Стивен Фрай – Троя (страница 45)

— Годі, годі, — сказав його брат. — Ніхто тебе не звинувачує.

— Я звинувачую себе, Агамемноне! Я вимагав занадто багато. Все заради Єлени. Так багато мертвих. Нам час сіда­ти на наші кораблі й забиратися геть. Ми маємо плисти додому.

Перш ніж розлючений Діомед встиг дотягнутися до свого меча, як Агамемнон із гарчанням обернувся до Калхаса.

— Десять років, ти сказав. Десять років. Уже минуло дев’ять повних років, десятий майже закінчивсь, а ми все ще не взяли Трою.

— Ми зробимо це, великий царю, пророцтво каже, що ми візьмемо її, — сказав Калхас. — Але з нами має бути син Ахілла. Без нього не буде перемоги.

— Син Ахілла?

— Пірром його назвали, коли він народився. Зараз він відгукується на ім’я Неоптолем. У нього ще немає бороди, але я знаю, що він уже є великим воїном. Він живе на Скіро­сі зі своєю матір’ю Деїдамією. Я бачив, що без нього ми не можемо сподіватися на перемогу.

Агамемнон розчаровано тупнув ногою.

— Завжди є «ще одна річ», чи не так? Ще одна маленька деталь, яка раптово тобі відкривається. Чому ти ніколи раніше не казав нам про цього хлопця?

— Я побачив його та його місце у війні лише сьогодні вранці, — незворушно відповів Калхас. — Я не можу наказати богам розкрити всі їхні плани відразу. У них є свої причини.

Агамемнон зітхнув.

— Дуже добре. Одіссею, Діомеде — вам краще негайно відпливти на Скірос і привезти сюди цього Пірра, чи Неопотама, чи як там його прокляте ім’я. Тим часом — що це за шум?

Звук, який вони всі чули, був галасом троянців, які саме набралися сил та били мечами по своїх щитах. Вони були підкріплені ще одним могутнім союзником. Евріпіл із Місії саме в цей час прибув до Трої з повним контингентом свіжих бійців, і моральний дух у місті знову піднявся.

У дивному епізоді, який передував усій війні, грецький експедиційний корпус вдерся до Місії, помилково прийнявши місто-державу на північному заході за саму Трою. Тоді Ахілл пронизав своїм списом місійського царя Телефа, сина Геракла та батька цього Евріпіла. Рана була не смертельна, але загноїлась. Ахілла переконали використати той самий спис (спис його батька Пелея), щоб вилікувати рану й виконати пророцтво. В подяку за це Телеф пообіцяв не втягувати Місію в майбутню війну. Прибувши на допомогу Трої, його син Евріпіл порушив цю обіцянку, але задовольнив власну глибоку любов до пригод. Паріс, Дейфоб і Гелен, найстарші троянські принци, що залишилися живими, не змогли б зустріти його з  іще більшим теплом. Одному за одним усім вельможам показували легендарний щит Евріпіла та навіть дозволили потримати його в руках. Він був величезним і важким, як колесо воза, і поділеним на дванадцять секцій, кожна з яких зображувала на майстерно обробленій бронзі один із подвигів його діда Геракла. В його центрі було зобра­жено великого героя з палицею в руках і в своєму знаменитому костюмі зі шкури Немейського лева.

Евріпіл міг не тільки похвалитися своїм видатним родоводом, але своєю красою затьмарював навіть Паріса. Одіссей, який зіткнувся з ним під час нападу на Місію, описав його як найкрасивішого чоловіка, що він коли-небудь бачив. Красивий чи ні, але він точно вмів битись. Якби не об’єднані вміння та хоробрість Тевкра та Аяса, ахейців було б розгромлено, а син Ахілла Неоптолем міг би дістатися Троади занадто пізно, щоб хоч чимось їм допомогти.

Саме на острові Скірос багато років тому Одіссей і Діомед розшукали царя Лікомеда та знайшли молодого Ахілла, що ховався у платті дівчини. Прибувши на острів удруге, щоб цього разу розшукати його сина, вони були вражені, побачивши його молоду копію. Таке ж волосся кольору полум’я, така ж горда постава та блискучі очі. Але той зарозумілий і самовпевнений вигляд, із яким цей молодий хлопець уперто наполягав на тому, щоб гості заявили йому про свої наміри, видався Одіссею більш комічним, аніж владним.

— Чи маємо ми честь говорити з хлопчиком Ахілла Пірром? — запитав він.

Хлопець почервонів.

— Я не хлопчик і не відповідаю на це дурне ім’я, — сказав він. — Ви можете звертатися до мене як до принца Неоптолема.

— Можу, — погодився Одіссей, — але це ще належить з’ясувати. Наразі я хотів би поговорити з твоєю мамою.

Глузування в тоні Одіссея було більшим, ніж міг витримати Неоптолем. Його рука злетіла до ефеса меча. Діомед швидко виступив уперед і схопив його за зап’ястя.

— Прошу вибачення за мого друга Одіссея, — мовив він. — Він не бажає зла.

Неоптолем завмер.

— Одіссей? Ви Одіссей із Ітаки, син Лаерта?

Зарозумілість було миттєво відкинуто вбік і замінено припливом юнацького збудження та чимось схожим на поклоніння перед своїм героєм. Він одразу повів їх обох до матері.

Деїдамія все ще оплакувала Ахілла і заявила, що категорично виступає проти ідеї участі її сина у війні, яка вбила його батька та зробила її вдовою.

— Я забороняю! — сказала вона. — І твій дідусь також.

Цар Лікомед поважно кивнув головою.

— Ти ще надто молодий, мій хлопчику. Можливо, через кілька років.

— Я щодня вчився мистецтву війни, відколи почав ходити, — із запалом відповів Неоптолем. — Ніхто на цьому острові не може перевершити мене. І оракул не раз проголошував, що моя доля — вирушити до Трої і здобути там велику славу.

— Але ще надто рано, мій хлопчику!

— Я готовий. Запитайте будь-кого.

Одіссей виявив, що загальна думка на Скіросі сходилася на тому, що Неоптолем був цілковитим сином свого батька. Він володів багатьма уміннями, силою та швидкістю Ахілла, а також усім — якщо не більшим — його запальним темпераментом і ненаситною жадобою до вбивства.

— Ми б не прийшли за принцом Неоптолемом, — сказав Одіссей, — якби не вважали його більш ніж здатним подбати про себе.

— Якщо він піде, — мовила Деїдамія, — це розіб’є моє серце. Неоптолему було неприємно бачити свою матір засмученою, і тепер, здавалося, він засумнівався.

Одіссей відразу зрозумів усю ситуацію.

— Обладунки твого батька по праву належать мені, — сказав він. — Викувані рукою самого Гефеста. Я взяв їх із собою. Якщо ти погодишся приєднатися до нас, я, звичайно, віддам їх тобі.

— Мірмідоняни підуть за тобою куди завгодно, — додав Діомед. — Вони тільки й чекають, коли ти займеш своє місце на чолі їхнього корпусу.

Неоптолем кинув на матір благальний погляд такої відчайдушної та болісної сили, що її опір розтанув. Вона застогнала й схилила голову. Його обличчя розпливлось у блискучій усмішці.

— Я повернуся, перш ніж ти помітиш мою відсутність, — сказав він, міцно обіймаючи її.

Незнайомий гість

Повертаємося до Трої, де Евріпіл та його місійські війська, яким допомагав нестримний Еней, відтіснили ахейців од річки Скамандр і погрожували притиснути їх до їхніх кораблів, як це зробив раніше Гектор. Агамемнон і Менелай приєдналися до Ідоменея та Аяса у контратаці, поранивши Дейфоба, але Аяса вивів з бою влучно кинутий Енеєм камінь.

Шум битви, що відбувалася на рівнині, було чути в кімнатах Єлени на верхніх поверхах королівського палацу. Вона стояла за своїм ткацьким верстатом і мляво ткала, як це робила щодня. Етра, мати Тесея та давня супутниця Єлени, тихо кашлянула, сповіщаючи, що у коридорі стоїть відвіду­вач, який очікує на аудієнцію.

— Як його звати?

— Він не каже мені, хто він такий, моя люба. Наполягає на зустрічі з тобою. І не приймає відмову.

— Проведи його.

Єлена була здивована, коли Етра привела хлопчика не старшого п’ятнадцяти років.

— І ким може бути цей молодий чоловік?

— Мене звуть Коріт, — сказав хлопець, люто червоніючи. — У мене... у мене... є для вас повідомлення... Я...

— Чому б тобі не сісти й не випити чогось? — сказала Єлена, вказуючи на стілець і киваючи Етрі, яка налила їм вина. — Можеш зібратися з думками та переказати мені своє повідомлення, коли будеш готовий. У цій кімнаті надто жарко, чи не так?

Хлопець сів і з вдячністю випив із запропонованої йому чаші. Він стурбовано подивився на Етру, і Єлена, відчувши його занепокоєння, відіслала свою компаньйонку з кімнати легким рухом голови.

— Тепер, — сказала вона, — ми зовсім самі, і ти можеш передати мені своє повідомлення.

— Воно призначене тільки для вас, — сказав Коріт, передаючи їй маленький пакунок, загорнутий у кору берези.

Із деяким подивом Єлена розкрила пакунок і довго й уважно розглядала пам’ятні речі, що були всередині.

— Це від Енони?

Коріт кивнув.

— А ти її син від Паріса?

Він знову кивнув і сором’язливо подивився на підлогу. Розум Єлени наповнився подіями останніх десяти років. Вона згадала своє життя в Спарті разом із Менелаєм до приходу Паріса. Яке божевілля охопило її тоді? Чи це справжній потяг до Паріса, чи це робота Афродіти змусила її залишити рідний дім, батьків і, найголовніше, свою прекрасну дочку? Герміоні вже мало виповнитися тринадцять років. Чи навчилася вона ненавидіти матір, яка її покинула? Гарячі сльози котилися по щоках Єлени, коли вона думала про все, що залишила позаду, і про все, що вона спричинила. Всю цю смерть. Навіть зараз вона чула крики вмираючих і брязкіт зброї на рівнині. Стільки хоробрих чоловіків убито, а добрих жінок овдовіло. Так багато загиб­лих батьків і осиротілих дітей. І все це через неї. Якби не вона, Гектор був би живий, Андромаха мала б чоловіка, а Астіанакт — батька. І все заради чого? Заради такого марнославного і підлого брехуна, як Паріс. Він не тільки зруйнував її життя та життя всіх тих людей у Спарті, яких він змусив її покинути, але він також зрадив свою першу дружину Енону та свого сина, цього бідолашного, незграбного, сором’язливого хлопчика, який зараз човгав ногою перед нею. Але вона мала бути чесною з собою. Усе, що зробив Паріс, вона також зробила. Вона була проклята. Вона була смертю...