Стивен Фрай – Троя (страница 55)
— Поверни мені мою дитину!
Збожеволілий ахеєць підійшов до відчиненого вікна, що виходило на міські мури.
— Нікчемний троянський виплодок за благородного грецького воїна!
Він підняв дитину над собою, а потім з маніакальним вереском і сміхом викинув її через мур.
Андромаха закричала і впала навколішки.
— Убий мене зараз! — кричала вона з риданнями. — Викинь мене разом із ним. Убий мене, вбий мене, вбий мене зараз!
— Убити такий цінний приз, як ти? — сказав солдат, хапаючи її за волосся. — Я так не думаю. Хтось заплатить за тебе цілий статок. Можливо, принц Неоптолем. Хочеш стати рабинею сина чоловіка, який пронизав списом твого чоловіка, чи не так?
Такі сцени розігрувалися в кожній кімнаті в кожному будинку Трої протягом тієї жахливої ночі. Зґвалтування, вбивства, тортури, пограбування й акти звірячої жорстокості, які залишаться вічною плямою на репутації винних осіб. Звичайно, найбільш знатні ахейці забирали найцінніші скарби — людські та матеріальні, — але трофеїв вистачило на всіх: аж до найнижчого списоносця, кухаря, пажа та конюха. Кожну віллу, котедж, магазин і хатину було розграбовано, а їхніх мешканців зґвалтовано, побито, вбито чи взято в полон. Тих, кого вважали старими та непотрібними, забивали камінням, різали або били до смерті палицями, кидали в палаючі будівлі або жбурляли через стіни.
Серед усієї цієї різанини варто відзначити два менш жахливі випадки.
Акамас і Демофонт, сини Тесея, пізно приєдналися до війни, але хоробро билися на боці греків173. Коли Троя впала, їхньою єдиною турботою були не вбивства чи скарби, а пошук і порятунок їхньої бабусі Етри, матері Тесея174. Вони були нащадками царя-засновника Афін, самого вбивці Мінотавра, одного з найбільш шанованих і улюблених героїв, які будь-коли жили, тож їм можна було б пробачити деяку демонстрацію гордовитості й зарозумілості. Але ви навряд чи змогли б знайти в ахейських лавах двох більш скромних і невибагливих воїнів. Вони не просили для себе ніяких особливих умов, не звертали на себе уваги, а жили і воювали серед своїх людей хоробро та сумлінно.
173 Незважаючи на те, що Акамас одружився з донькою Пріама Лаодікою.
174 Щоб нагадати вам: багато років тому Тесей викрав зовсім юну Єлену, щоб одружитися з нею (додаткову інформацію див. у книзі «Герої»). Він залишив Етру піклуватися про неї, а сам пішов шукати дружину для свого друга Піріфоя, ця пригода призвела до того, що його ув’язнив Аїд у Підземному світі. Тим часом брати Єлени, Діоскури (Кастор і Полідевк), урятували дівчинку і, щоб покарати Тесея, забрали Етру з собою, аби вона стала рабинею Єлени. Відтоді вона завжди залишалася поруч із Єленою: спочатку в Спарті, а потім у Трої.
Поки інші влаштовували навколо них свої оргії вбивств і жорстокості, їм удалося знайти свою бабусю та відвести її в безпечне місце на своїх кораблях; ніхто з них не бажав і не взяв жодного іншого скарбу. Пізніше вони мали подати прохання про звільнення Етри від рабства, яке Єлена була рада надати175.
175 Довге життя Етри було надзвичайним. Воно охопило Епоху героїв. У юності вона була заручена з Беллерофонтом із Коринфу, героєм, який приборкав Пегаса і полетів на ньому, щоб перемогти Химеру. Пізніше однієї напруженої ночі її спокусили Егей, цар Афін, і бог моря Посейдон. Плодом одного з цих статевих актів був Тесей, але ніхто не впевнений, якого саме.
Агамемнон не забув події десятирічної давнини, коли Менелай, Одіссей і Паламед вирушили до Трої під прапором посольства, щоб подивитись, чи можна домовитися про почесний мир. Вони зупинились як гості в домі Антенора, який розкрив план Паріса вбити їх усіх і безпечно вивів їх із Трої.
— Не можна чіпати дім і скарби Антенора, — наказав Агамемнон. — Йому та його родині треба організувати такий самий безпечний вихід із Трої, який він улаштував для мого брата.
Ці два епізоди — порятунок Етри та пощада Антенора — можна записати як єдині вогні милосердя й честі, що сяяли в ту ніч незліченних звірств.
Коли Еос наступного разу відчинила ворота світанку, її серце розірвалося від смутку. Спалах світла впав на новий і жахливий світ. Міста, яке вона любила, більше не було. Його мешканців більше не було. Багатьох членів великого королівського дому Трої було або вбито, або закуто в кайдани. Стерв’ятники, ворони та шакали вже рухалися серед димливих руїн, аби поласувати тисячами вбитих троянців. Останній віз із обозу зі скарбами перетнув річку Скамандр. Греки пакували свої кораблі, билися між собою, тягали рабів туди-сюди, наче диких собак, вимагали збільшити свою частку здобичі.
У повітрі витала хворобливість, навіть нудота. Переможці були пересичені вбивствами, тож єдине, чого вони тепер бажали, — це повернутися додому. Більшість із них трималася спиною до руїн, не в змозі дивитися на те, що вони накоїли.
Боги з безпорадним жахом спостерігали за тим, як розгорталися сцени насильства та спустошення. Зевс заборонив втручатись, але він побоювався, що вчинив неправильно.
— Що ми побачили минулої ночі? — запитав він. — Це була не війна. Це було божевілля. Обман, варварство, безчестя та ганьба. На що перетворилися ці смертні?
— Жахливо, чи не так? І ким вони тільки себе вважають — богами?
— Є час для гумору, Гермесе, а ти його вибрав невдало, — мовив Аполлон.
— Ти задоволена? — запитав Зевс, звертаючись до Афіни. — Твої улюблені греки перемогли. У їхніх руках цілковита перемога.
— Ні, батьку, — сказала Афіна. — Я не задоволена. Було сплюндровано сакральні речі. Було скоєно жахливі злочини.
— Згоден, — сказав Аполлон. — Ми не можемо дозволити їм безтурботно повернутися до домашнього життя.
— Вони мусять сповна заплатити за всі свої злочини, — сказала Артеміда.
Зевс важко зітхнув.
— Хотів би я, щоб багато років тому Прометею не вдалося переконати мене створити людство, — мовив він. — Я знав, що це помилка.
Додаток
Міфи та реальність: 1
Події, про які тут розповідається, відбувались — якщо вони взагалі колись відбувались — у період, який історики та інші науковці називають Бронзовим віком. Найважливішим джерелом наших знань про Троянську війну є поет Гомер, який жив — якщо він узагалі колись жив — у наступному Залізному віці, тобто через більшу частину ще п’яти століть. Я більш детально аналізую Гомера та його період у другій частині цього Додатка. Гомер писав про давно минулі часи, коли боги все ще з’являлися серед смертних: дружили з ними, переслідували їх, прихильно ставилися до них, проклинали їх, благословляли їх, докучали їм, а іноді навіть одружувалися з ними.
Ті з вас, хто вже знайомий із двома моїми попередніми книгами про грецьку міфологію «Міфи» та «Герої», можливо, помітили тут багато розбіжностей і хронологічних невідповідностей. У «Героях», наприклад, я схиляюся до ідеї, що Олімпійські ігри заснував Геракл. У «Трої» я навів інше джерело, яке називає їхнім засновником Пелопа. Проте ці варіації мають другорядне значення і зводяться лише до питання вибору. Однак головні часові рамки — крутіть, вертіть та викручуйте їх, як тільки вам хочеться, — все одно не перетворяться на хронологічну послідовність історичних подій. Наприклад, скільки років було Ахіллу під час останнього року облоги Трої або скільки часу минуло між викраденням Єлени та відплиттям флоту Агамемнона — ці та багато інших питань вирішити неможливо. Справді, коли ви зупиняєтеся на одній хронологічній лінії подій, це незмінно руйнує іншу. Це все схоже на якусь кошмарну картинну галерею Жака Таті: вирівнюєш на стіні одну картину, а інша тут же випадає з реальності. Щоб перефразувати метафору, кожен літописець цих подій змушений брати участь у такому боксерському поєдинку: у червоному куті — потреба подати детальну хронологію визначних династій, наповнену послідовними стосунками, походженням і генеалогічними зв’язками, а в синьому куті — потреба подати оповитий таємницями поетичний світ міфів і чудес, чиї герої та історії ніколи не будуть слухняно подорожувати коліями причини та наслідку. З роками я дійшов думки, що насправді це не поєдинок, а скоріше своєрідний танець оповідача, в якому можна глибоко поєднувати взаємодоповнюючі задоволення від реального та нереального.
Я вважаю, справа в тому, що нам не надто складно, у нас не виникає дисонансу через те, що ми можемо водночас утримувати у своїй голові історичне й уявне. «Знання», які ми маємо про богів і героїв, подібні до наших знань про римських імператорів і королівські династії Європи, або, якщо вже на те пішло, про мафіозні клани Америки двадцятого століття, але вони також схожі на ті знання, що ми маємо про вигаданих персонажів Діккенса та Шекспіра. Деякі люди вкажуть на більш очевидну відповідність із фантастичними персонажами кінематографічного всесвіту