Стефани Майер – Сутінки (страница 81)

Я скорчилася, охоплена нестерпними муками, рух змусив спалахнути огидний біль у нозі.

— Едварде! — закричала я, зрозумівши, що очі знову заплющилися. Я розплющила їх, відчайдушно прагнучи відшукати кохане обличчя. І я знайшла. Нарешті я бачила прекрасне обличчя, спотворене маскою нерішучості та болю.

— Алісо, принеси щось, щоб накласти шину на ногу! — Карлайл схилився наді мною, працюючи над раною на голові. — Едварде, або зараз, або буде запізно.

Едвардове обличчя витягнулося. Я спостерігала за його очима — рішучість витіснила сумнів. Щелепа напружилася. Я відчула холодні сильні пальці на палаючій руці, вони зафіксували її. Едвардова голова схилилася над нею, холодні губи притиснулися до шкіри.

Спершу біль посилився. Я кричала і билася у холодних руках, які тримали мене. Я чула голос Аліси, що намагалася заспокоїти мене. Щось важке придавило ногу до підлоги, Карлайл міцно затиснув мою голову в лабетах своїх кам’яних рук.

Я поволі переставала битися — моя рука поступово німіла. Вогонь втамовувався, локалізувавшись у точці, що продовжувала зменшуватися.

Коли біль відпускав мене, я відчувала, як разом із ним утікає свідомість. Я злякалася, що знову провалюся у темну воду, злякалася, що у темряві загублю коханого.

— Едварде, — намагалася сказати я, та не чула власного голосу. Але мене почули.

— Він тут, поруч, Белло.

— Не кидай мене, Едварде, не кидай…

— Не покину, — голос його був напружений, але якийсь водночас тріумфальний.

Я задоволено зітхнула. Вогонь зник, інший біль притамувала сонливість, що охоплювала моє тіло.

— Ти висмоктав усю отруту? — запитав Карлайл звідкись здалеку.

— Її кров чиста на смак, — тихо сказав Едвард. — Я навіть відчуваю морфій.

— Белло? — покликав Карлайл. Я спробувала відповісти.

— М-м-м?

— Вогню немає?

— Немає, — зітхнула я. — Дякую тобі, Едварде.

— Я кохаю тебе, — відповів він.

— Я знаю, — прошепотіла я страшенно стомлено. І почула найулюбленіший звук на світі — тихий Едвардів сміх, слабкий від полегшення.

— Белло? — запитав Карлайл. Я насупилася; я хочу спати.

— Що?

— Де твоя мати?

— У Флориді, — зітхнула я. — Джеймс надурив мене, Едварде. Він переглянув наші відео, — обурення у моєму голосі було кволим до жалюгідності.

Тут я пригадала.

— Алісо, — намагалась я розплющити очі. — Алісо, відео… він знав тебе, Алісо, він знав, звідки ти родом, — я хотіла говорити швидко, та голос був заслабким. — Я чую запах бензину, — здивовано додала я крізь туман у голові.

— Час забирати Беллу звідси, — сказав Карлайл.

— Ні, я хочу спати, — поскаржилась я.

— То спи, кохана, я понесу тебе, — заспокоїв мене Едвард.

Я у нього на руках, він притискає мене до грудей — я лечу, і більше немає болю.

— Спи, Белло, спи, — були останні слова, які я почула.

Розділ 24

Глухий кут

Я розплющила очі й побачила яскраве біле світло.

Я у незнайомій білій кімнаті. Стіна біля мене повністю затулена вертикальними жалюзі; над головою сяє яскраве світло, воно сліпить мене. Я лежу на твердому нерівному ліжку з бильцями. Подушки пласкі та грудкуваті. Звідкись неподалік долинає дратівливе пищання. Сподіваюся, це означає, що я жива. Смерть не повинна бути такою незручною.

Руки обплутують якісь прозорі трубки, щось прикріплено на обличчі під носом. Я підняла руку, щоб відідрати його.

— Ні, не треба, — перехопили мою руку холодні пальці.

— Едварде? — я ледь обернула голову — довершене обличчя було за кілька сантиметрів від мого, підборіддя спочивало на краєчку подушки. Я знову усвідомила, що жива, цього разу з радісною вдячністю. — Ой, Едварде, вибач мені!

— Ш-ш-ш, — зацитькав мене він. — Усе гаразд.

— Що трапилося?

Я не пам’ятала подій чітко, а коли намагалася пригадати, мозок повставав проти мене.

— Я ледве не спізнився. А міг спізнитися, — прошепотів він зболеним голосом.

— Едварде, я повелась як дурепа. Думала, у Джеймса моя мама.

— Він надурив усіх.

— Я повинна зателефонувати Чарлі й мамі, — дійшло до мене крізь туман у голові.

— Аліса зателефонувала їм. Рене тут — тобто тут, у лікарні. Зараз вона пішла перекусити.

— Вона тут? — я спробувала підвестися, запаморочення посилилося, Едвардова рука ніжно штовхнула мене назад на подушки.

— Вона скоро повернеться, — пообіцяв він. — Тобі треба лежати спокійно.

— Що ви їй розповіли? — запанікувала я. Не хочу я, щоб мене заспокоювали! Тут моя мама, а я видужую після нападу вампіра. — Як ви їй пояснили, чому я опинилася в лікарні?

— Ти впала, східцями прокотилася два поверхи й вилетіла у вікно, — Едвард замовк. — Ти маєш визнати, таке могло трапитися.

Я зітхнула, стало боляче. Опустила очі вниз, на тіло під простирадлом, на велетенську брилу, що була моєю ногою.

— Наскільки кепські мої справи? — запитала я.

— У тебе зламана нога, чотири ребра, є тріщини у черепі, синці прикрашають кожен сантиметр твоєї шкіри, ти втратила багато крові. Тобі зробили кілька переливань. Мені не сподобалося — якийсь час ти пахнула неправильно.

— Напевно, для тебе це була приємна зміна.

— Ні, мені подобається твій запах.

— Як тобі вдалося? — тихо запитала я. Він одразу втямив, про що я.

— Я й сам до пуття не знаю, — він одвів погляд від моїх цікавих очей, підняв мою забинтовану руку з ліжка й ніжно тримав у своїй, стежачи, щоб не відірвався дріт, що приєднував мене до одного з моніторів.

Я терпляче очікувала на продовження. Едвард зітхнув, досі не дивлячись на мене.

— Було неможливо… зупинитися, — прошепотів він. — Неможливо. Та мені вдалося, — нарешті поглянув він на мене, на вустах забриніла напівусмішка. — Я таки кохаю тебе.

— Я смакую не гірше, ніж пахну? — посміхнулась я у відповідь. Обличчя заболіло.

— Навіть краще — краще, ніж я уявляв.

— Мені шкода, — вибачилась я. Він підвів очі до стелі.

— З усіх речей, за які слід перепросити…

— За що мені слід просити вибачення?

— За те, що майже успішно назавжди позбавила мене свого товариства.

— Вибач мені, — повторила я.