Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 21)
— Між вами ще не все скінчено…
Холлі тихо повторює ці слова. Кладе над’їдений овочевий бургер на паперову тарілочку. Ходжес свій уже поглинув, розповідаючи в паузах. Про те, що прокинувся від болю, він не сказав; у його версії, він виявив повідомлення, бо пішов в Інтернет, коли йому не спалося.
— От саме так там і було сказано.
— Від «Z-Боя».
— Та отож. Звучить, як ім’я якогось помічника супергероя, правда? «Стежте за пригодами Z-Мена і Z-Боя, які охороняють від злочинців вулиці міста Ґотема!»
— Так це ж про Бетмена і Робіна. Вони охороняють місто Ґотем.
— Та я знаю, я про них комікси ще до твого народження читав. Це я так, аби побалакати.
Вона бере овочевий бургер, витягає з нього смугу салатного листя і кладе решту назад.
— Коли ти востаннє бачив Брейді Хартсфілда?
Оце до діла, захоплено думає Ходжес. Молодчина, Холлі!
— Я до нього навідувався щойно після справи з родиною Сауберсів і потім пізніше один раз. На літнє сонцестояння, ось коли. Тоді ви з Джеромом загнали мене в куток і сказали, щоб я припинив. Так я і зробив.
— Ми це заради твого ж добра!
— Та я розумію, Холлі. Їж-но свій бутер.
Вона відкусює, витирає серветкою майонез із кутка губ і питає, який був Хартсфілд, коли Ходжес востаннє його бачив.
— Такий, як і був… загалом. Просто сидів собі, дивився на парковку. Я щось кажу, запитую, а він сидить і мовчить. Пошкодження мозку демонструє так, що «Оскара» давати можна. Але про нього всякі серйозні чутки ходили. Нібито в нього є якась розумова сила. Ніби він може воду сам вмикати в туалеті, не встаючи з ліжка, чим добряче лякає персонал. Я б вважав, що це все фігня, — але коли вже Беккі Хелмінгтон, яка була старшою медсестрою, мені розповіла, що справді разів зо два бачила такі штуки: жалюзі торохтіли, телевізор сам вмикався, пляшки на системі гойдалися… А от вона — це, я б сказав, надійний свідок. Розумію, в це важко повірити.
— Не так уже й важко. Телекінез, що його іноді називають психокінезом, — явище задокументоване. А ти сам під час своїх відвідин такого не бачив?
— Ну… — Ходжес замислюється, пригадуючи. — Щось таке було в мій передостанній прихід. Там у нього на тумбочці стояла фотографія в рамці — він і його мама обійнялися, туляться щока до щоки. Десь на відпочинку. Більша висіла в них удома на В’язовій. Ти, мабуть, пам’ятаєш.
— Звичайно. Я все пам’ятаю, що ми там бачили, зокрема і її відверті фотки, які лежали в нього на комп’ютері. — Вона схрещує руки поверх маленьких грудей і робить гидливу гримасу. — У них були
— Та не кажи. Я навіть точно не скажу, чи він справді з нею сексом займався…
— У-у…
— …але думаю, він, дуже ймовірно, хотів цього, а вона, як мінімум, сприяла таким його фантазіям. У кожному разі, я схопив ту фотку і почав на всяке про неї йому натякати, намагався домогтись його реакції. Адже він — він насправді
— І він спілкувався з тобою через «Блакитну парасольку», не забудь.
— Після вчорашнього вже точно не забуду.
— Розкажи, що тоді ще сталося?
— Він тільки на мить перестав дивитися у вікно на ту парковку через дорогу. Його очі… розвернулися в орбітах, він подивився на мене. У мене волосся на потилиці сторч стало, і повітря зробилося… ну, наелектризоване, чи що.
Ходжес просто примусив себе промовити решту. Відчуття було таке, ніби він котить на гору важку каменюку.
— Я, коли в копах служив, арештовував усяких лиходіїв, деякі з них справді
— Вірю, — промовляє вона ледь чутно.
— І в нього був «заппіт». Отут я намагаюся провести зв’язок. Коли це зв’язок, а не просто збіг обставин. Там був чоловік, не знаю прізвища, його всі просто називали Бібліотечний Ел — він видавав пацієнтам і паперові книжки, і «кіндли» з «заппітами». Не знаю, той Ел був санітаром чи волонтером. Чорт, та він і прибиральником бути міг, просто між ділом ще й отак людям допомагав. Мабуть, єдина причина, чого я одразу про це не подумав, — це те, що в Еллертон ця штука була рожева. А в Брейді — блакитна.
— Як могло те, що сталося з Дженіс Еллертон і її дочкою, бути пов’язане із Брейді Хартсфілдом? Хіба що… а про телекінез поза його палатою щось розповідали? Не було таких чуток?
— Та ні, але приблизно в той час, коли розкрилася справа Сауберсів, у мозковій травматології одна медсестра вчинила самогубство. Порізала зап’ястя в туалеті в коридорі просто коло палати Хартсфілда. Її звали Сейді Макдональд.
— Ти вважаєш…
Вона знову взялася до бутерброда: відщипує салат і впускає його на тарілочку. Чекає.
— Продовжуй, Холлі. Я тобі поки нічого не кажу.
— Ти вважаєш, Брейді якось її до цього схилив, умовив? Не уявляю, як це могло статися…
— Та я теж ні, але ж ми знаємо, яке в Брейді було захоплення самогубствами.
— Оця Сейді Макдональд… А в неї часом теж «заппіта» не було?
— Бог її знає.
— А як… як вона?..
— Скальпелем, який тихцем винесла з операційної. Я про це дізнався від асистентки медексперта. За подарункову картку «Де Мазіо» — італійського ресторану…
Холлі знову відщипує салат на тарілку. На тарілці в неї тепер таке видовище, ніби там гномики гуляли день народження й розсипали конфеті. Ходжеса це трохи бісить, але він її не спиняє. Вона міркує, як висловитися. І нарешті говорить:
— Тобі треба сходити до Хартсфілда.
— Атож, треба.
— Ти певен, що зможеш чогось від нього добутися? Тобі ж раніше не вдавалося.
— Тепер я знаю трохи більше. — Але, по правді, а що він
А може, то все збіг. Може, рак уже за мій мозок узявся і в мене параноя починається?
Так, мабуть, Піт подумав би з напарницею — тепер він уже подумки називає її Міс Красиві Сірі Очі, настільки в голові засіло — хоч би в очі її так не назвати.
Він підводиться:
— Нема слушнішого часу, ніж зараз.
Вона впускає бутерброд на купу общипаного салату, щоб взяти його за руку:
— Бережися!
— Буду!
— Обережно з думками. Не знаю, може, це по- божевільному звучить, але я все-таки і є ненормальна, принаймні час від часу, так можу тобі це сказати. Якщо в тебе раптом десь візьмуться думки про… ну про те, щоб заподіяти собі щось… ти мені зателефонуй.
— Добре!
Вона схрещує руки й обхоплює себе за плечі — отим старим нервовим жестом, який у неї зараз буває значно рідше.
— Коли б Джером тут був…
Джером Робінсон нині в Аризоні, він взяв академку в коледжі на семестр і поїхав на будівництво з командою «Середовище для людства». Одного разу, коли Ходжес висловився про це, що хлопець тим будівництвом «прикрашає собі резюме», Холлі зробила йому зауваження: Джером це робить, бо він хороший! Із цим Ходжес не міг не погодитися: Джером справді хороший.
— У мене все буде гаразд. Та й, може, взагалі нічого такого. Ми з тобою наче діти, які бояться, що в порожньому будинку на розі водяться привиди. Якби ми про це сказали Піту, він би нас обох здав у психушку.
Холлі, яку, власне, вже так здавали (двічі), вважає, що в деяких порожніх будинках справді водяться привиди. Вона знімає зі свого плеча маленьку руку без перснів і швидким рухом хапає його за рукав.
— Зателефонуй, коли туди приїдеш. А другий раз — як виїжджатимеш. Не забудь, а то я хвилюватимуся, що ти не можеш зателефонувати, бо…
— У «Відрі» не можна мобілками користуватися, так, я знаю. Я зроблю це, Холлі. А поки що в мене до тебе два прохання.
Він бачить, що її рука смикнулася до блокнота, і хитає головою:
— Ні, цього не треба записувати. Усе просто. По-перше, сходи на eBay — чи куди ти ходиш купувати те, чого вже немає в продажу, — і замов один такий «Zappit Commander». Зможеш?
— Запросто! А по-друге?
— Компанія «Sunrise Solutions» купила «Zappit», а потім збанкрутувала. Хтось виконує обов’язки довіреної особи. Ця особа наймає юристів, бухгалтерів, ліквідаторів, щоб вони допомогли викачати з компанії все до цента. Дізнайся, хто це, — і я з ним зв’яжуся сьогодні чи завтра. Хочу знати, що сталося з тими непроданими пристроями, бо хтось же вручив такий Дженіс Еллертон через довгий час після того, як закрилися обидві компанії.