Стивен Фрай – Троя (страница 41)

— Дозвольте мені принаймні спуститися вниз і переконатися, що все розгортається саме так, як має бути?

Зевс погодився, скорботно схиливши голову, і Афіна полетіла до Трої. Набувши форми брата Гектора Дейфоба, вона матеріалізувалася біля нього і пообіцяла битися разом із ним.

Коли Ахілл наблизився, Гектор обернувся й гукнув до нього:

— Гаразд, сину Пелея, більше ніяких забігів. Настав час убити або бути вбитим. Але у мене є одна угода. Якщо я переможу, я присягаюся перед Зевсом, що поважатиму твоє тіло. Все, що я зроблю, це позбавлю його твоїх славетних обладунків, перш ніж повернути його незаплямованим твоєму народу. Ти обіцяєш зробити те саме, якщо пере­можеш?

— Мене не цікавлять угоди, — з презирством прогарчав Ахілл.  — Мисливці не укладають угод із левами. Вовки не укладають угод із ягнятами.

Із цими словами він кинув свій спис. Гектор присів, і спис пролетів над його головою, зарившись у землю позаду нього. Непомітно для Гектора Афіна дістала спис і повернула його Ахіллу.

Тепер настала черга Гектора. Він приціливсь і кинув свій спис. Це був найкращий і найсильніший кидок, який він коли-небудь робив. Вістря потрапило у самий центр щита Ахілла. Але щит витримав, а спис відскочив убік.

— Ще один спис, — сказав Гектор, простягаючи руку до Дейфоба, щоб знову озброїтись, але Дейфоба ніде не було видно.

Гектор одразу зрозумів, що настав його час. Вихопивши меч, він кинувся на Ахілла. Ахілл опустив свою голову й кинувся в атаку.

На Гекторі були обладунки, які він зняв із Патрокла. Старі обладунки Ахілла. Ахілл знав їх дуже добре, знав кожну їхню слабкість.

Коли двоє воїнів скоротили відстань між собою, розум Ахілла мчав швидше за його тіло. Йому здавалося, що Гектор наближався зі щитом перед собою і піднятим мечем, наче у сповільненій зйомці. Ахілл націлив свій спис туди, де, як він знав, шкіра не зовсім перекривала бронзу, оголюючи голу шкіру та залишаючи горло відкритим, саме в тому місці, де ключиця переходить у шию.

Ахілл ударив туди, і Гектор, принц Трої, надія та слава свого народу, впав на землю, смертельно поранений.

Вмираючи, Гектор знову благав Ахілла.

— Моє тіло... поверни його моєму народу для спалення. Не неси його до своїх кораблів, аби його з’їли собаки... Мої батьки заплатять за мене такий викуп, якого ще ніколи ніхто не платив... тільки, будь ласка...

Ахілл люто засміявся. У ньому не залишилось ані крихти поваги, милосердя, ніжності та людського співчуття.

— Собаки та птахи можуть забирати тебе!

— Глузуючи з мене, ти глузуєш із богів, — видихнув Гектор. — Твій кінець настане дуже скоро. Я бачу тебе біля Скейської брами, вбитого Аполлоном і Парісом...

Гектор помер.

Ахілл нахилився, щоб зняти з нього обладунки. Свої старі обладунки. Обладунки, в яких Патрокл бився й помер.

Підбадьорені виглядом найвидатнішого воїна Трої, що лежав мертвий у пилюці, ахейські воїни просувалися вперед у дедалі більших кількостях, а кожен із них прагнув завдати власного удару по тілу великого Гектора. Через тридцять років вони покажуть своїм онукам застиглі крап­лі крові на кінчиках своїх списів і мечів і вихвалятимуться своєю причетністю до падіння великого троянського принца.

Ахілл зняв пояс із талії трупа — військовий пояс, який Аякс дав Гектору, коли вони обмінювалися дарами після своєї дуелі. Яким ввічливим і джентльменським був той поєдинок! І як багато часу минуло відтоді.

Ахілл прив’язав один кінець пояса до щиколоток Гектора, а інший — до своєї колісниці. Взявши віжки, він погнав своїх коней назад до кораблів, тягнучи за собою тіло Гек­тора.

На горе Пріама та Гекуби, які спостерігали за тим, як тіло їхнього сина так жорстоко підстрибує на купинах і каме­нях рівнини Іліон на шляху до аргоських кораблів, було дивитися страшніше, ніж на будь-яке попереднє видовище цієї війни. Їхній славетний син помер, а з його тілом поводи­лися так безчесно. Вони не мали ніякої можливості очистити його та підготувати до благородного спалення й похо­вання.

Болісні ридання Гекуби дійшли до вух Гекторової дружини Андромахи. З жахливим побоюванням того, що можуть означати ці звуки, вона побігла до мурів і в ту мить побачила, як закривавлений труп її чоловіка тягнуть по землі.

— О, Астіанакте! — вигукнула вона до свого маленького сина. — Я більше не дружина Гектора, а ти більше не син Гектора. Тепер до кінця свого життя ми будемо вдовою та сиротою.

І всі жінки Трої заплакали разом із нею.

Похорон Патрокла і Гектора

Хоча він і помстився за смерть Патрокла, як заприсягнувсь, Ахілл іще не закінчив оплакувати втрату свого улюбленого друга. А також, як ми побачимо далі, його ненависть до Гектора жодним чином не згасла.

Спочатку він наказав спорудити монументально величезне похоронне багаття. Це було очікувано. Але того, що він зробив далі, не очікував ніхто. Він наказав привести дванадцятьох троянських військовополонених до вогнища, де перерізав їм горло без більшого жалю та з набагато меншою церемонністю, ніж жрець, який перерізає горло ягнятам і козенятам під час жертвопринесення. Це був злочин проти всіх основних законів війни, кодексу честі й канонів релігії, який шокував навіть богів.

Тепер, коли тіло Гектора все ще було прив’язане до його колісниці, він тричі протягнув його навколо гробниці Пат­рокла, залишивши потім лежати обличчям у землі.

Тіло Патрокла поклали на вогнище. Мірмідоняни підстригли своє волосся й розклали ці пасма по всьому тілу, наче сяючий саван. Зі слізьми Ахілл зістриг свої золоті пасма й ніжно поклав їх у мертві руки Патрокла. Біля тіла він поставив посудини з медом та олією; запалені смоло­скипи піднесли до вогнища, і душа його коханого товариша нарешті змогла полетіти на поля Елізіуму.

Провели похоронні ігри — це була нагода для засмучених ахейців зняти напругу, згадати героїчні досягнення Патрокла та відсвяткувати той раптовий і благословенний поворот, який, здавалося, прийняла війна. Буквально за день до цього все ще здавалося, що їхні кораблі буде спалено, а їхню справу повністю програно. А тепер найвеличніший чемпіон їхнього ворога був мертвий, а їхній власний був лютим, тріумфальним і непереможним. Тепер вони не могли програти.

Ахілл іще не закінчив із Гектором. Щодня, стоячи у своїй колісниці, наче якийсь демон-месник, із піднесеною рукою з батогом, він кружляв навколо мурів Трої, тягнучи за собою труп принца. Така невблаганна лють, така божевільна жорстокість, така відверта зневага змусили богів одвести очі. Після дванадцяти днів цього жаху Зевс нарешті вирішив припинити це святотатство.

Тієї ночі Пріам покинув місто на возі, нагромадженому скарбами для викупу. Його старий слуга Ідей погнав мулів до ахейських позицій. Перед ними встав молодий чоловік.

— Ви, старі дурні, зовсім з глузду з’їхали? В’їхати на возі, навантаженому золотом, просто в серце ворожого табору? Краще дозвольте мені керувати. Ти, — це він мовив до Ідея, — посунься.

Було щось у цьому молодому чоловікові, який сказав їм, що він мірмідонянин, що сподобалося Пріаму, тож він йому довірився. Він був гарний, лише з першим натяком на бороду, але в ньому відчувалися сила й почуття веселого самовладання, що випромінювали впевненість.

— Ви, мабуть, прибули за своїм сином Гектором? — сказав молодий чоловік.

— Я прийшов, аби забрати те, що від нього залишили пси, — відповів Пріам. — Але звідки ти про це знаєш?

— Не опускайте руки, старий. Ви не повірите, але собаки його не чіпали. Ані птахи, ані хробаки, ані мухи чи їхні личинки. Ви не побачите жодної рани. Його плоть не зіпсована. Він має свіжий вигляд, мов ранкова роса. Я б навіть сказав, що він має кращий вигляд, ніж тоді, коли ви востаннє дивилися на нього зі стін свого міста.

— Хвала богам, — здивовано мовив Пріам.

— Зокрема Аполлону, — всміхнувся молодий чоловік. Раптом Пріам зрозумів, що це не смертний сидить поруч із ним на лаві та щось спокійно щебече, підбадьорюючи мулів, які рушили в серце грецького табору, — це був бог.

Коли вони дісталися мірмідонських наметів, Гермес — бо хто ще це міг бути, як не божественний син-посланник Зевса? — натягнув повіддя та спрямував свій крилатий жезл у бік центрального намету.

— Ідіть туди і розтопіть його крижане серце.

Мірмідонські капітани Автомедонт і Алкім не змогли приховати свій щирий подив, коли Пріам, цар Трої, увійшов до їхнього намету, впав на землю перед Ахіллом, який у цей час сидів, і вчепився в його коліна, як жалюгідний жебрак. Він цілував руки, що вбили багатьох його синів.

— Ахілле, Ахілле, — сказав він, не піклуючись про те, щоб витерти свої сльози. — Тільки уяви свого батька Пелея. У такого старого чоловіка, як я, у нього в житті залишилося тільки одне задоволення, тільки одне. Це думка про тебе та твій образ, його славного хлопчика. Наші діти значать для нас більше за всі наші престоли, землі та золото. Уяви Пелея, який зараз сидить у своєму палаці у Фтії. Хтось прибуває на кораблі, щоб повідомити йому про твою смерть. «Ахілл, славний плід твоїх стегон, мертвий, мій володарю, — вигукує посланець. — Його тіло залишили на поталу собакам. Із нього знущались, його принижували, а ті, хто його вбив, не дозволяють спалити його і поховати з повагою та шаною, на які заслуговують його доблесть і благородство». Чи можеш ти собі таке уявити, Ахілле? Як ти гадаєш, як почувався б у цю мить твій батько Пелей?