Стивен Фрай – Троя (страница 17)

Троянці! Чи існувало щось краще?

У жертву принесли барана та вівцю. Жрець випустив у повітря вісімнадцять голубів — по одному за кожен рік, що минув після смерті малого принца, як розповів Парісу інший атлет.

Паріс кинувсь у вир Ігор із безмежним ентузіазмом та енергією. Він був у найповнішому розквіті своєї юності, його тіло було натреноване роками погоні за телятами, поросятами, козенятами та ягнятами, приправлене гірським повітрям і нагодоване найкращою тушкованою бараниною, козиним молоком і медом із дикого чебрецю. Він тріумфував у кожному змаганні, ще поки воно відбувалося, до великої потіхи натовпу, який миттєво сприйняв цього невідомого, але надзвичайно красивого і по-хлопчачому нетерпля­чого учасника. Єдиними двома суперниками на полі, які були близькі до того, щоб стати загрозою для його лідерства, були двоє троянських принців. Під час турніру Парісу пові­домили, що той чи інший із цих двох ставав переможцем в Іграх протягом останніх семи років.

Гектор, здавалося, був не проти того, що його перемагає юний незнайомець, але його брат Дейфоб ставав усе більш і більш похмурим і роздратованим із плином дня. Радісні вигуки глядачів кожного разу, коли Паріс перемагав його, були йому особливо неприємними. Дейфоб іще більше розізлився, коли кидали жереб перед боротьбою, останньою подією дня, і він виявив, що сам має вийти проти цього самовпевненого вискочки.

— Я, хай йому грець, навчу цього селюка не стрибати так, наче тут усе йому належить, — прогарчав він Гектору. — Зухвалий коротун і не знатиме, що його спіткало.

— Легше з ним, — попередив його Гектор. — Вияви трохи милості, гаразд? Люди на його боці, і незалежно від результату він буде абсолютним переможцем в їхніх очах.

Стиль боротьби на цих змаганнях називався панкратіон, або «всі сили», — казали, що це безкомпромісне поєднання боксу та боротьби винайшов Тесей, коли він переміг могутнього царя Керкіона з Елевсіна73.

73 Див. Подвиги Тесея в «Героях».

Дейфоб був упевнений, що його наївний супротивник буде не готовий до диких ударів ногами, кусання носа та вух, видавлювання очей та викручування мошонки, адже все це було дозволено74. Проте сам Дейфоб був не готовий до того, що Паріс постійно стрибатиме навколо нього, перебуваючи поза зоною його досяжності. І сміливо посміхатиметься при цьому. Що більше Дейфоб ревів і кидався вперед, то швидше Паріс, здавалося, відскакував назад. Глядачі завили від сміху.

74 У пізнішу, класичну епоху таку негідну поведінку заборонили, але в ці більш ранні часи було мало заборон.

— Стій на місці, чорти б тебе вхопили! — крикнув Дейфоб. — Стій і борися!

— Гаразд, — відповів Паріс, підкрадаючись і підставляючи свою ногу під Дейфоба. — Якщо ти цього так хочеш...

Одну мить Дейфоб стояв, а наступної — вже лежав на спині, а простий селюк стояв на ньому, притискаючи його плечі до землі своїми колінами.

— З тебе досить, чи ще ні? — сказав Паріс і, сміючись, підвів одну руку до натовпу на знак вітання. Молоді дівчата кричали від захвату й намагалися проштовхнутися ­вперед.

Це вже було занадто. Дейфоб звівся на ноги з криком обра­женої гордості, закликаючи свого слугу кинути йому меч.

— Я дам тобі урок, який ти ніколи не забудеш! — прогарчав він, схопивши рукоять меча.

Але Паріс був занадто швидким для нього. Він кинувся навтьоки і побіг до стін міста, все ще сміючись. Він знав, що може випередити Дейфоба на будь-якій відстані. Він уже довів це в трьох різних забігах.

— За ним! — вигукнув розлючений принц.

— Ой, облиш його, — сказав Гектор. — Хлопець чесно тебе переміг.

— Він говорив мені на вухо різні богохульства, — сказав Дейфоб. — Він казав погані речі про нашу матір.

Це була брехня, але її було достатньо, щоб розлютити Гектора, який крикнув:

— Зупиніть цього чоловіка!

Все ще сміючись, Паріс побіг далі, не знаючи, куди він прямує, але сповнений задоволення, яке приносять перемога та визнання; він сміявся та любив життя. Позаду себе він чув галас погоні, але не сумнівався, що зможе ухилитися, пірнути й уникнути неприємностей. Не задумуючись, він кинувся через велику відчинену браму до самого міста. Він уповільнив свій біг, щоб помилуватися лабіринтом із доріг та алей, який виріс навколо нього. Отже, це й була Троя. Дворики, магазини, фонтани, площі, вулиці та люди. Так багато людей. Усе це було сліпучим і бентежним. Він повертав і повертав, почуваючись Тесеєм у критському лабіринті. Він чув, як гамір та крики позаду нього ставали все голоснішими. Він вибрав пряму й вузьку вулицю і швидко побіг нею, поки не досяг кам’яних сходів, що вели до двох позолочених воріт. Надто пізно він зрозумів, що ворота зачинені, а він опинився в глухому куті. Поки шум переслідувачів позаду нього ставав усе голоснішим, він грюкав у ворота і благав про допомогу.

— Допоможіть! Якщо це якийсь храм, я прошу притулку в ім’я всіх богів! Допоможіть, допоможіть!

Ворота відчинились, і з тіні вийшла прекрасна молода жриця, вона спустилася вниз і простягнула йому руку.

— Проходьте... — сказала вона.

Паріс простягнув руку, але в ту ж мить, коли його рука торкнулась її, вона відступила, важко дихаючи, а її очі розши­рилися від жаху.

— Ні! — сказала вона.

— Будь ласка, я благаю вас! — вигукнув Паріс, оглядаючись через плече.

Дейфоб і Гектор ішли з оголеними мечами на чолі справжньої ріки зі своїх прихильників, глядачів, збуджених собак і цікавих дітей.

— Ні! — повторила жриця. — Ні! Ні! Ні!

Вона відступила назад у тінь, грюкнувши за собою ворітьми.

Паріс ударив кулаками по великих дерев’яних панелях порталу, але Дейфоб уже був на ньому, вискаливши зуби й ревучи від люті.

— Тримай його, Гекторе. Побачимо, як сміється його нахабна голова, коли злітає з плечей.

Гектор, вищий із них двох, підняв Паріса й тримав його.

— Тобі справді не варто було засмучувати Дейфоба, — сказав він. — Якщо ти смиренно вибачишся перед ним, я подбаю про те, щоб ти втратив не більше, ніж вухо, через свої вибрики.

Дейфоб підняв свій меч.

Раптом пролунав голос, гучний і різкий.

— Зупиніться! Ви не можете вбити свого рідного брата!

Дейфоб і Гектор обернулися. Паріс також обернувся й побачив, як його батько Агелай проштовхується крізь натовп.

— Відпустіть його, мілорде Гекторе! Відпустіть свого брата!

З одного боку натовп розступився, щоб пропустити Агелая, тоді як з іншого боку люди розступилися, щоб пропустити царя Пріама та царицю Гекубу. Агелай побачив їх і впав навколішки.

— Я не міг цього зробити, ваші величності! Я не зміг убити цю дитину. І я радий, що не зробив це. Подивіться на нього. Ви маєте ним пишатися.

Із уст Агелая вилилася вся історія. Натовп замовк.

Гекуба першою обійняла приголомшеного Паріса.

Пріам міцно обійняв його і назвав «сином». Гектор по-дружньому вдарив його кулаком по руці й назвав «братом». Дейфоб ударив його — помітно сильніше — по іншій руці й теж назвав «братом». Натовп радів та аплодував, коли коро­лівська родина повернулася й попрямувала до палацу.

Позаду них на верхніх сходах храму відчинилися золоті ворота, і звідти вийшла жриця, ридаючи й розмахуючи рука­ми, наче вона була одержима якимось демоном.

— Заберіть його, виженіть із міста! — кричала вона. — Він несе смерть. Він принесе знищення усім нам.

Якщо хтось її й почув, то не звернув уваги.

Цю жрицю звали Кассандра, і вона обрала своє священне покликання замість життя принцеси. Найкрасивіша та найбільш обдарована з усіх дочок Пріама і Гекуби, вона присвятила себе цьому храму Аполлона в Трої. На своє нещастя, вона потрапила на очі самому богу, який, зачарований її красою, наділив її даром пророцтва. Це був скоріше хабар, аніж подарунок. Адже потім він прийшов до неї, щоб провести з нею ніч.

— Ні! — відразу сказала Кассандра. — Я нікому не віддам себе, ані богу, ані смертному. Я не погоджуюсь на це. Ні, ні!

— Але я подарував тобі найвеличніший дар, який тільки може отримати смертна людина, — обурено сказав Аполлон.

— Можливо, це так. Утім я ніколи не просила цей дар і точно не погоджувалася віддати вам натомість своє тіло. Ні, я відмовляю вам. Ні.

Аполлон не міг забрати свій подарунок назад — це був непохитний закон, згідно з яким жоден безсмертний не міг скасувати те, що зробив він або інший безсмертний75, — тому, розлютившись, він плюнув у рот Кассандри, коли той округлявся, щоб повторити слово «Ні». Цей плювок був прокляттям. Це означало, що пророцтва Кассандри завжди залишатимуться без уваги. Хоч як би точно вона передвіщала майбутнє, їй ніхто ніколи не буде вірити. Її доля поля­гала в тому, що її все життя будуть ігнорувати інші люди.

75 Вони могли збільшити або доповнити цей подарунок, але не скасувати.

Що сказав їй той короткий дотик до руки брата Паріса, ми не можемо знати. Що вона бачила у своїй голові, ми можемо тільки здогадуватися. Можливо, це була та сама картина міста, охопленого полум’ям, яку Гекуба побачила уві сні вісімнадцять років тому. Тож ми залишаємо Кассандру на сходах храму, де вона заламує свої руки й ридає від ­розпачу.

Боги дивляться вниз

Той імпульс, який змусив Паріса спуститися з пагорба слідом за призовим биком, — він походив від нього чи від якогось бога? У його голові пролунав голос: «Чому б ні? Чому б йому не піти й не взяти участь у цих Іграх, чому б йому не виграти цього бика? Чому б ні?» Чи це був власний голос Паріса, його власні амбіції та юнацький імпульс, чи це було божественне натхнення76?