Стивен Фрай – Троя (страница 16)

Сам Паріс, живучи у шлюбі з гірською німфою Еноною на високих пасовищах Іди, знав, що ці особливі Поминальні ігри тривали стільки, скільки він себе пам’ятав, але він навіть не підозрював про свій унікальний особистий зв’язок із ними й про те, що вони вшановували його смерть. Щодо візиту Гермеса і трьох богинь... Було добре відомо, що коли ти засинаєш на луках Іди, іноді до тебе може приходити Морфей і вдихати у твої ніздрі аромат маку, лаванди та чебрецю, який викликає дивні та яскраві видіння, що виникають у людській свідомості як міражі70. Паріс вирішив, що Еноні не потрібно знати про цей конкретний сон. Кілька років тому вона народила йому сина Коріфа, і хоча Паріс ніколи не давав їй жодної причини сумніватися в його коханні до неї, він мав відчуття, що вона не зрадіє його розповіді про трьох богинь, золоте яблуко та прекрасну смертну жінку на ім’я Єлена. Тож він зберігав це дивне видіння в таєм­ниці. Але те обличчя... Воно продовжувало його пере­слідувати.

70 Морфей був богом снів. Його ім’я пов’язане не лише зі словом «morphine» («морфій»), а й зі словами «morphing» («перетворення») та «metamorphosis» («метаморфоза»). Адже сни — це перетворення, трансформація форм, смислів та історій у голо­ві людини.

Одного дня, за кілька днів до початку щорічних Похоронних ігор, на Іду прибули офіцер і шість солдатів, аби забрати призового бика, неперевершеною красою якого Паріс вихвалявся кілька місяців тому. І те вихваляння спричинило появу Гермеса та весь дивовижний епізод із богинями.

Паріс не міг зрозуміти, чому загін солдатів хоче забрати його тварину.

— Він належить мені та моєму батькові Агелаю! — запе­речив він.

— Цей бик, як і всі тварини на горі Іді, як і ти сам, юначе, — із зарозумілим презирством відповів йому офіцер, — є власністю його величності царя Пріама. Його було обрано першим призом у нових Іграх.

Паріс побіг, щоб розповісти Агелаю про долю їхнього улюбленого бика, але не знайшов його. Як сміє цар Пріам забрати його? Так, формально він був власністю королівського дому, але як скотар зможе належним чином виконувати свою роботу без племінного бика? Паріса дратувала думка про те, що якийсь зарозумілий атлет виграє цього благородного звіра, тварину, від якої троянець, що живе у місті, не отримає ніякої користі. Безсумнівно, після закінчення Ігор його великого й прекрасного бика принесуть у жертву. Марна трата цінної худобини.

Це обурювало. Паріс міг побитись об заклад, що він швидший та сильніший за будь-якого розпещеного хлопця з міста. Він уявив, як він біжить, стрибає та кидає диск, змагаючись проти найкращих атлетів, яких може запропонувати Троя.

Раптом у його голові прошепотів голос.

«Чому б ні?»

«Чому б йому не піти й не взяти участь у цих Іграх, чому б йому не виграти власного бика?»

Адже це змагання було відкритим для всіх, хіба ні? Але ­багато років тому, коли він був іще хлопчиком, Агелай змусив Паріса дати клятву, що він ніколи не піде до Трої. Тоді Паріс невинно запитав, який вигляд має це місто і чи ­можуть вони відвідати його одного дня. Категоричність відповіді батька вразила його.

— Нікóли, хлопче, нікóли!

— Але чому ні?

— Троя принесе тобі нещастя. Я... почув, як це сказала одна жриця. У храмі Гермеса, де я знайшов тебе немовлям. «Ніколи не дозволяй йому проходити через браму Трої, — сказала вона мені. — Там для нього немає нічого, окрім невдачі».

— Про яку саме невдачу йдеться?

— Неважливо. У богів є свої причини. І вони нам їх не повідомляють. Заприсягнися мені, що ніколи туди не підеш, Парісе? Що ніколи не зайдеш до цього міста. Заприсягнися мені.

І Паріс присягнувся.

Але, як підказав голос у голові Паріса, Ігри проходили за межами Трої. На рівнині Іліон між річкою Скамандр і міським муром. Він міг спуститися з гори, взяти участь у змаганнях, виграти бика й повернутися з ним — і все це, не порушуючи своєї обіцянки Агелаю.

Паріс побіг униз схилом пагорба, вслід за солдатами та своїм биком. Поки він спускався, то помітив серед дерев блиск бронзи та сяяння кам’яної кладки міського муру, а тоді нарешті його погляду відкрились усі башти, вежі, прапори, бійниці, фортечні вали, стіни та велика брама Трої. Тримаючись позаду солдатів і бика, Паріс перетнув дерев’я­ний міст, який перекинули через Скамандр, і побачив дивовижне видовище.

Троя була на вершині своєї слави. Багатство, яке принесла торгівля зі сходом, виявлялося не лише у величині, міцності та гладкості міської кладки, але й у блискучих обладунках солдатів, пишно пофарбованому одязі містян і на здорових, добре вгодованих обличчях дітей. Навіть міські собаки мали ситий і задоволений вигляд.

Усі готувалися до Ігор. Поруч із біговою доріжкою, що була з повний стадіон завдовжки71, розмітили зони для метання диска й списа та для боротьби. Гурти людей виходили з меншої бічної брами міста. І тут на них уже чекали торговці та артисти. Грали музиканти. Танцівниці кружляли, стукаючи пальцями в саджати, і за допомогою яскравих стрічок створювали в повітрі заплутані візерунки. Продавці їжі розставили довкола свої ятки й вигукували назви та ціни своїх страв. Навколо них бігали собаки, гавкаючи від хвилювання через довгоочікувані спалахи кольорів, ароматів, шуму та видовищ.

71 Близько 630 футів або 192 метри в сьогоднішніх вимірах. Наше слово «стадіон» походить від одиниці довжини, яку також використовували для опису спринтерських змагань.

Паріс підійшов до важливого чоловіка, який стояв біля входу на бігову доріжку, і запитав, як він може вказати своє ім’я, щоби взяти участь в Іграх. Чиновник указав на чергу молодих чоловіків, які вишикувались у шеренгу перед низеньким дерев’яним столиком. Паріс приєднався до них, і через деякий час йому видали жетон і вказали на закриту зону для спортсменів, де він роздягнувся разом із іншими учасниками та почав розминатися72.

72 Він не роздягався повністю. Лише в середині VIII століття до н. е. повна оголеність стала обов’язковою для спортивних змагань. Ймовірно, цю ідею було запроваджено спартанцями. «Gymnos» — грецьке слово, що означає «голий», звідси походить слово «gym» («спортивна зала»), тобто «місце, де можна бути голим». Сучасне керівництво тренажерних зал у наш час наполягає на хоча б мінімальній кількості одягу та не слухає ніяких аргументів щодо справжнього походження цього слова — я покинув усі спроби і зазвичай використовую хоча б трохи одягу, коли тренуюся сьогодні.

Ляскання батога і крик. Натовп, що притиснувся до огорожі навколо атлетів, розступився, коли повз нього промчали дві колісниці, якими керували двоє поголених, доглянутих і спортивних молодих чоловіків.

— Принц Гектор і його брат Дейфоб, — прошепотів конкурент біля Паріса. — Найкращі спортсмени в усій Троаді.

Паріс оглянув принців з ніг до голови. Гектор, спадкоємець престолу, був високим і, безсумнівно, привабливим та мав атлетичну статуру. Він кивнув і посміхнувся, коли зійшов із колісниці й передав віжки рабу, поклавши руку на плече чоловіка і, як здавалося, подякувавши йому. Майже сором’язливо помахавши рукою, він відповів на вигуки натовпу та приєднався до Паріса й інших спортсменів. Його брат Дейфоб зіско­чив зі своєї колісниці, але кинув віжки на землю, а тоді пройшов крізь натовп людей, не промовивши ані слова і не зустрівшись ні з ким поглядом. Він був спортивним і муску­листим, але в його поведінці було стільки зарозумілості й презирства, що він не сподобався Парісу з самого початку.

Під звуки фанфар натовп обернувся. Паріс побачив ряд герольдів на самому верху міського муру. Під ними відчинилася велика брама.

— Скейська брама! — прошепотів атлет, що стояв біля Паріса. — Це можуть бути лише цар і цариця.

Паріс очікував, що звідти вилетить велика колісниця або карета в супроводі герольдів і вершників. Принаймні мала бути процесія, яка везла б королівське подружжя у паланкіні чи на дивані, подібних до тих, які люблять правителі на сході. Він зовсім не очікував побачити, як із брами виходить рука об руку пара середнього віку.

«Вони більше схожі на звичайних чоловіка й дружину, які вийшли на ранкову прогулянку, — подумав Паріс, — аніж на великого правителя зі своєю царицею».

Натовп гучно привітав їх, на що пара відповіла кивками й теплими усмішками.

— Це справді сам цар Пріам? — запитав Паріс у спортсмена, який стояв поруч.

У відповідь атлет упав навколішки, як і всі інші учасники змагань, включно з принцами Гектором і Дейфобом. Паріс теж став навколішки й дивився, як Пріам і Гекуба піднімалися на призначений для них поміст, звідки відкривався гарний краєвид на все поле.

Цар Пріам підвів руки, щоб дати знак усім устати.

— Вісімнадцять років тому, — вигукнув він, — у нас народився принц. — Його голос був сильним і чистим. — У цього хлопчика ніколи не було можливості подихати нашим повітрям, але він не забутий. Ми з царицею Гекубою щодня думаємо про нього. Сьогодні вся Троя думає про нього. ­Сьогодні ми шануємо його пам’ять перед богами. — А тоді він звернувся до атлетів: — Будьте сильними, будьте чесними, будьте гордими, будьте троянцями.

Усі спортсмени навколо Паріса били себе в груди і п’ять разів хором вигукнули девіз «Сильні! Чесні! Горді! Троянці!», роблячи щоразу більший наголос на останньому слові. Він зрозумів, що це, мабуть, такий звичай, тож приєднався до атлетів, відчуваючи тремтіння від свого хвилювання та трепет від своєї причетності до містян, коли він стукав себе по грудній клітці та вигукував ці слова.