Стефани Шталь – Твоїй внутрішній дитині потрібен дім (страница 18)

Крім того, ці люди змалечку настільки звикли до того, що за них усе вирішують, що здебільшого й самі не знають, чого прагнуть. Вони часто незадоволені та в поганому настрої, тому що роблять багато того, чого насправді робити не хочуть. Зде-більшого ними керує хибне почуття обов’язку, а не власні бажання та ідеї. Адже спершу їм варто було б чіткіше зрозу-міти, хто вони та які їхні бажання.

102

 

Деякі батьки досягають бажаного тиском, навіть шантажем. Вони сигналізують дитині, що її просто викинуть із сім’ї, якщо вона не робитиме того, що батьки вважають за правильне. Постраждалим часто доводиться повністю розірвати контак-ти зі своїми сім’ями, якщо вони хочуть іти своїм шляхом. Ба-гато хто цього не робить, адже, зрештою, відчуває ще й при-в’язаність до своєї сім’ї. Крім того, для такого радикального кроку дітям необхідне саме те, що в них придушили одержимі владою батьки, — потужна впевненість у собі. Адже якщо бать-ки занадто сильно втручаються в життя своїх дітей — у пози-тивному чи негативному аспекті, — то в тих виникає базова невпевненість у тому, чи вони взагалі здатні ухвалити без батьків хоч якесь розумне рішення.

Так само деякі владні люди погрожують своїм партнерам «санкціями» або розлученням, якщо ті не танцюватимуть під їхню дудку. Партнер почувається надто залежним, щоб серйоз-но чинити опір чи давати драла. Тіньова дитина залежної лю-дини дуже боїться, що не зможе жити без авторитарного парт-нера, а зі стратегією захисту «Я залишуся дитиною» швидко почувається винною. У складній ситуації вона відчуває певну спільну вину, у якій її часто переконували батьки чи партнер. Визнання власної провини робить стосунки з «карателями» трохи терпимішими: це дає змогу батькам або партнерам по-стати в кращому світлі. Через таку ідеалізацію стосунків з уяв-ними захисниками постраждалі підтримують свою залежність від них, адже це вберігає їх від «жахливого страшного»: розри-ву та/або жорсткої боротьби. Крім того, припущення про уявну співучасть повертає постраждалим відчуття контролю або ж зменшує безсилля. Наприклад, один із моїх клієнтів вважав виправданим майже кожен докір своєї владної та маніпулятив-ної дружини. Вона постійно критикувала його й звинувачувала у своїй депресії та нападах мігрені. Погоджуючись із нею, він

103

 

(несвідомо) зберігав певну ілюзію контролю. Альтернативою було б просто віддати себе на поталу її несправедливих суджень.

До визнання уявної співучасті дуже близький ще й самоза-хист, який полягає в прикрашанні реальності. Постраждалі охоче витісняють масштаби власної залежності та беруть парт-нерів і батьків під свій захист. Вони відчувають до них велику лояльність, навіть якщо їхні стосунки складні. Через своє ве-лике бажання прив’язаності та уявну залежність вони витіс-няють зі свідомості труднощі в стосунках із «захисниками».

За класикою жанру, раніше саме жінки ставали залежними від своїх чоловіків, що частково спостерігаємо й дотепер. Про-те є багато чоловіків, які делегують свої обов’язки жінці, очі-куючи, що «матуся» подбає про все, що безпосередньо не сто-сується заробітку — а іноді й разом із ним. Нині дедалі більшає чоловіків, які фінансово залежать від своїх дружин, і не тому, що готові взятися за виховання дітей, а через те, що не відчу-вають у своїй професії твердого ґрунту під ногами.

Ушанування цієї стратегії. Ти докладаєш багато зусиль, щоб захистити свою тіньову дитину й зробити все якомога правильніше. Ти неймовірно стараєшся бути «слухняним хлопчиком» чи «милою, вихованою дівчинкою». А отже, дуже багато робиш для того, щоб батьки могли тобою пишатися.

Перша допомога. Твоїй тіньовій дитині властивий надмір-ний страх розчарувати когось і наробити помилок. Через сво-го внутрішнього дорослого спробуй їй пояснити, що помил-ки — це частина життя і що вона має на них право. Важливо зміцнювати твого «Дорослого». Тобі це може вдатися, якщо навчишся аргументовано висловлювати власні думки. Непо-ганим аргументом є те, що ти сам/-а відповідальний/-а за своє щастя в житті, так само як і твої батьки — за своє. Ти не наро-дився/-лася для того, щоб виправдовувати очікування твого оточення. Усвідом, що кожне твоє рішення допомагає на крок

104

 

посунутися на твоєму шляху. Натомість якщо зупинишся, то хоч і не заблукаєш, але й нікуди не дійдеш. Як потренуватися аргументовано сперечатися, я покажу тобі у підрозділі «Навчи-ся конфліктувати й налагодь свої стосунки!» на сторінці 191.

 

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ВТЕЧА, ВІДСТУП ТА УНИКНЕННЯ

Типові постулати: Я відданий/-а тобі на поталу! Я слаб-кий/-а! Я нічого не вартий/-а! Я гірший/-а за тебе! Я не можу тобі довіряти! Самотність — це безпека! Я цього ні-коли не подужаю!

Втеча та відступ — це популярні захисні стратегії, коли на-магаєшся уникнути зіткнення, яке тобі не під силу. Як я вже неодноразово згадувала, ми зазвичай застосовуємо кілька за-хисних стратегій і змінюємо їх залежно від ситуації. В одній ситуації ми атакуємо, в іншій — віддаємо перевагу втечі. Це залежить від того, як ми оцінюємо власні шанси на успіх. Крім того, такі захисні стратегії, як напад або втеча, не проблематич-ні за своєю суттю, адже це доцільні й природні реакції для за-хисту від небезпеки. Проблема полягає лише у визначенні не-безпеки. Що слабшою та вразливішою почувається моя тіньова дитина, то швидше вона класифікує ситуацію як небезпечну. Тому люди, які через свої постулати недооцінюють власні здіб-ності, можуть перебувати в стані хронічної втечі. У такий спосіб вони втікають і від зіткнення з власними страхами та уявними слабкостями, і від конфронтації з іншими людьми, які, ймовір-но, так само борються з власними слабкостями.

Люди, які захищаються, передусім ховаючись у своїх чоти-рьох стінах, здебільшого на основі ще дитячого досвіду засво-їли постулат, що містить цілком логічне твердження: найбез-печніший варіант міжособистісних контактів — це самотність.

105

 

Коли вони на самоті, то почуваються не тільки в безпеці, а й вільними, тому що лише так відчувають, що мають право вільно ухвалювати рішення та діяти. Щойно поруч опиняють-ся інші люди, запускається дитяча програма, що вимагає не-гайно виправдовувати їхні (уявні) очікування. Детальніше про це в наступному розділі.

Щоправда, необов’язково замикатися в чотирьох стінах, щоб утекти від себе та/або від своїх близьких. Можна сховатися також і в різних видах діяльності, як-от у роботі, хобі чи інтер-неті. Мета втечі в діяльність — відвернути нашу увагу від голов-ної проблеми. Проте утікач цього навіть не усвідомлює. А при-чина в тому, що мета такої втечі — витіснити потреби тіньової дитини, які лежать в її основі. Постійна зайнятість чудово від-волікає від сумнівів і страхів тіньової дитини. Мільйони людей не здатні спокійно всидіти на одному місці, тому що в тиші добре чути їхні негативні постулати. Вони напружують себе та оточення безперервною активністю. Щоправда, шукаючи ба-ланс між здоровим і нездоровим, ходиш по лезу бритви. Адже «відволікання» також буває дуже корисним засобом звільнен-ня від негативних станів. Однак якщо фактична проблема через відволікання збільшується, замість зменшуватися, краще було б зустрітися із цією проблемою віч-на-віч. Та для цього спершу потрібно усвідомити, що в тебе взагалі є проблема, адже це — найважливіший і основоположний крок для її розв’язання.

Пліч-о-пліч з утечею та відступом крокує також і така стра-тегія самозахисту, як уникнення. Усі ми без винятку любимо уникати неприємних ситуацій чи видів діяльності. Тому тут знов-таки постає питання, наскільки ревно ми від них ухиляє-мось. А надто в ситуаціях і діях, які пробуджують у нас страх або незадоволення. Проблема в тому, що через стратегію уникнення почуття незадоволення й страху сильнішають, а не слабшають. Стос завдань, які я відкладаю через небажання їх виконувати, 106

 

більшає, і небажання також тільки сильнішає. І що старанніше я уникаю їх, то відчутніший мій страх. Адже, уникаючи чогось, ми щораз більше віримо, що не впораємося із ситуацією. Уник-нення, так би мовити, підтверджує наше почуття страху й не-задоволення. Крім того, уникнення заважає отримати досвід переборення певної ситуації. І навпаки: ми особливо пишаємо-ся собою, коли попри страх успішно протистоїмо виклику. На-ступного разу ми боятимемося набагато менше.

Особливою формою втечі та уникнення є рефлекс уявної смерті — постраждалі наче втікають у себе, вимикаючи всі внутрішні процеси. Цей процес здебільшого не контролюють свідомо, він часто настає рефлекторно й автоматично. Така захисна стратегія розвивається в перші кілька років життя, коли діти неспроможні ані втекти, ані оборонятися, а лише в змозі внутрішньо розірвати контакт і якомога менше відчу-вати. У фаховій мові цей самозахист називають дисоціацією.

Коли потерпілі, спілкуючись з іншими людьми, відчувають надмірне навантаження, вони наче перестають виходити на зв’язок. Співрозмовник тоді дуже чітко відчуває, що інший внутрішньо відсторонився від нього. Схильним до дисоціації людям важко розмежувати внутрішній і зовнішній світ. Вони поглинають «вібрації» та настрої інших і відчувають за них відповідальність. Тому їхні антени постійно налаштовані на прийом, і це може викликати в них сильний стрес під час між-особистісного контакту. Через свої діряві внутрішні кордони вони швидко відчувають, як їх затоплює близькість іншої людини, тому охоче захищаються не лише внутрішнім, а й зо-внішнім відступом. Найбезпечніше вони почуваються на са-моті. Їхня внутрішня дитина відчула, що міжособистісний контакт викликає стрес, — або через те, що вони не мали пра-ва відмежуватися від бідної та слабкої матері чи бідного та слабкого батька, або тому, що мали батьків, яких сприймали