Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 29)

— У мене зустріч, не хочеться примушувати даму чекати.

— Я в лікарню. Навіть якщо мене не пустять до Барбари, там, напевне, буде Таня, і вона зрадіє побачити друга.

— Прекрасна думка! А перед тим я б хотів трохи почути про довірену особу, якій передали справи «Sunrise Solutions».

— Його звати Тодд Шнайдер. Він член юридичної фірми, в назві якої шість прізвищ. Їхні офіси в Нью-Йорку. Я його знайшла, поки ти говорив із містером Невіллом.

— З айпаду?

— Так.

— Ти — геній, Холлі!

— Та ні, це простий комп’ютерний пошук. Це ти розумний, що перший подумав про це. Якщо хочеш, я йому зателефоную. — На її обличчі помітно, наскільки її жахає така перспектива.

— Тобі це немає необхідності робити. Просто зв’яжись із його офісом і спробуй домовитися, щоб я з ним поговорив. Завтра рано-вранці, якщо можна.

Вона всміхається:

— Добре. — Усмішка сходить із її лиця. Вона показує на верхню частину його живота. — Болить?

— Трохи. — Зараз це правда. — Серцевий напад — то було гірше. — І це теж правда, але так, можливо, буде недовго. — Якщо побачиш Барбару, вітай її від мене.

— Так.

Холлі дивиться, як він переходить до своєї машини, звертаючи увагу на те, як він, поправивши комір, береться за бік. Жінці хочеться заплакати. Чи, може, завити від того, як це жахливо несправедливо. Життя може бути страшенно несправедливим. Це вона знає ще зі шкільних років, коли всі з неї сміялися, але це досі її дивує. Не мало б, а дивує.

Ходжес знову їде через усе місто, крутить радіо, шукає якогось добротного важкого року. Знаходить «The Knack» на ВАМ-100 із піснею «Моя Шарона» і додає звуку. Після пісні говорить діджей, каже про те, що на схід від Скелястих насувається буря.

Ходжес не звертає на це уваги. Він думає про Брейді і про те, де ж він уперше бачив оті «заппіти». Їх роздавав Бібліотечний Ел. Як же його прізвище? Ніяк не виходить згадати. Якщо взагалі колись знав.

Коли він приїжджає до «водопою» з кумедною назвою, то бачить Норму Вілмер за столиком у глибині, подалі від шаленого натовпу бізнесменів, що товчуться коло шинквасу, галасують і плескають одне одного по спинах, навперебій замовляючи напої. Норма змінила медичний халат на темно-зелений брючний костюм і туфлі на низьких підборах. Перед нею вже стоїть келих.

— Це ж я мав замовити, — каже Ходжес, сідаючи напроти.

— Не переймайтеся, — каже вона. — Потім за все розрахуєтеся.

— Атож, розрахуюся.

— Бабіно мене б не зміг звільнити чи навіть перевести кудись, коли б хтось побачив нашу розмову й переповів йому, але ускладнити життя він мені міг би непомалу. Я, звичайно, теж трохи могла б йому проблем створити.

— Правда?

— Правда. Думаю, він ставить досліди на вашому товариші Брейді Хартсфілді. Згодовує йому таблетки з Бог знає чим. Коле щось теж. Каже, вітаміни.

Ходжес здивовано дивиться на неї:

— А давно він це робить?

— Кілька років уже. Саме тому Беккі Хелмінгтон перевели в інше відділення. Вона не хотіла виявитися крайньою, якщо Бабіно дасть йому не той вітамін і пацієнт загине.

Приходить офіціантка. Ходжес замовляє кока-колу з вишенькою.

— Колу?! — пирхає Норма. — Ви серйозно? Ви ж великий хлопчик, чого ж?

— Якщо казати про пиття, то я за все своє життя пролив більше, ніж ви випили, зайчику, — каже Ходжес. — А що ж Бабіно, в дідька, задумав?

— Не знаю. — Норма знизує плечима. — Але він — не перший лікар, який експериментує на людині, яка всім до одного місця. Ніколи не чули про експеримент із сифілісом у Таскеґі? Уряд США використовував чотириста чорних чоловіків як лабораторних щурів. Це тривало сорок років, наскільки я знаю, — а з них жоден не в’їхав машиною в натовп беззахисних людей. — Вона криво посміхається до Ходжеса. — Розслідуйте, що робить Бабіно. Створіть йому клопіт. Б’юсь об заклад, вам вдасться!

— Мене наразі цікавить саме Хартсфілд, — каже Ходжес, — але, судячи з того, що ви кажете, я не здивуюся, якщо Бабіно стане, так би мовити, супутньою втратою.

— Тоді супутнім втратам — ура! — У неї виходить щось на зразок «спутімтратм», тож Ходжес робить висновок: Норма п’є вже не першу за цей вечір. Адже він вчився на слідчого.

Коли офіціантка приносить колу, Норма одним духом допиває своє і каже:

— Мені ще раз, а що джентльмен платить, то можна подвійну!

Офіціантка бере її келих і йде. Норма знову перемикається на Ходжеса:

— Ви казали, що у вас є питання. То ну ж бо, питайте, поки я ще можу відповісти. У мене язик уже трохи заплітається, а скоро зовсім заплететься.

— Хто в списку відвідувачів Брейді Хартсфілда?

Норма супить брови:

— Список відвідувачів? Ви жартуєте? Хто вам сказав, що є такий список?

— Покійна Рут Скапеллі. Це сталося одразу після того, як вона заступила Беккі на посаді старшої. Я їй запропонував п’ятдесят за будь-які чутки про нього — у Беккі була така такса, — а вона повелася так, ніби я їй туфлі обісцяв. І каже: «Вас же навіть немає у списку його відвідувачів!»

— Отаке!

— І от, сьогодні якраз, Бабіно сказав…

— Наплів вам чогось про прокуратуру. Я чула, Білле, я ж там сиділа.

Офіціантка принесла Нормі напій і поставила перед нею, і Ходжес зрозумів, що закінчувати треба швидко, поки жінка не впала йому на вуха з розмовами про все на світі — від неповаги на роботі до сумного й позбавленого любові особистого життя. Коли медсестри п’ють, то міри не знають. Як і копи.

— Ви працювали у «Відрі» весь той час, коли я туди ходив…

— Значно довше. Дванадцять років. — «Днацять»… Вона підіймає свій келих і випиває половину. — А тепер мене підвищили до старшої, принаймні тимчасово. Подвійна відповідальність за ті самі гроші, не сумніваюся.

— Останнім часом нікого з окружної прокуратури не бачили?

— Ні… Спочатку набігла ціла бригада з портфелями, а з ними їхні кишенькові лікарчуки, яким не терпілося оголосити сучого сина осудним, але пішли вони розчаровані: побачили, як він слиниться й ложку не може взяти. Ще кілька разів навідувалися — перевірити, щоразу менше й менше народу з портфелями, але останнім часом не ходили. Поки що, наскільки вони розуміють, він повний овоч. Йому тоді такий тидищ зробили, що вже не отямиться.

— То їм усе одно, — а чого б інакше було? Крім випадкової ретроспективи, коли новин бракує, інтерес до Брейді Хартсфілда впав. Завжди є свіжий труп на дорозі, щоб про нього писати.

— Ви ж знаєте, звісно. — Пасмо волосся падає їй на очі. Норма здмухує його. — Вас хтось намагався зупинити щоразу, коли ви до нього ходили?

Ні, думає Ходжес, але ж він півтора року не заходив.

— Якщо справді є якийсь список відвідувачів…

— То він має бути в Бабіно, а не в прокуратурі. Коли йдеться про Мерседеса-кілера, то прокуратурі як тому солов’ю, Білле…

— Що?

— Та нічого.

— Чи могли б ви перевірити, чи справді існує такий список? Зараз, коли ви — старша медсестра.

Вона міркує, потім каже:

— На комп’ютері цього бути не може: занадто легко було б знайти, але Скапеллі тримала парочку тек у шухляді столу чергового, замикала на ключ. Вона була просто асом у стеженні, хто хороший, а хто поганий. Коли я щось знайду, двадцять це вам коштуватиме?

— Якщо вийдете на зв’язок завтра, то всі п’ятдесят. — Ходжес, щоправда, має сумніви, чи згадає вона цю розмову завтра. — Час не жде.

— Якщо існує такий список, то це просто від манічки величі. Бабіно подобається тримати Хартсфілда виключно для себе, коханого.

— Але ви перевірите?

— Атож, чому ні? Я знаю, де вона ховає ключ від замкненої шухляди. Блін, та більшість сестер на поверсі знають. Важко звикнути до думки, що нашої сестри Ретчед уже немає.

Ходжес киває.

— Він речі може пересувати, знаєте? Не торкаючись.

Норма дивиться на нього, вона ставить своїм келихом круглі сліди на столі. Здається, хоче зобразити олімпійські кільця.