Стефани Шталь – Твоїй внутрішній дитині потрібен дім (страница 5)

Найкраще, коли батьки задовольняють дитячі потреби і в прив’язаності та залежності, і у вільному розвитку та само-стійності. Діти, які ростуть у такій атмосфері, набувають базо-вої довіри, тобто глибокого почуття безпеки, яке поширюєть-ся на них самих і на їхні надійні міжособистісні стосунки. Щоправда, травматичний досвід протягом життя, як-от на-сильство та жорстоке поводження, здатен суттєво похитнути цю базову довіру. Однак здебільшого вона все ж зберігається і все життя працює як джерело сили. Людям із базовою дові-рою жити набагато легше, ніж тим, хто її не набув. Вони часто перебувають у режимі світлої дитини. Однак цю дитину все ще можливо розвинути і в дорослому віці. Як це зробити, я по-кажу тобі на сторінках цієї книжки.

Якщо потребу дитини в прив’язаності та/або розвитку її самостійності не задоволено, їй буде складно довіряти собі та

33

 

іншим. Щоб компенсувати таку невизначеність, вона несві-домо шукатиме рішення або певну захисну стратегію. Цей самозахист виникає, коли вона (несвідомо) стає палким при-хильником або автономії, або залежності. Якщо внутрішню рівновагу порушено на користь автономії, то в такої людини виникне надмірна потреба бути вільною і незалежною. Як наслідок, вона — або її тіньова дитина — уникатиме (занадто) близьких людських стосунків. Її тіньова дитина переконана, що не варто (по-справжньому) довіряти іншим людям. Отже, для цієї людини синонімом безпеки є її незалежність та осо-биста автономія. Їй психологічно важко зблизитися з кимось, скажімо, повірити в надійні романтичні стосунки. Тому вона страждає через страх перед прив’язаністю, а отже, або не всту-пає в партнерські стосунки, або ж не підпускає партнера до себе по-справжньому близько чи після моментів близькості знову і знову віддаляється від нього.

Якщо ж внутрішню рівновагу порушено на користь залеж-ності, то виникає надмірна потреба в міжособистісних контак-тах. Людина чіпляється за свого партнера, вона (чи її тіньова дитина) відчуває, що не в змозі без нього жити. Таких людей охоплює незрозуміле почуття страху, нібито вони насправді не здатні стояти на власних ногах.

 

ПОТРЕБА В ЗАДОВОЛЕННІ БАЖАНЬ

Ще одна базова потреба дітей — а також і дорослих — це за-доволення бажань. Цікаво, що його відчувають через різно-манітні канали сприйняття: наприклад, під час їжі, занять спортом чи за переглядом цікавого фільму. Задоволен-ня й незадоволення перебувають у тісному взаємозв’язку з нашими емоціями і є важливою частиною нашої системи

34

 

мотивації. Простіше кажучи, ми постійно прагнемо отрима-ти задоволення й уникнути незадоволення, тобто якось за-довольнити наші потреби.

Украй необхідно, щоб люди навчилися регулювати свої почуття задоволення й незадоволення, тобто набули навичок толерантності до фрустрації, відтермінування задово-лення та стримування інстинктів. Саме тому навчання дитини правильно реагувати на почуття задоволення й не-задоволення — важливий елемент виховного процесу.

Одні батьки занадто суворо обмежують дитину в її бажанні отримати задоволення, другі ж надто розпещують її. У груд-ному віці та в ранньому дитинстві між задоволенням дитячих бажань та потребою дитини в прив’язаності є тісний взаємо-зв’язок. Відчуття немовляти поділяються лише на стани за-доволення та незадоволення: голод, спрагу, спеку, холод, біль. Завдання доглядальника/-ці полягає в тому, щоб, за-кривши потреби малюка, позбавити його почуття незадо-волення, водночас створивши відчуття задоволення. Якщо відповідальна особа робить це недостатньо добре, від цього страждає також і потреба дитини в прив’язаності.

Під час подальшого розвитку також є тісний зв’язок між автономними потребами та відчуттям задоволення дити-ни. Коли мама забороняє своєму чадові лизати перед їжею льодяник, то в цей момент дитя розчаровується у своєму почутті задоволення, а також ушкоджується його потреба в автономії.

Якщо потребу дитини в задоволенні, а отже, і потребу в ав-тономії регулюють занадто сильно, це може призвести до того, що дорослий або його тіньова дитина — відповідно до стилю батьківського виховання — розвине вороже ставлення до на-солод і нав’язливу поведінку. Або ж — щоб відмежуватися від батьків — недисципліновано й непомірно піддаватиметься

35

 

задоволенню своїх бажань. Проте якщо дитину занадто роз-пещують, то їй і в дорослому віці буде надто важко приборку-вати свої потяги.

Щоправда, робочий баланс між виконанням бажань і стри-муванням інстинктів — це щоденний виклик для більшості людей, незалежно від образів внутрішньої дитини. Нашу силу волі постійно випробовують численні спокуси, що чи-гають на кожному кроці. Уже навіть похід у супермаркет вимагає від нас розвинутих навичок із придушення інстинк-тів. Окрім того, наша сила волі піддається випробуванню не тільки відмовою від задоволення, а й подоланням неза-доволення. Нам щодня доводиться робити чимало речей, які ми насправді зовсім не любимо, починаючи з ранкового про-кидання і закінчуючи вечірнім чищенням зубів. Нам постій-но треба придушувати імпульси, які прагнуть завести нас до холодильника, інтернету чи пабу. Дисципліна — одна з най-важливіших передумов успішного життя, що в наш час майже нескінченних можливостей вибору та перенасичення підда-ється надмірному навантаженню.

Про силу волі та дисципліну, а також чуттєві насолоди я детально розповім у підрозділах «Золоті стратегії від залеж-ності» на сторінці 230 та «Подолай свою лінь!» на сторінці 237.

 

ПОТРЕБА В ПІДВИЩЕННІ САМООЦІНКИ ТА ВИЗНАННІ

Ми маємо вроджену потребу у визнанні. Вона тісно перепле-тена з нашою потребою в прив’язаності, адже поки хтось не визнає наших заслуг, не виникне і ніякої прихильності. Почуття прив’язаності до людини — це форма любові та ви-знання, саме тому ці потреби вкрай важливі. Наше прагнен-ня визнання пов’язане ще з однією обставиною: у ранньому 36

 

дитинстві з поведінки наших батьків ми дізнаємося, чи вони нас люблять і хочуть, чи ні. Девід Шнарх, відомий американ-ський дослідник сексу, називає цей процес дзеркальною само-оцінкою. Це означає, що через доглядальника/-цю дитині від-дзеркалюється, чи з нею все «добре» чи ні. Наприклад, коли мама всміхається до дитини — це наче перед тією тримають дзеркало, яке показує, що мама радіє її існуванню. Через дії свого найближчого оточення дитина розвиває почуття само-цінності. Навіть у дорослому віці ми все ще маємо потребу у визнанні з боку інших людей, тому що механізм самооціню-вання через дзеркало інших закладено в нас із дитинства. Це стосується також і людей, які змалечку отримали багато схва-лення, а не лише тих, хто відчував у цьому аспекті нестачу.

Хай там як, наша самооцінка впливає на те, наскільки ми потребуємо схвалення близьких. Люди з нестійкою самооцін-кою, яких часто ототожнюють з їхньою тіньовою дитиною, зазвичай більше залежать від зовнішнього визнання, ніж упевнені в собі люди, чия світла дитина переважає.

Самооцінка — це епіцентр нашої психіки. З неї живлять-ся як психічні ресурси, так і різні проблеми, якщо вона ушкоджена. Уже зрозуміло, що ми ототожнюємо нашу не-стабільну самооцінку з тіньовою дитиною, а стабільну — зі світлою. Як зміцнити світлу й допомогти тіньовій — лейт-мотив цієї книжки.

На всіх чотирьох рівнях потреб можуть утворитися нега-тивні та позитивні образи дитини, що росте й розвиваєть-ся, — образи тіньової чи світлої дитини. Читаючи, ти вже, напевно, не раз задумувався/-лася про сильні та слабкі сто-рони твоїх батьків. Я детально покажу тобі, як дізнатися про власні індивідуальні óбрази. Однак спершу хочу дати ще деяку інформацію твоєму «Дорослому» про те, як наші ди-тячі óбрази ведуть до постулатів і захисних стратегій.

ЯК ДИТИНСТВО ФОРМУЄ НАШУ ПОВЕДІНКУ

 

Якщо дитина у своїх базових потребах не дістає від батьків до-статньо уваги та розуміння, то докладає чималих зусиль, щоб їх здобути. Діти роблять майже все, щоб сподобатися своїм бать-кам. Тож коли ті мають обмежену здатність любити та/або мають труднощі з поділянням почуттів і бажань своєї дитини, дитина бере на себе відповідальність за успіх своїх стосунків з батьками.

Наприклад, якщо батьки дуже суворі й очікують, що дити-на буде слухняною й поводитиметься зразково, то дитя ревно старатиметься виконувати їхні вимоги, щоб ті були ним задо-волені або принаймні не карали. Щоб краще пристосуватися, дитина придушуватиме в собі всі бажання й почуття, які супе-речать батьківським очікуванням, і, як наслідок, приміром, не навчиться належно долати почуття гніву. Гнів доречний у нашому життєвому розвитку, адже в такий спосіб ми здатні самоствердитися й захистити свої кордони. Однак якщо само-ствердження дитини постійно зазнає краху через батьківську перевагу в силі, то в якийсь момент вона зрозуміє, що доціль-ніше свій гнів придушувати. У такий спосіб вона не навчиться ані як правильно справлятися із цією емоцією, ані як належно самостверджуватися. Це лише розвине такі внутрішні постула-ти, як «Мені не можна оборонятися!», «Я не маю права гніва-тися!», «Я мушу пристосуватися», «Я не можу мати власної волі». Але навіть якщо пізніше, зазвичай у період статевого дозрівання, дитина розвине антипрограму й збунтує проти ви-мушеного пристосування та очікувань своїх батьків, вона все ж залишиться в пастці батьківського програмування, адже буде 38