Стивен Фрай – Троя (страница 46)

Від сильного горя та страждань Єлена знепритомніла і впала на підлогу. Коріт спробував покликати на допомогу, але слова застрягли у нього в горлі. Не знаючи, що ще робити, він підійшов до неї, щоб перевірити її пульс.

Саме в цю мить у дверях з’явився Паріс. Побачивши молодого чоловіка, який перебуває в інтимній обстановці з його дружиною, він сповнився люті й ревнощів. Він ­дістав меч і напав на хлопця, перерізавши йому горло. Коріт помер на місці. У розпалі гніву Паріс міг убити й Єлену, якби спочатку його погляд не впав на пакунок із березової кори поруч із нею. Коли він зрозумів його значення та усвідомив, що юнак, якого він убив, був його власним сином, його охопило горе і зламали докори сумління166.

166 Я можу знайти посилання на ту версію історії Коріта, яку я переказав, лише в «Оповіді про Трою» Роджера Ланселіна Ґріна та в четвертій книзі поеми «Єлена Троянська» плідного фольклориста дев’ятнадцятого століття Ендрю Ленга, яка, на мою думку, стала джерелом для Ланселіна Ґріна, і яку, на мою подальшу думку, було перероблено після Ленга у більш звичну для нас історію. Про це свідчить прозова збірка з чудо­вою назвою «Erotica Pathemata» («Про любовні страждання»), написану в першому столітті до нашої ери Парфенієм Нікейським. Вона поєднує двох ранніх істориків Трої: Кефалона з Гергіти — псевдонім, під яким писав Гегесіанакс Александрійський (приблизно кінець третього — початок другого століття до н. е.), — та Гелланіка Лесбоського (п’яте століття). Як сказано в «Erotica Pathemata» (з англійського перекладу Стівена ­Газелі):

«Від союзу Енони та Александра (тобто Паріса) народився хлопчик на ім’я Коріт. Він прийшов до Трої, щоб допомогти троянцям, і там закохався в Єлену. Вона справді прийняла його з великою теплотою — він був надзвичайної краси, — але його батько зрозумів його приховані цілі та вбив його».

Однак Нікандр каже, що Коріт був сином не Енони, а Єлени та Александра, і говорить про нього так:

«Там була могила загиблого Коріта,

Якого народила Єлена, плода зґвалтування у шлюбі,

В горі гіркому, лихий виплодок Пастуха».

(«Пастух», звичайно, також стосується Паріса.)

Проте Ланселін Ґрін змушує Єлену «прочитати» повідомлення, поки Ленг говорить про «пам’ятні речі» та (що більше заплутує) про «руни»... Можу припустити, що якби Енона й написала листа, то він був би написаний якимось далеким іонійським родичем лінійного письма Б, мікенського письма, яке вимерло до часів Гомера, але передувало постгомерівському грецькому алфавіту. Або, можливо, це повідомлення було написано попередником лінійного письма Б, мінойським лінійним письмом A — письмом, яке ще належить розшифрувати науковцям. Відомо, що лінійне письмо Б переклали Майкл Вентріс і Джон Чедвік у 1920-х роках, через десять років після смерті Ленга. У жодному зі своїх епосів Гомер ніколи не згадує про читання чи письмо, тож у цьому разі ми маємо позбутися будь-яких уявлень про гінців, які несуть депеші, вісників, які декламують щось із сувоїв, або солдатських листів, які надсилаються додому та з дому. Однак ця версія епізоду з Корітом від Ендрю Ленга залежить від якогось повідомлення, і ваші припущення щодо того, як ці «пам’ятні речі» було прочитано, можуть бути такими ж неоднозначними, як і мої. Незважаючи на це, я, як і Ланселін Ґрін, віддаю перевагу ідеї Ленга про «пам’ятні речі», руни й таке подібне...

Єлена більше не хотіла мати нічого спільного з Парісом. Вона більше ні слова не промовила до чоловіка, на якого диви­лась як на творця всіх своїх бід і всіх бід Трої та Греції. Їхні стосунки остаточно, повністю і безповоротно закін­чилися.

Перемога Паріса над Ахіллом також не принесла йому великої слави. Зрештою, всі люди казали, що його отруйну стрілу спрямував Аполлон. Хоч яким би чудовим лучником він був, Паріс ніколи не зміг би побачити таку маленьку ціль, як ліва п’ятá великого героя.

Вбивство Парісом власного сина також означало кінець божественної підтримки для нього. Афродіта й Аполлон, його найбільші захисники протягом багатьох років, не могли заплющити очі на такий жахливий кровний злочин. Парісу недовго вже ряст топтати.

Золотий хлопчик

За мурами міста ахейці зазнавали жахливих втрат. Махаона, сина божественного цілителя Асклепія, пронизав списом і вбив Евріпіл. Його брат Подалірій відніс тіло назад за ахейські лінії, де він застосував усі свої вміння у відчайдушній спробі повернути його до життя. Але ніяка трава, мазь чи заклинання не могли повернути до життя Махаона, який сам зцілив багатьох греків. Розлючений Подалірій кинувся в бій. Його лють і бойові навички Ідоменея та Аяса відштовх­нули Евріпіла від грецького частоколу, але швидкий фланговий маневр відокремив Агамемнона від Менелая, які опинилися в оточенні місійських лав. Королівських братів, що потрапили б у пастку та виявились ізольованими за лініями ворога, захопили б у полон або вбили, якби Тевкр не прорубав собі шлях, аби врятувати їх.

У цю мить із берега почулися гучні та радісні вигуки. Це повернувся корабель Одіссея та Діомеда. Маючи гострий нюх на такі речі, Одіссей наказав Неоптолему одягнути обладунки свого батька й піднятися високо на ніс корабля. Чи була це Афіна, Ірида чи якесь інше божество, яке організувало це видіння, ніхто не може сказати точно; але щойно Неоптолем став на носі, яскравий промінь сонячного світла засяяв на нього крізь хмари. Бронза, срібло та золото на його щиті миттєво спалахнули. Перші ахейці, які побачили його, здійняли голосний крик, який поширився від частоколу до битви на рівнині. Троянські воїни поглянули туди і з жахом побачили, що їхній заклятий ворог відродився.

Розмахуючи великим списом свого діда Пелея, Неоптолем видав страшний бойовий клич свого батька Ахілла, і мірмідоняни, впізнавши його, заревли від радості й забили мечами об свої щити. Їхній галас, залежно від того, на чиєму боці ви були, то холодив серце, то змушував його битися частіше.

Неоптолем стрибнув на берег, аби повести мірмідонян у бій. Отримавши приплив сил і натхнення, ахейська армія почала відбивати наступ троянців. Невдовзі Неоптолем продемонстрував не лише те, що він був схожим на Ахілла своїм атлетизмом і граційністю, а й те, що він був таким же жорстоким і кровожерливим на полі бою, як і його батько. Поки він звивався, кидався, стрибав, нахилявся, пірнав, рубав, різав, колов, бив списом і прокладав собі шлях крізь місійські лави до Евріпіла, троянці відступили, адже багато хто з них був переконаний, що це справді новонароджений Ахілл. Коли вони з Евріпілом нарешті зустрілися, вони уперлися ногами в землю та зіштовхнули свої великі круглі щити разом. Неоп­толем був молодшим і свіжішим. Евріпіл був сильнішим і спритнішим. Він наполегливо бився кілька днів поспіль, але жодного разу не захитався й не відступив. Тривалий і відчайдушний поєдинок, який зав’язався, міг би закінчитися на користь будь-кого з них, але в підсумку перемогли молодість і швидкість. Неоптолем бігав навколо Евріпіла, наче гончак, який дражнить бика, аж поки його спис не знайшов свою ціль і не простромив горло старшого воїна.

У місійських лавах пролунав гучний стогін, коли Евріпіл упав на землю. Відчуваючи перемогу, ахейці відтіснили троянців просто до міських мурів. Неоптолем, мов хижий орел, нападав на тих, хто не встиг утекти крізь браму, що зачинялася.

— Зараз! — кричав він. — Підніміться на стіни й по­мстіться за мого батька!

З’єднавшись один з одним, як ланцюг мурашок, від яких вони дістали свою назву, мірмідоняни почали дертися по мурах. Перелякані містяни звідти — чоловіки, жінки та діти — кидали в них каміння, бронзові казани, кам’яні глеки — усе, що тільки могли знайти.

Якби не сильний туман, що впав на місто в цю критичну мить, греки могли б досягти вершини оборонних мурів і прорвати облогу. Троянці кричали на них, кукурікаючи з переможним полегшенням.

— Зевс! Зевс! — заревіли вони, переконані, що Цар богів, Батько небес і Збирач хмар, сам втрутився, щоб урятувати їх. Безумовно, поява туману була своєчасною та вирі­шальною.

Із бурчанням і розчаруванням, не маючи можливості побачити хоч щось далі за власні простягнуті руки, ахейці поклали руки на плечі один одному й пошкандибали рядком назад до кораблів. Момент було згаяно.

Стріли Геракла

Знову вони підійшли до болісного глухого кута, і знову розчарований Агамемнон звернувся до свого пророка Калхаса.

— Що тобі тепер говорять ластівки та горобці, старий шахраю?

Калхас усміхнувся своєю ніжною скорботною усмішкою.

— Лише дурний правитель звинувачує в усіх бідах своїх посланців, а Цар людей, великий цар, якому я служу, ніколи не був дурнем.

— Гаразд, ніхто не звинувачує тебе, Калхасе, — сказав Агамемнон, скрегочучи зубами. — Але ти знову й знову повторював нам, що бачиш явну перемогу ахейців на десятий рік нашої кампанії. Залишилося не так уже й багато тижнів. Я впевнений, що ми всі будемо вдячні за якусь підказку.

— Тепер я знаю, — мовив Калхас, — що для перемоги нам потрібні стріли Геракла.

— Що?

— Божественний Геракл передав своєму другові Філоктету свій могутній лук разом зі стрілами, які він занурив у смертоносну кров Гідри.

— Так, так, це знає кожна дитина у світі, але що ти маєш на увазі, чому вони нам «потрібні»?