Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 19)
І ось він де — у своєму підвалі на В’язовій вулиці, і все там точно так, як було, коли він востаннє звідти вийшов. Було ще одне слово, яке вимикало ще одну функцію, і ось воно вже близько, він теж його пригадав. Бо це хороше слово.
— Хаос!
В уяві він вигукнув його так голосно, як Мойсей на горі Синай. Але в палаті то був хрипкий шепіт. Але слово зробило свою справу, бо ожив ряд ноутбуків на столі. На кожному екрані з’явилося число 20… потім 19… 18…
Що це? Заради всього святого, що це?!
Якусь панічну мить він судомно намагався пригадати. Знав він лише те, що цей відлік на семи екранах дійде до нуля, після чого машини зависнуть. Він втратить їх, цю кімнату і той клаптик свідомості, котрий він якимось чином зберіг. Він буде похований живцем у темряві свого власного ро…
І ось воно, те слово!
— Темрява!
Він викрикує його щосили — принаймні всередині себе. Зовні то теж був хрипкий шепіт давно не використовуваних голосових зв’язок. Пульс, дихальна активність і кров’яний тиск почали зростати. Невдовзі старша медсестра Беккі Хелмінгтон помітить це і прийде подивитися на пацієнта — поспішаючи, але не бігом.
У підвалі Брейді відлік на екранах зупинився на цифрі 14, і на кожному з екранів з’явилося зображення. Колись ці комп’ютери (які нині лежать у темній, мов печера, кімнаті, де поліція зберігає речові докази, — і кожна машина позначена латинською літерою від A до G) завантажувалися, показуючи кадри з вестерну «Дика банда». Але нині вони показували моменти з життя Брейді.
На екрані номер 1 був брат Френкі, який подавився шматком яблука, отримав власне пошкодження мозку, а пізніше упав до підвалу й зламав шию (у чому йому допоміг ногою старший брат).
На екрані 2 була сама Дебора. На ній був обтислий білий халат, який Брейді згадав одразу. Вона називала мене своїм медовим хлопчиком, згадував він, а коли вона цілувала мене в губи, її губи були трохи вологими, і в мене від того тверднув. Коли я був маленький, вона казала про це «стоячок». Іноді в ванні вона терла його теплою мочалкою і питала, чи мені приємно.
На екрані номер 3 були «Річ 1» і «Річ 2», які він сам винайшов.
На екрані 4 був сірий «мерседес»-седан місіс Трелоні з пом’ятим капотом і закривавленим радіатором.
На екрані номер 5 був інвалідний візок. Якусь мить Брейді не розумів, що це означає, але потім його осяяло. Це на ньому він проїхав до концертного залу «Мінго» ввечері, коли мали виступати «Довколишні». Ні в кого не викликав підозри бідолаха на візку.
На екрані номер 6 був усміхнений молодий красень. Брейді не міг пригадати його імені, принаймні поки що, але знав, хто цей хлопець: нігер-газонокосильник старого копа-пенсіонера.
На екрані номер 7 з’явився сам Ходжес у капелюсі, хвацько насунутому на одне око; він посміхався. Що, Брейді, спіймався? — казала ця посмішка. Ляпнули тебе моїм ляпанцем, і ось ти лежиш на койці, а коли встанеш і підеш? Готовий закластися — ніколи!
Ходжес, сука, все зіпсував!
Ці сім зображень стали тим каркасом, на якому Брейді почав відбудовувати пам’ять про себе. У міру пригадування стіни його підвальної кімнати — яка завжди була для нього надійним сховком, його бастіоном у дурному й байдужому світі — поступово тоншали. Крізь них почали проходити якісь зовнішні голоси, він розумів, що якісь із них належать медсестрам, якісь — лікарям, а якісь, можливо, — отим правоохоронцям, які перевіряли, чи він не вдає кому. Він водночас був і його не було. Правда, як і зі смертю Френкі, була непростою.
Спочатку він розплющував очі лише тоді, коли був певен, що поряд нікого немає, і робив це нечасто. У палаті не було особливо на що подивитися. Рано чи пізно він зовсім отямиться, але, навіть коли це станеться, не треба їм показувати, що він може багато думати, а думка його яснішала з кожним днем. Якщо вони дізнаються, він потрапить під суд.
Брейді не хотів під суд.
Тим більше, коли в нього ще залишалися незроблені справи.
За тиждень після того, як Брейді звернувся до медсестри Норми Вілмер, він розплющив очі глибоко вночі й побачив пляшку фізрозчину, яка була підвішена на стійці для крапельниць коло ліжка. Від нудьги він підняв руку, щоб штовхнути пляшку — може, навіть скинути її на підлогу. Це не вдалося, але, коли пляшка почала гойдатися туди-сюди, Брейді зрозумів, що обидві його руки так і лежать на покривалі і їх пальці дещо загнуті досередини через атрофію м’язів, яку фізіотерапія могла сповільнити, але не зупинити. Принаймні поки пацієнт перебуває в довгому сні низьких мозкових хвиль.
Це що, я сам зробив?
Він знову потягнувся, і його руки знову майже не поворухнулися (хоча ліва — провідна рука — трохи затремтіла), але він відчув, що долонею торкнувся пляшки й знову розгойдав її.
«Це цікаво», — подумав він і заснув. То був перший його чесний сон, відколи Ходжес (чи той його нігер-косильник) послав його на це ліжко.
У наступні ночі — глибоко вночі, так щоб ніхто точно не прийшов і нічого не побачив, — Брейді експериментував зі своєю фантомною рукою. Іноді при цьому він думав про свого однокласника Генрі Кросбі на прізвисько Гак, який втратив праву руку в автокатастрофі. У нього був протез — очевидно, фальшивий, він на нього надягав рукавичку, — але інколи в школу він чіпляв собі гак із неіржавкої сталі. Генрі стверджував, що багато що легше брати гаком, ну і бонус — він лякав дівчат: підкрадався ззаду і гладив їх гаком по голій нозі чи руці. Одного разу він розповів Брейді, що хоча і втратив руку сім років тому, але іноді відчуває, як вона свербить чи поколює, немов він її відлежав. Він показав Брейді свою куксу, гладеньку і рожеву. «Коли руку так поколює — зуб даю, я міг би нею голову почухати», — казав Генрі.
Тепер Брейді добре розумів, що відчував Гак Кросбі… Тільки от він, Брейді, по-справжньому міг почухати голову фантомною рукою. Він пробував. Також він виявив, що може торохтіти жалюзі, коли медсестри опускали їх увечері на вікно. Вікно було доволі далеко від ліжка, але фантомна рука діставала й туди. Хтось поставив на тумбочку біля ліжка штучні квіти у вазі (згодом він виявив, що то була медсестра Беккі Хелмінгтон — єдина людина в лікарні, що виявляла до нього хоч трохи доброти) — і він міг совати вазу по столу туди-сюди, куди простіше.
Напруживши пам’ять — у якій були чимало дірок, — він пригадав, як називається це явище: телекінез. Здатність пересувати предмети, зосередившись на них. Тільки от від справжньої зосередженості в нього немилосердно боліла голова, а його розум, здається, не дуже був із цим пов’язаний. Річ у його
Дивина. Він не сумнівався, що Бабіно — лікар, який ходив до нього найчастіше (чи то раніше ходив; щось останнім часом він, здається, втратив інтерес до пацієнта), — з радощів стрибав би стелі, коли б дізнався про це, але свій новий талант Брейді збирався тримати при собі.
Колись він міг би знадобитися, але Брейді сумнівався. Ворушити вухами — це теж талант, тільки від нього немає жодної практичної користі. Так, він може гойдати пляшки на стійці з крапельницею, торохтіти жалюзі, стукати по картині на стіні; може робити так, щоб простирадла рухалися, ніби під ними пропливає велика риба. Іноді він щось таке робив у присутності медсестри, і та кумедно лякалася. Схоже, тим його нові здатності й обмежувалися. Він спробував увімкнути телевізор над ліжком — не вдалося. Спробував зачинити двері до санвузла в палаті — теж не вийшло. Схопити хромовану ручку він міг — він відчував пальцями її холод і твердість, — але сили в його фантомній руці ще бракувало. Принаймні поки що. Він гадав: може, коли він продовжуватиме тренувати руку, то вона стане сильнішою.
Мені треба прокинутися, думав він. Якби ж мені аспірину проти цього нескінченного головного болю, заїбав уже, і поїсти б якої-небудь справжньої їжі. Та хоч миску лікарняного заварного крему — і то була б смакота. Скоро я це зроблю. Може, навіть завтра.
Але він цього не зробив. Бо наступного дня виявив, що телекінез — не єдина нова здатність, яку він приніс звідти, де був.
Та медсестра, яка найчастіше приходила під вечір перевірити його показники і здебільшого готувала його до сну (навіть не сказати, що вкладала спати, бо він і так лежав у ліжку), була молода жінка на ім’я Сейді Макдональд. Темноволоса і гарна такою вмитою, ненафарбованою вродою. Брейді спостерігав за нею з-під опущених повік, як і за всіма відвідувачами, від того часу, коли пройшов крізь стіни своєї підвальної майстерні, де до нього вперше повернулася свідомість.
Здається, вона його боялася, але він дійшов висновку, що нічого аж надто особливого в тому не було: медсестра Макдональд боялася всіх. Вона належала до тих жінок, які більше бігають, ніж ходять. Якщо хтось заходив до палати 217 тоді, коли вона виконувала свої обов’язки, — наприклад, старша медсестра Беккі Хелмінгтон, — Сейді була схильна зіщулитися й відступити на задній план. А доктор Бабіно взагалі жахав її. Коли вона опинялася в палаті разом із ним, Брейді відчував її страх майже на смак.
Він дійшов висновку, що це може бути й не таким уже перебільшенням.
Якось Брейді заснув, думаючи про заварний крем, і Сейді Макдональд зайшла до палати 217 о третій п’ятнадцять по обіді, перевірила монітор у головах ліжка, написала якісь цифри на папірці, причепленому на планшетці в ногах. Потім оглянула пляшки на крапельниці, взяла в шафі свіжі подушки. Вона підняла Брейді однією рукою — медсестра була невеличка, але руки мала сильні — і почала міняти подушки. Це, з ідеї, мала б бути робота санітара, але Брейді гадав, що Макдональд перебуває на найнижчому сідалі лікарняного курника. Можна сказати — найнижча медсестра в цьому тотемному стовпі.