Стефани Шталь – Твоїй внутрішній дитині потрібен дім (страница 19)

107

 

як загрозу. Дисоціативні розлади також часто демонструють люди, які зазнали травм (також і в дорослому віці).

Ушанування цієї стратегії. Коли твоя тіньова дитина почувається перевантаженою, її справді доцільно захищати втечею та відступом. Так ти піклуєшся про себе і розподіля-єш власні сили.

Перша допомога. Навіть якщо відступ — це дуже корисна захисна стратегія, так ти часто тікаєш від «привидів». Тобі не потрібно ховатися. За допомогою вправ із цієї книжки знову й знову пояснюй своїй тіньовій дитині, що вона робить достат-ньо, а ще (і це дуже важливо) що вона може самостверджува-тися і має право захищатися. Коли почнеш більше боротися за власні права, бажання та потреби, то, спілкуючись з іншими людьми, почуватимешся набагато вільніше та впевненіше.

 

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП: СТРАХ ТІНЬОВОЇ ДИТИНИ

ПЕРЕД БЛИЗЬКІСТЮ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЄЮ

Якщо дитині доводиться відповідати завищеним очікуванням батьків, вона не може належно самоствердитися. Натомість тренується так налаштувати свої антени, щоб якомога швидше реагувати на батьківські настрій і бажання. Найважче дитині тоді, коли батьки не домагаються виконання своїх норм через суворість та авторитет, а сигналізують дитині про своє розча-рування, якщо вона не поводитиметься згідно з їхніми поба-жаннями. Якщо мама засмучується, коли дитина не відповідає її очікуванням, у цієї дитини немає жодних шансів відмежу-ватися від неї. Бо їй шкода сумної матері, бо вона відчуває провину і відповідальність за її сум. Тому «добровільно» робить те, чого хоче мама, щоб та була щаслива й задоволена. Нато-мість, якщо мама гнівається через невиправдані очікування, 108

 

у дитини набагато більше шансів подумати: «Дурепа!», а отже, відмежуватися принаймні внутрішньо.

До мене на психотерапію часто приходять люди, які страж-дають від страху перед прив’язаністю. Їм важко самостверди-тися в здоровий спосіб, і тому їх швидко обтяжує близькість партнера. У дитинстві вони нерідко відчували, що один із бать-ків — часто мама — використовував їх. Скажімо, з розчаруван-ням реагувала на те, що дитина воліє радше грати з друзями, ніж залишитися з нею вдома. Як приклад розгляньмо Томаса (39 років): його мати сильно страждала через батька, який був до неї байдужий і мав позашлюбні стосунки. Тому вона часто сумувала. У маленького Томаса виникало нестримне бажання втішити бідолашну маму, тож він дедалі більше перебирав на себе роль її резервного партнера, тим паче що мати ще й вили-вала йому душу про поганого батька. Маленький Томас відчу-вав, що його мамі краще, коли він поруч. Тому, щоб ощасливи-ти маму, він часто відмовлявся пограти з друзями після обіду. Тож так і не навчився відмежовуватися в здоровий спосіб і за-лишати відповідальність за материні особисті проблеми саме їй. Як наслідок, у нього розвинулися такі постулати: «Я не маю права покинути тебе», «Я відповідальний за твоє щастя», «Я маю завжди бути з тобою», «У мене не має бути власної волі». Через ці установки вже в дорослому віці він тільки част-ково міг витримати близькість своєї партнерки. Коли його ді-вчина була з ним в одній кімнаті, він швидко відчував, що втра-чає себе. По-справжньому вільним і самостійним він почувався тільки на самоті, тому завжди віддалявся від партнерки після моментів близькості. Присутність чергової дівчини викликала в ньому такий стрес, що в нього навіть змінювалися почуття до неї. Початкова закоханість поступалася глибоким сумні-вам, чи вона взагалі для нього «правильна». Тому він часто ховався в роботі, зраджував і вплутувався в афери або розривав

109

 

стосунки й шукав «кращу». Аж поки в якийсь момент не зро-зумів, що його невгамовні пошуки «правильної» пов’язані не з уявними недоліками його колишніх подруг, а з тим, що він сам страждав від страху перед прив’язаністю.

Під час сеансів психотерапії Томас позбувся проєкції сво-єї матері та зрозумів, що і в стосунках може почуватися віль-ним. Для цього йому довелося навчитися самостверджува-тися та вносити в стосунки ще й власні бажання та потреби, адже раніше його внутрішня дитина думала, що взаємини можна тільки пропускати крізь себе, не беручи активної участі в їхньому творенні. І що більше Томас відчував, що він не просто відданий на поталу своїй дівчині, а має в сто-сунках і власні права, то більше міг насолоджуватися її при-сутністю, замість рятуватися втечею.

Якщо тебе цікавить тема «страху перед прив’язаністю», то можеш про це почитати в моїх книжках «І так, і ні!» та «Від “так/ні” до “так”».

 

ОСОБЛИВИЙ ВИПАДОК: ВТЕЧА В ЗАЛЕЖНІСТЬ

Їжа, куріння, вживання алкоголю, наркотиків і таблеток уті-шають тіньову дитину, яка прагне захисту, безпеки, розслаб-лення та винагороди. Але залежність можуть викликати та-кож покупки, робота, ігри, секс і спорт, якщо їхньою метою є відвернення уваги від своїх турбот і проблем. Залежність насамперед пов’язана з нашим відчуттям задоволення. Нар-котики, байдуже, чи це хімічні речовини, чи типи поведінки, вивільняють нейромедіатор дофамін, так званий «гормон ща-стя». Коли ми кидаємося в залежність, ми усуваємо почуття незадоволення й створюємо відчуття задоволення. Завдяки речовинам чи поведінці ми негайно здобуваємо винагороду

110

 

і, якщо не в змозі дістати потрібної речовини або в якийсь спосіб поводитися, відчуваємо незадоволення у формі абсти-нентного синдрому (синдрому скасування). Однак почуття задоволення й незадоволення є основою нашої мотивації, і саме тому так важко позбутися залежності. Адже, зрештою, життя й полягає в тому, щоб уникати незадоволення та здобувати втіху. Ми постійно шукаємо щастя і тому схильні до залежнос-тей. Довгострокові негативні наслідки примарно майорять десь у майбутньому, а тому їх легко можна витіснити зі свідомості. Або ж залежний уже страждає від наслідків своєї поведінки — наприклад, від жирового гепатозу печінки чи хронічного брон-хіту, але все одно не здатний позбутися залежності, адже навіть ідея життя без наркотику викликає занадто сильні почуття страху та незадоволення, навіть фізичного болю.

Залежність, пов’язану із вживанням психоактивних речо-вин, як, наприклад, алкогольну залежність, нині вважають «метаболічним захворюванням», позаяк вона змінює мозок і дуже негативно впливає на свободу волі. Симптоми скасу-вання можуть бути такі нестерпні, а потяг такий сильний, що під їхнім тиском воля просто ламається.

Проте є дослідники, як-от психолог Гарвардської медичної школи Джин М. Гейманн, які стверджують, що залежність — це не хвороба, а «умисний розлад алгоритму ухвалення рі-шень» (disorder of choice). Переконливим аргументом є те, що, згідно з епідеміологічними дослідженнями, приблизно поло-вині наркозалежних у якийсь момент вдається позбутися залежності. А люди, які страждають на такі метаболічні за-хворювання, як шизофренія, хвороба Альцгеймера чи діабет, такого вибору не мають.

Гейманн стверджує, що залежність — це поведінка, зумов-лена її ж наслідками, на відміну від мимовільної поведінки, яку викликають певні подразники, наприклад кліпання. Адже

111

 

кліпання — це рефлекторна реакція на подразник, приміром спалах світла. Проте вже підморгування — цілком умисна дія, якою керують структури мозку, що оцінюють наслідки нашої поведінки. Скажімо, чоловік обдумує, чи матиме успіх, чи ні, підморгнувши жінці, яка йому подобається. У цьому сенсі залежність підпорядковується тим самим законам мотивації та ухвалення рішень, що і так вже регулюють нашу поведінку. Це припущення підтверджує і те, що більшість залежних від-мовляються від своєї поведінки саме тоді, коли ціна продов-ження стає занадто великою. Або ж навпаки, не позбуваються залежності, тому що витрати на відмову видаються більшими, ніж користь від звільнення. Це ще й пов’язано з підступним феноменом залежності: що довше вона триває, то менш при-вабливими стають альтернативні типи поведінки.

Коли йдеться про залежність, зазвичай є дуже велика невід-повідність між поглядами внутрішнього дорослого та почуття-ми тіньової дитини. Здебільшого внутрішній дорослий добре знає, що його поведінка шкідлива і йому слід припинити. Але тіньова дитина неодмінно хоче негайно (!) отримати винагоро-ду й відразу ж (!) почуватися добре. Саме оральні залежності, як-от їжа, пиття та куріння, мають надзвичайно втішливий і заспокійливий вплив на внутрішню дитину. Завдяки глибокій, хоча й несвідомій асоціації з материнськими грудьми оральні залежності найкраще задовольняють дитячі потреби в харчу-ванні, догляді та безпеці. Залежності приваблюють не лише тіньову дитину, яка шукає розради та відволікання, а й світлу дитину, яка хоче веселощів, пригод і збудження. Тому жертва-ми залежностей є не тільки люди, які прагнуть полегшити своє горе та відвернути увагу від проблем, а й ті, хто просто шукає ейфорії, задоволення та пригод. Річ у тім, що внутрішня дитина від природи схильна до ексцесів, адже завжди хоче робити те, що обіцяє найбільший комфорт. Проблема в тому, що зручність 112

 

теж може викликати залежність, оскільки через прив’язування звичок і мозку до певних умов залежний/-а втрачає контроль над залежністю. Найгірше в цьому: що довше залежність три-ває, то менше в постраждалого/-ї надії вийти із замкнутого кола. У якийсь момент його внутрішній дорослий просто думає: «Я цього не подужаю!»