Стивен Фрай – Троя (страница 14)

— Сподіваюся, ви радієте за свого брата?

Усі троє чоловіків поглянули на інший бік зали, де тепер на троні сиділи Менелай і Єлена, приймаючи вітання та клятви відданості від залицяльників, які програли.

— Вони схожі на тих молодих закоханих, яких худож­ники зображують на своїх тарілках і глеках, чи не так? — сказав Одіссей.

— Це все неправильно, — похмуро мовив Агамемнон. — Вона мусила вийти заміж за мене. Я старший і — з усією повагою — кращий чоловік. У мене є план. Невдовзі я відвоюю Мікени. Якби Єлена була моєю, вона стала б царицею найвеличнішого королівства у світі.

«Яке безглузде твердження, — подумав Одіссей. — І все ж воно сказане з такою грубою впевненістю, яка звучить досить переконливо».

— Це так, — сказав Агамемнон, ніби відчувши сумніви Одіссея. — Мій пророк Калхас запевнив мене, що попереду на мене чекають великі перемоги. А Калхас ніколи не помиляється. Я нічого не маю проти свого брата. Менелай — гарний хлопець, але він не Агамемнон.

Зніяковілий Тіндарей кинув на Одіссея мовчазний погляд.

— А чи не спадало вам на думку, — сказав Одіссей, — що у Єлени є сестра? Можливо, вона не має такої ж краси, але її не має й жодна інша смертна, але Клітемнестру безперечно можна зарахувати до числа найпрекрасніших жінок у світі. Якби Єлена не народилася, Клітемнестра була б головною героїнею поезії та пісень.

— Клітемнестра, еге ж? — запитав Агамемнон, роздумливо потираючи свою бороду. Він глянув у бік сестри Єлени. Клітемнестра стояла разом зі своєю матір’ю Ледою й дивилася на натовп, що скупчився навколо Єлени та Менелая, з холодним та іронічним самовладанням. Вона ніколи не висловлювала навіть натяку на злобу чи заздрість через істерію, яку викликала краса її сестри.

Агамемнон повернувся до Тіндарея.

— Її вже комусь обіцяно?

— Ні, справді, — палко відповів Тіндарей. — Ми чекали, щоб спочатку зняти Єлену з наших... Тобто ми спершу думали знайти пару для Єлени...

— Давайте! — сказав Одіссей, наважившись штурхнути Агамемнона під ребра. — Одружіться з Клітемнестрою! Що може піти не так?

Лотерея руки Єлени Спартанської стала визначним поворотним моментом в історії грецького світу. Здавалося, це означало перехід влади від одного покоління до іншого та обіцяло настання нової ери стабільності, процвітання та миру. Тіндарей зрікся престолу Спарти на користь свого нового зятя Менелая63. Агамемнон зібрав армію, щоб вдертися в Мікени, і, як він запевняв Тіндарея й Одіссея, вигнав із королівства свого двоюрідного брата Егіста й свого дядька Тієста, посадивши себе на трон, а поруч із ним сіла його цариця Клітемнестра. Тієст помер у вигнанні на Кіфері, маленькому острові біля південного краю Пелопоннесу.

63 Хронологія, як завжди, дратує, коли йдеться про міфи, а не про справжню історію. Деякі сюжетні лінії цієї розповіді роблять дуже проблематичним підрахунок віку героїв чи будь-який послідовний порядок історичних подій. Дехто вважає, що Менелай зайняв трон Спарти лише після смерті та катастеризації, тобто перетворення на сузір’я, своїх шваґерів-близнюків Кастора та Полідевка.

Агамемнон — як припускали всі, хто спостерігав за його дорослішанням, і як пророкував його провидець Калхас — виявив себе як найбільш блискучий та ефективний цар-воїн. Із дивовижними швидкістю та майстерністю він поглинув, анексував і захопив сусідні королівства та міста-держави. Його безжалісне військове керівництво та природні здіб­ності до лідерства принесли йому прізвисько Анаксандрон, «­Король людей». Під його правлінням Мікени стали найбагатшим і наймогутнішим із усіх грецьких королівств; їх майже можна було б назвати імперією.

Але що тим часом сталося з Пелеєм і Фетідою, чиє весілля було так дивно перервано Ерідою та її Яблуком розбрату?

Сьомий син

Фетіда подарувала Пелею шістьох синів, але знамените пророцтво про те, що її син виросте величнішим за свого батька, не мало шансів підтвердитись, оскільки кожен із шести її дітей помер у ранньому дитинстві. Ні, це не зовсім правда. Сказати, що вони померли, неправильно. Точніше було б сказати, що — принаймні з кута зору Пелея — вони зникли. Він не міг цього зрозуміти, але був надто чуйним, аби допитуватися про деталі в явно засмученої Фетіди. Зрештою немовлята вмирали частіше, ніж жили. Він знав це. Хоча смерті шести немовлят поспіль і здавалися йому надмірними, але йому, звичайній людині, було негоже надто сильно розпитувати.

Утім ці причини були поза його розумінням не тому, що він був простою людиною; вони були поза його розумінням, тому що він був простою смертною людиною.

У розпачі Фетіда, яка тепер була вагітна їхньою сьомою дитиною, відвідала свого батька, бога моря Нерея.

— Це дуже засмучує, — сказала вона. — Я все зробила правильно, я впевнена в цьому, але діти все одно горять.

— Перепрошую? — сказав Нерей.

— Пелей — гарний і добрий чоловік, — сказала Фетіда, — але він смертний.

— Звичайно, він смертний. Але до чого тут вогонь?

— Я житиму вічно. А вічність — це надто довгий час. Якщо у мене буде син від смертного Пелея, син, якому, як кажуть, судилося піднятися до неймовірної величі, тоді я не винесу, щоб він теж був смертним. Адже він зникне за мить. Я ледве впізнаю його, як він постаріє, потім заслабне, а потім помре. Я погодилася на те, що це станеться з Пеле­єм, але я хочу, щоб мій великий син жив вічно.

— Але будь-яка твоя дитина від смертного батька, звичайно, також мусить бути смертною, — сказав Нерей. — Такий порядок речей.

— Ах, це якщо я не зроблю його безсмертним! Океаніди сказали мені, що є один спосіб. Вони запевнили мене, що це спрацює. Але я боюся, що вони ввели мене в оману.

Сяюча сфера скотилася щокою Фетіди. Вони були у великому підводному гроті Нерея, за масштабом і своєю величчю ця споруда поступалася тільки палацу самого Посейдона. Коли Фетіда плакала над хвилями, вона проливала солоні сльози, як і всі істоти землі та повітря, але коли вона плакала під поверхнею води, її сльози були бульбашками повітря.

— Ти радилася з океанідами? — запитав її батько. — Океаніди нічого не знають. Яку нісенітницю вони тобі сказали64?

64 Як згадувалося раніше, океаніди були дочками первинного титана моря Океана. Дочки Нерея були нереїдами. Можливо, слід було очікувати, що між цими божествами може виникнути суперництво. Звичайно, дружина Нерея Доріс сама була океанідою, тож це суперництво, ймовірно, мало сімейний характер.

— Вони сказали, щоб зробити безсмертною людську дитину, я маю змастити її амброзією, а потім потримати над вогнем. Я зробила так, як вони сказали, шість разів, але кожного разу... щоразу... дитина просто кричала, горіла й помирала.

— Яка ж ти дурна, дурна, дурна дитина!

— Те, що вони сказали мені, було неправильним?

— Не неправильним, ні, але неповним — що так само погано, як і неправильно, можливо, навіть гірше. Так, обмазати дитину амброзією, а потім обсмажити її на вогні, безсумнівно, подарує їй безсмертя, але спочатку ти маєш зробити дитину невразливою, хіба ти не розумієш?

— Невразливою?

— Звичайно.

— О, — сказала Фетіда, і правда розкрилась їй. — О! Так, я мала про це подумати. Спершу невразливість, а вже потім амброзія та полум’я.

— Океаніди! — зневажливо мовив Нерей.

— І останнє, — сказала Фетіда після паузи.

— Що?

— А яка саме процедура робить дитину невразливою?

Нерей зітхнув.

— Стікс, звичаъуйно. Повне занурення в його води.

Ви пам’ятаєте — хоча вас цілком можна пробачити, якщо ви це й не пам’ятаєте, — що Пелей успадкував трон Фтії, королівства мірмідонян на сході материкової Греції. Саме там жили Фетіда та Пелей, і саме туди вона тепер поспішала після зустрічі з Нереєм, щоб народити свою сьому дитину, ще одного сина. Пелей радів, звичайно, він радів, але його гаряча батьківська радість була значно зменшена тривогою, яку він відчув, коли побачив хвилювання, радість та оптимізм, із якими Фетіда святкувала це нове народження. Після шести ранніх смертей здавалося безглуздям вкладати стільки любові та надії в сьомого сина.

— Цього разу все буде добре, я в цьому впевнена, — сказала вона, пригортаючи дитину до себе. — Прекрасний Лігірон. Ти бачив, яке у нього гарне волосся? Як золота пряжа.

— Я піду й принесу в жертву бика, — мовив Пелей. — Можливо, цього разу боги виявляться милосердними.

Тієї ночі, поки Пелей спав, Фетіда взяла малого Лігірона з його колиски і попрямувала з ним до найближчого входу в Підземне царство. Стікс, річка ненависті, що протікала через Аїдове царство мертвих, сама була океанідою, однією з трьох тисяч дітей титанів Океана й Тетії. Її води були холодними й чорними — буквально стигійськими. Фетіда стала навколішки й занурила голого Лігірона у води річки. Щоб стрімка течія не віднесла його, вона тримала його за одну щиколотку, стискаючи п’ятку його лівої ноги між вели­ким та вказівним пальцями. Вона порахувала до десяти, а потім підняла його й загорнула в ковдру. Крижана вода розбудила Лігірона, але він не заплакав.

Повернувшись у свою кімнату у фтійському палаці, вона поклала його на стіл і подивилася йому в вічі.

— Тепер ти невразливий, маленький Лігіроне, — сказала вона йому. — Ніхто не може завдати тобі шкоди. Жоден спис не проткне твого боку, жодна палиця не зламає тобі кісток. Ані отрута, ані чума тобі не зашкодять. А тепер я зроб­лю тебе безсмертним.