Стивен Фрай – Троя (страница 35)

137 Махаон був одним із синів Асклепія. Як ви пам’ятаєте, цього божественного цілителя, як і Ахілла, навчав кентавр Хірон.

Тим часом битва переросла у цілковите жорстоке божевілля. Постріл у його брата, здавалося, пробудив справжнього лідера в Агамемноні, який був усюди в цій битві, ревучи та підбадьорюючи своїх полководців: Одіссея, Аякса, Аяса та Діомеда.

Останній із них, Діомед, цар Аргосу й син Тідея, був спов­нений особливої люті й хоробрості. Це був його золотий час, його апогей. Він пробивався крізь троянські ряди, як циклон. Пандар, який був високо на стінах Трої, вистрілив у нього й поранив його; але Діомед, ледь буркнувши, змусив свого друга й товариша Стенела витягнути стрілу.

— Тобі доведеться вигадати щось краще, боягузе Пандаре! — закричав він, перш ніж знову кинутися в бій, вбиваючи ворогів ліворуч і вбиваючи їх праворуч.

Раптовий спалах насильства застукав олімпійців зненацька. Після всіх цих років застою боги були вражені тим, як обидві сторони кидаються одна на одну, як рубають мечі, гуркочуть колісниці, летять стріли та списи, а повітря наповнюється бойовими вигуками та криками поранених і вмираючих. А вигляд нестримного Діомеда у центрі битви змусив навіть бога війни широко розкрити очі від подиву. Але Арес, який завжди був на боці троянців, схаменувся й кинувся у вир битви, відкидаючи грецьких воїнів убік і невблаганно прямуючи до Діомеда, якого він убив би на місці, якби Афіна не крикнула йому, щоб він утримався та дав смертним спокій. Арес потупцював до берега Скамандра, щоб ображено спостерігати звідти.

Ніхто ніколи не бачив воїна, який був би так цілковито й жахливо сповнений енергії, як Діомед того дня. Він був спов­нений ентузіазму — слово, буквальним значенням якого є «бути сповненим духом бога» («entheos»). Якби таке слово існувало в нашій мові, ми могли б сказати, що Діомед був «обожнений» — і тим богом, про якого тут іде мова, була Афіна. Вона навіть дала йому силу розрізняти безсмертних.

— Бийся з будь-ким із них, якщо тобі це потрібно, — прошепотіла йому Афіна, — з будь-ким, окрім Афродіти. Вона не бойове божество, і їй слід дати спокій.

Діомед убив двох синів Пріама, а також Пандара, який через надлишок самовпевненості спустився зі стін Трої, щоб приєднатися до битви на рівнині. Принаймні дюжина досвідчених троянців полягла у вогні люті Діомеда. Здавалося, ніби натхненний аргосець тепер також мав у своїй владі принца Енея, лідера дарданців. Діомед підняв над своєю головою величезний камінь, який двоє сильних чоловіків ніколи не змогли б зрушити з місця, й опустив його на Енея, який спробував відскочити вбік. Валун не влучив йому в голову, але розтрощив його стегно. Діомед уже оголив свій меч і був готовий добити його, коли втрутилася мати Енея Афродіта. Діомед у своїй невгамовній жадобі крові та шаленстві напав на неї і порізав її зап’ястя там, де воно з’єднувалося з рукою. З її рани хлинув срібно-золотий іхор, і Афродіта з вереском утекла на берег річки, де все ще ображено стояв її коханий Арес.

— Цей Діомед божевільний! — сказала вона йому. — У такому настрої він міг би сам виступити проти великого Зевса! Позич мені своїх коней і дозволь мені полетіти на Олімп, аби зцілитися там.

Тим часом Енею, оповитому туманом, який створив Аполлон, допомагали сестра-близнючка Аполлона, богиня Артеміда, та їхня мати, титаніда Лето. Коли він опинився в безпеці, Аполлон покликав Ареса і сказав йому перестати дивитися на річку, як примхливий підліток, і вступити у бій.

— Діомед знищує наших найкращих троянських воїнів! Піднімай свій зад і хутчіш у бій.

Ображений і присоромлений Арес одразу опинився в лавах троянців, і весь хід битви почав змінюватися. Діо­мед, можливо, й убив багатьох троянців, але Арес вирішив убити вдвічі більше греків.

Афіна полетіла на Олімп і попросила Зевса дозволити їй та Гері приєднатися до битви.

— Якщо Аресу дозволено допомагати троянцям, то нам має бути дозволено допомагати ахейцям.

Зевс застогнав і в розпачі похитав головою. Це була саме та ситуація, якої він боявсь і якої він так сподівавсь уникнути. Повне божественне втручання в те, що він хотів вважати справою винятково смертних. Але він знову схилив голову на знак згоди.

Афіна кинулась у троянські ряди, її егіда Горгони виблискувала на сонці.

— Гей, Діомеде! — крикнула вона йому. — Ти воїн чи ­боягуз? Подивись, Арес зараз у гущі битви. Чи насмілишся ти кинути йому виклик? Чи насмілишся ти поборотися з самим богом війни?

З ревом, що холодить кров, Діомед кинув свого списа просто в живіт Ареса, у саме його нутро.

Тремтіння охопило ряди обох армій, коли з пораненого бога війни вирвався такий крик болю, що не був схожий на жодний інший звук. Звісно, лише Діомед мав здатність бачити безсмертних. Тож для воїнів із обох сторін цей звук був настільки ж таємничим, наскільки й жахливим. На мить бій припинивсь, і всі з жахом озирнулися навколо.

Арес із криком полетів на Олімп, аби зцілитися. Зевс не виявив і краплі співчуття. Бог війни завжди був його найменш улюбленою дитиною. Він неохоче подбав про те, щоб його рани обробили; але коли Афіна і Гера також повернулися на Олімп, він був дуже радий оголосити, що забороняє всі такі майбутні втручання.

— Я ще ніколи не бачив такої поведінки, — сказав він. — Ви олімпійські боги чи дикі діти? Мені соромно за вас. Відтепер ви не берете участі в битвах. Ми залишаємо смертних самих розбиратись у цій ситуації без нашої прямої допомоги. Всім зрозуміло?

Виснажені й на мить присоромлені боги схилили свої голови у покорі.

Проте Зевс не забув про свою обіцянку Фетіді.

Гектор і Аякс

Тепер, коли Арес вийшов із бою, греки змогли просунутись аж до стін Трої. Діомед очолював атаку, тим часом його підтримували Аякс, Одіссей, Агамемнон, Менелай, Аяс — навіть старий Нестор прорвався вперед, розмахуючи мечем урізнобіч із такою силою, що суперечила його рокам.

Гектор побачив, що троянці втрачають свої позиції та що незабаром місто може впасти. Він знав, що саме він мусить зупинити цю хвилю, і розумів, що у нього якраз достатньо часу, щоб разом із Енеєм, який бився поруч із ним, завести троянську армію в місто, зачинити браму та належно підготуватися до контратаки.

У королівському палаці Гекуба обійняла його і запропонувала йому випити чашу вина й трохи відпочити. Але Гектор відсунув чашу.

— Дякую, мамо, та якщо я зараз вип’ю вина, мій розум може сповільнитись, а моя рішучість — ослабнути.

Він піднявся сходами до кімнат Паріса та Єлени.

— Поліруєш свої обладунки, брате? Так, я б сказав, що це саме відповідає твоєму стилю.

Паріс почервонів.

— Не знущайся з мене, Гекторе. Можливо, я не володію твоїми військовими здібностями та хоробрістю, але коли справа того вимагає, я можу й буду битись. Я зараз іду, щоб нагострити свій меч та вістря списа. Я швидко тебе наздожену.

Єлена дивилась, як він іде.

— Ти б’єшся більше за всіх, — сказала вона Гектору після того, як Паріс пішов, — і заради чого ти ризикуєш своїм життям? Усе заради мене, хоч якою б нікчемною я була. І, звичайно, заради свого жалюгідного брата Паріса та його марнославства. Краще б я ніколи не народжувалася, тоді б я не накликала все це на вас.

Гектор подивився в наймиліше людське обличчя, яке будь-коли існувало.

— Будь ласка, — сказав він, — не засмучуйсь. Я роблю те, що треба робити. Ніхто в нашій родині не звинувачує тебе, Єлено. Вони знають, що ти страждаєш відтоді, як тебе забра­ли з дому. Мої батько й мати прийняли тебе. Ти — принцеса Трої. Ти — моя улюблена сестра. Ми боремося за твою честь і за нашу власну. І ми робимо це із задоволенням і з гордістю.

Біля Скейської брами Гектор знайшов свою дружину Андромаху, яка тримала на руках їхнього сина.

— Привіт, маленький Скамандрію, — мовив Гектор, дивлячись на сплячу дитину, яку решта Трої називала Астіанактом, «володарем міста». — Який чудовий вигляд він має. Як зірочка.

— О, Гекторе! — сказала Андромаха. — Ти точно мусиш битись? Я не хочу, щоб мій син ріс без батька. Ахілл вже вбив мого батька, а якщо він чи Діомед уб’є тебе?

— Ми всі народжуємось із власною долею, і ще ніколи нікому не вдалось уникнути своєї, — відповів Гектор. — Крім того, як я зможу жити з ганьбою, знаючи, що коли стільки моїх братів і товаришів-троянців ризикували своїм життям, я втік додому й сховався? Смерть краща за безчестя. Я битимуся за тебе і за Скамандрія. Якщо ми здамося зараз, данайці все одно розграбують місто й уб’ють усіх нас. А тебе заберуть у рабство в якийсь грецький дім. Я цього не дозволю.

Шолом Гектора впіймав сонце. Спалах на його полірованій бронзі розбудив Астіанакта, який розкрив свої очі. Вигляд великого плюмажу зверху шолома, що спускався йому в обличчя, змусив дитя скрикнути від страху. Андромаха і Гектор розсміялися. Гектор зняв шолом, підняв дитину й поцілував її.

— Скамандрію, вирости й стань кращим чоловіком, ніж коли-небудь був твій батько, — сказав він, піднявши сина високо в повітря, перш ніж повернути його в обійми дружини. — І нічого не бійся, моя люба Андромахо. Я не помру. Не сьогодні.

Кивнувши брамнику, він вийшов із міста — Паріс побіг наздоганяти його, виблискуючи своїми чудовими обладунками.

— Ось і я, брате, — мовив Паріс. — Я ж казав, що швидко наздожену, чи не так? Сподіваюсь, я не змусив тебе чекати.