Стефани Майер – Сутінки (страница 82)

— Я знаю, чому ти це зробила, — вираз його обличчя заспокоїв мене. — Та все одно то був дуже нерозумний учинок. Ти мала б дочекатися мене, розповісти мені.

— Ти не дозволив би мені піти.

— Ні, — похмуро погодився він, — не дозволив би. До мене почали повертатися певні — винятково неприємні — спогади. Я здригнулась, насупилася.

Едвард негайно насторожився.

— Белло, що з тобою?

— Що трапилося з Джеймсом?

— Коли я відтягнув його від тебе, про нього подбали Еммет із Джаспером, — у голосі почулася нотка жорстокого розчарування.

Едвардові слова спантеличили мене.

— Я не бачила там Еммета чи Джаспера.

— Їм довелося вийти з кімнати… було забагато крові.

— Але ти залишився.

— Так, я залишився.

— І Аліса, і Карлайл, — зачудовано сказала я.

— Ти знаєш, вони люблять тебе.

Спалах болісних картинок з останнього разу, коли я бачила Алісу, змусив мене все пригадати.

— Аліса переглянула касету? — схвильовано запитала я.

— Так, — тон чистої ненависті надав Едвардовому голосу нового темного звучання.

— Їй довелося жити в темряві, тому вона нічого не пам’ятає.

— Я знаю. Тепер вона все зрозуміла, — голос був спокійний, але обличчя почорніло від люті.

Я спробувала дотягнутися до нього вільною рукою, щось зупинило мене. Я поглянула вниз і побачила крапельницю, яка тягнулася від руки.

— Бр-р-р, — скривилась я.

— Що таке? — запитав він стурбовано. Я розрадила його, та недостатньо — похмурий вираз зник з очей не цілком.

— Голки, — пояснила я, відвертаючись від тої, що стирчала в руці. Зосередилася на покоробленій плитці на стелі й намагалася глибоко дихати, незважаючи на біль у ребрах.

— Боїться голок, — прошепотів він під носа, хитаючи головою. — Еге ж, вампір-садист збирається замучити її до смерті — які питання! Вона втікає, щоб з ним зустрітися. З іншого боку, крапельниця…

Я закотила очі. Приємно було дізнатися, що його реакція на мої дії принаймні не болісна. Я вирішила змінити тему.

— Чому ти тут? — запитала я.

Він витріщився на мене, в очах з’явилося спершу спантеличення, потім біль. Едвард насупився, брови зійшлися докупи.

— Ти хочеш, щоб я пішов?

— Ні! — злякано запротестувала я. — Ні, я мала на увазі, як ти пояснив свою присутність моїй матері? Я мушу ознайомитися з твоєю версією до того, як мама повернеться.

— О, — сказав він, чоло розгладилося до білого мармуру. — Я приїхав у Фенікс, щоб привести тебе до тями, переконати повернутися у Форкс, — розширені очі дивилися так чесно і щиро, що я сама майже йому повірила. — Ти погодилася зі мною зустрітися, приїхала до готелю, де зупинилися ми з Карлайлом та Алісою… Звісно, я прибув сюди під пильним батьківським наглядом, — доброчесно вставив він, — але ти перечепилася на східцях дорогою до нашого номеру і… ну, решту ти знаєш. Втім, ти не маєш пам’ятати всіх подробиць; у тебе хороша відмазка, можеш сказати, що в голові все трохи переплуталося.

На мить я замислилася над його розповіддю.

— У твоїй версії кілька розбіжностей. Наприклад, відсутність розбитих вікон.

— Не зовсім, — сказав він. — Аліса на славу повеселилася, фабрикуючи докази. Ми подбали, щоб усе мало дуже переконливий вигляд. Якщо захочеш, ти, напевно, зможеш позиватися до готелю. Тобі нема про що хвилюватися, — пообіцяв він, гладячи щоку найлегшим доторком. — Зараз твоє єдине завдання — видужувати.

Я не настільки перебувала під владою болю чи в задурманеному стані від ліків, щоб не відреагувати на доторк. Пищання монітора нерівномірно застрибало туди-сюди — тепер не лише Едвард міг чути погану поведінку мого серця.

— Буде так соромно, — промимрила я собі.

Він тихо хихотнув, в очах спалахнула допитлива іскорка.

— М-м-м, а якщо…

Він повільно схилявся; пищання шалено прискорилося ще до того, як його вуста торкнулися моїх. Коли вони зустрілися з моїми, хоча й діткнулися їх легше за пір’їнку, пищання відразу замовкло.

Він різко відхилився; стривожений вираз обличчя розслабився, тільки коли монітор повідомив, що серце знову працює.

— Схоже, мені доведеться бути з тобою навіть обачнішим, ніж зазвичай, — насупився Едвард.

— Я не закінчила тебе цілувати, — поскаржилась я. — Не змушуй мене підводитися.

Він вишкірився і нахилився, щоб ніжно притулити свої губи до моїх. Монітор оскаженів.

Раптом Едвардові губи напружилися. Він відхилився.

— Гадаю, я чую твою маму, — вишкірився він.

— Не залишай мене! — закричала я, охоплена ірраціональним відчуттям паніки. Я не можу дозволити йому піти — що як він знову зникне?

Знадобилася коротка секунда, щоб він прочитав жах у моїх очах.

— Не залишу, — урочисто пообіцяв Едвард і всміхнувся. — Я по дрімаю.

Він підвівся з твердого пластикового стільця, що стояв біля ліжка, і вмостився на оббитому бірюзовим шкірозамінником кріслі з відкидною спинкою. Максимально опустив спинку, заплющив очі й завмер нерухомо, як статуя.

— Не забувай дихати, — саркастично прошепотіла я. Він глибоко вдихнув, не розплющуючи очей.

Тим часом я почула мамине наближення. Вона з кимось розмовляла, мабуть, із медсестрою, у неї був утомлений і засмучений голос. Мені захотілося зіскочити з ліжка, побігти до неї, заспокоїти, пообіцяти, що все буде гаразд. Та я була не в тому стані, щоб стрибати й бігати, тому я чекала, згораючи від нетерпіння.

Зі скрипом відчинилися двері, вона протиснулася середину.

— Мамо! — прошепотіла я, голос переповнювали любов та полегшення.

Вона зауважила в кріслі нерухому Едвардову фігуру й навшпиньках підійшла до мене.

— Він ніколи не відходить від неї, еге ж? — пробурмотіла вона сама до себе.

— Мамо, я така рада бачити тебе!

Вона нахилилася, щоб ніжно мене обійняти, я відчула, як на щоку впало кілька теплих сльозинок.

— Белло, я так засмутилася!

— Вибач мені, мамо. Але зараз усе в нормі, все добре, — заспокоїла я її.

— Я щаслива, що нарешті бачу, як ти розплющила свої оченята, — сіла вона на краєчок ліжка.

Я раптом усвідомила, що не маю гадки, який сьогодні день.

— Як довго я була непритомна?

— Сонечко, сьогодні п’ятниця, ти довго не приходила до тями.

— П’ятниця? — отетеріла я, намагаючись пригадати, який день тижня був, коли… та я не хотіла думати про це.

— Довелося на якийсь час приспати тебе, сонечко, у тебе багато травм.

— Я знаю.