, мабуть, не знаєш, чи «заппіти» робили жовті, правда?

Як це часто буває, Холлі має під рукою факти:

— Їх робили в десятьох кольорах — і так, жовтий теж був.

— Ти думаєш про те, що і я? Що є зв’язок між тим, що сталося з Барбарою, і з тими жінками на Гіллтоп-корті?

— Не знаю, що саме я думаю. Хотілося б отак посидіти разом з Джеромом і поміркувати, як тоді, коли в Піта Сауберса була біда. Просто посидіти й усе обговорити.

— Якщо Джером ввечері буде і з Барбарою все дійсно буде гаразд, то, мабуть, можна завтра.

— Завтра — твій другий день, — каже вона, завертаючи до їхньої парковки. — Другий із трьох.

— Холлі…

— Ні! — сердито каже вона. — Навіть не кажи! Ти обіцяв! — Вона перемикає передачу на режим паркування і розвертається обличчям до нього. — Ти переконаний, що Хартсфілд усе вдає, правильно?

— Так. Може, не від самого того моменту, як він розплющив очі й матусю кликав, але, не сумніваюся, відтоді він уже далеко пішов. Може, й зовсім відновився. Він вдає навіпкататонію, щоб не потрапити під суд. Хоча, напевно, Бабіно б дізнався. У нього ж мають бути аналізи, томографія всяка…

— Та нехай. Якщо він здатний мислити і якби він дізнався, що ти затримався з лікуванням і помер через нього, як ти гадаєш, що б він відчув?

Ходжес нічого не каже, а Холлі відповідає за нього:

— Він був би радий, радий, радий! Бляха-муха, у захваті був би!

— Добре, — каже Ходжес. — Я тебе чую. Решта сьогоднішнього дня і ще два. Але на хвилинку забудь про мене. Якщо він якимось чином може впливати на людей за межами палати… це ж страшно.

— Я знаю. І ніхто нам не повірить. Це теж страшно. Але ніщо мене так не лякає, як думка, що ти можеш померти.

Він хоче обійняти її за ці слова, але в неї зараз один із таких необіймальних виразів обличчя, тож він натомість позирає на годинник.