Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 20)

Він вирішив розплющити очі й звернутися до неї, щойно вона закінчить зміну подушок, коли їхні обличчя будуть найближче. Це її має злякати, а Брейді подобалося лякати людей. У його житті багато змінилося, але не це. Може, вона навіть закричить, як одна з медсестер, коли він їй показав «рибу» під простирадлом.

Тільки от Макдональд дорогою до шафи зупинилася й розвернулася до вікна. Там не було особливо на що дивитися — просто парковка, але вона простояла там хвилину… потім дві… три. Чому? Що там, блін, такого чарівного, у тій цегляній стіні?

Тільки вона не всуціль цегляна, зрозумів Брейді, визирнувши разом із медсестрою. На кожному поверсі парковки були відкриті смуги, і машини заїжджали пандусом, і сонце швидко зблискувало на лобовому склі.

Спалах. Спалах. І ще спалах.

Господи Ісусе, подумав Брейді. Але ж це я маю лежати в комі, чи як? Таке враження, що зі мною стався якийсь нап…

Але — стоп. На хвилиночку, блін, зупинитися.

Визираю із нею? Як я можу визирати разом із медсестрою, коли сам лежу тут, у ліжку?

Проїхав іржавий «пікап». За ним седан-«ягуар», може, в ньому сидів якийсь багатенький лікар, — і Брейді зрозумів: він дивиться не з нею, а з неї. Так дивишся на шлях із пасажирського сидіння, коли за кермом хтось інший.

І справді — в Сейді Макдональд був своєрідний напад, тільки такий тихий, що вона навіть не зрозуміла, що сталося. Це від світла. Від зблисків на склі машин. Щойно на тому пандусі настане пауза в русі машин, щойно сонце стане під трохи іншим кутом, в неї усе минеться і вона повернеться до своїх обов’язків. Воно минеться, а вона навіть не помітить, що з нею щось було.

Брейді це знав.

Знав, бо перебував усередині неї.

Він іще заглибився й зрозумів, що може бачити її думки. Це було дивовижно. Він просто бачив, як вони мигтять: туди й сюди, так і сяк, іноді їхні шляхи перетинаються в темно-зеленому середовищі — про це навіть варто буде поміркувати, але обережно — осердя її свідомості. Її глибинного «я», сутності Сейді. Він спробував іще заглибитися і роздивитися якусь із отих думок-риб, але, Господи, ну вони й прудкі! А проте…

Щось про кекси, які в неї лежать удома, на квартирі.

Щось про кота, якого вона бачила у вікні зоомагазину: чорного з акуратною білою манишкою.

Щось про… камінці? Чи правда про камінці?

Щось про батька, і ця риба — червона, кольору гніву. Чи сорому. Чи й того, й того водночас.

Коли вона відвернулася від вікна й попрямувала до шафи, у Брейді на мить запаморочилося в голові. Запаморочення минуло, і ось він уже знову в собі, дивиться своїми очима. Вона випустила його з себе, навіть не підозрюючи, що він був у її голові.

Коли вона підняла його й підклала йому під голову дві подушки з піноматеріалу в свіжих наволочках, Брейді дозволив очам залишитись у звичному напівзаплющеному нерухомому стані. Усе-таки він нічого не сказав.

Йому справді треба було над цим поміркувати.

Наступні чотири дні Брейді кілька разів пробував потрапити в голову тим, хто приходив до його палати. Певною мірою йому це вдалося лише один раз — із молодим санітаром, який прийшов помити підлогу. Хлопець не був монголоїдним ідіотом (так його мати казала про людей із синдромом Дауна), але на генія теж зовсім не тягнув. Він дивився на мокрі сліди від швабри на лінолеумі, слідкував, як змінюється відтінок підлоги, і це відкривало його цілком достатньо. Брейді зазирнув у нього — це було недовго й малоцікаво. Хлопчина міркував, чи будуть на вечерю тако, — теж мені велике діло.

Потім — запаморочення, відчуття розвороту, падіння. Хлопець виплюнув його, як кавунову насінину, навіть не спинивши мірного руху своєї швабри.

Із іншими, хто час від часу потикався до палати, у нього взагалі не виходило нічого — і ці невдачі були значно прикріші, ніж неможливість почухати обличчя, коли воно свербіло. Брейді спробував оглянути себе й підбити підсумки — вони виявилися сумними. Голова, яка постійно болить, вінчає скелетоподібне тіло. Рухатися він може, його не паралізувало, але м’язи атрофувалися, і навіть для пересування ноги на кілька сантиметрів потрібне геркулесове зусилля. Потрапити у свідомість медсестри Макдональд для нього було подібно до подорожі на чарівному килимі.

Але це вдалося лише тому, що в Макдональд якась форма епілепсії. Не дуже сильна, але двері вона трохи прочиняє. А в інших, як видається, є природний захист. Усередині того санітара він і кількох секунд не протримався — а коли б той довбодятел був одним із семи гномиків, то звали б його Сонько.

Від цього йому згадався старий анекдот. Перехожий у Нью-Йорку питає в бітника, як потрапити до Карнегі-холлу[25], — і отримує відповідь: «Практикою, дядьку, — каже той, — практикою».

Оце мені й треба, подумав Брейді. Практикуватися, набиратися сил. Адже старий коп-пенсіонер Керміт Вільям Ходжес десь ходить — і гадає, що переміг. Я не можу цього допустити. Я не бажаю допустити цього.

І от одного мокрого вечора посеред листопада 2011 року Брейді розплющив очі, сказав, що в нього болить голова, і попросив покликати матір. Сейді Макдональд тієї ночі не чергувала, а Норма Вілмер була з міцнішого тіста. Однак трохи вона від здивування все одно зойкнула — і побігла до доктора Бабіно, сподіваючись, що він іще в кабінеті.

Брейді подумав: «Ось так починається решта мого життя».

Брейді подумав: «Практика, дядьку, практика».

Чорнувата

Хоча Ходжес офіційно зробив Холлі повною партнеркою в фірмі «Що впало, те пропало» і в них був іще один кабінет (не те що дуже великий, але з вікном на вулицю), вона зробила вибір на користь того, щоб залишитися на секретарському робочому місці. Там вона й сидить, вдивляючись в екран, коли о чверть на дванадцяту приходить Ходжес. І хоча вона швидко струшує щось зі столу в широку шухляду над колінами, нюхові рецептори Ходжеса перебувають у хорошому стані (на відміну від іншого необхідного обладнання південніше) — і вони безпомильно відчувають запах над’їденого тістечка «твінкі».

— Що в тебе, Холліберрі?

— Ти від Джерома це перейняв, і ти знаєш, як я цього не люблю. Ще раз назвеш мене Холліберрі — і поїду до мами на тиждень! Вона все мене в гості кличе.

Та зараз, думає Ходжес, як же. Ти її не терпиш, та й ти зараз взяла слід, моя люба. А з нього тобі злізти, як наркоману з голки.

— Вибач, вибач. — Він дивиться їй через плече і бачить статтю з «Bloomberg Business» за квітень 2014 року. Заголовок: «Zappit запнувся». — Атож, компанія все просрала і зійшла зі сцени. Здається, я тобі вчора казав.

— Казав, правда. Але цікаве питання — принаймні для мене: як із матеріально-виробничими запасами?

— Що ти маєш на увазі?

— Тисячі непроданих «заппітів», може, й десятки тисяч — я хотіла дізнатися, що з ними сталося.

— І як, знайшла?

— Ще ні.

— Може, їх відправили до бідних дітей у Китай разом з усіма тими овочами, які я відмовлявся їсти в дитинстві…

— Голодні діти — це не смішно! — суворо дивиться на нього Холлі.

— Ну так, звичайно…

Ходжес випростується. Дорогою сюди він купив знеболювальне за рецептом від доктора Стамоса — важке, але не настільки, наскільки важкою буде інша терапія. Вжив його — і майже все гаразд. Навіть відчувається легке голодне ворушіння десь у шлунку — приємна зміна.

— Мабуть, їх знищили. Як то роблять із непроданими книжками в м’яких палітурках, напевне.

— Це багато продукції треба знищувати, — каже вона. — Адже в ґаджети вже завантажено ігри, вони працюють. Та й ті командери навіть робилися з вай-фаєм. Ну а тепер розкажи про свої результати.

Ходжес витворює на обличчі усмішку, яка мала б виглядати щасливою і скромною:

— Та, власне, добрі новини. Виразка, але зовсім маленька. Треба буде пити купу ліків і стежити за дієтою. Доктор Стамос каже, що, коли я так робитиму, вона сама заросте.

Холлі обдаровує Ходжеса такою променистою усмішкою, що той навіть не відчуває сорому за свою дику брехню. Звичайно, водночас від цієї усмішки він почувається собачим лайном на старому черевику.

— Слава Богу! Ну і ти ж робитимеш те, що він сказав, правда?

— А то як же. — І ще шмат лайна: жодна ідіотська їжа у світі не вилікує його недуги. Ходжес — чоловік, який не здається, і за інших обставин він уже б сидів у кабінеті гастроентеролога Генрі Їпа, без огляду на те, наскільки мізерні шанси побороти рак підшлункової. Але повідомлення, отримане під «Блакитною парасолькою», змінило все.

— Ну то просто чудово. Просто не уявляю, що б я без тебе робила, Білле. Не уявляю та й годі.

— Холлі…

— Та, власне, уявляю. Я б поїхала додому. І було б це для мене погано.

Нема базару, думає Ходжес. Коли я тебе вперше зустрів, у місті на похороні твоєї тітки Елізабет, тебе твоя мама водила просто як того собачку на повідку. Холлі, зроби це, Холлі, зроби те — і, заради Бога, не зроби чого-небудь незручного…

— Ну а тепер розказуй, — каже вона. — Розкажи щось нове. Ну розкажи, розкажи, розкажи!

— Дай-но мені п’ятнадцять хвилин — я все тобі викладу! А поки що подивись, чи знайдеться що-небудь про долю отих командерів. Може, це виявиться не дуже важливим, а може, якраз навпаки.

— Добре. Яка чудова новина про твої аналізи, Білле!

— Та отож.

Він іде до свого кабінету. Холлі, крутнувшись на стільці, якийсь час на нього дивиться, бо він рідко зачиняє двері, коли сидить у кабінеті. Але й чогось надзвичайного в тому немає. Вона повертається до комп’ютера.