Стефани Майер – Сутінки (страница 83)

Я їх відчуваю.

— Тобі пощастило, що там був доктор Каллен. Такий приємний чоловік… хоча дуже молодий. І більше схожий на модель, ніж на лікаря…

— Ти зустрічалася з Карлайлом?

— І з Едвардовою сестрою Алісою. Чарівна дівчина.

— Так, — щиросердно погодилась я.

Вона кинула через плече погляд на Едварда, що лежав у кріслі з заплющеними очима.

— Ти не говорила мені, що у тебе є такі хороші друзі у Форксі. Я зіщулилася, потім застогнала.

— Де болить? — стурбовано запитала вона, розвертаючись. Едвардові очі блимнули на мене.

— Я в порядку, — запевнила я їх обох. — Просто треба не забувати, що мені не можна рухатися.

Едвард знову поринув у свою вдавану дрімоту.

Я скористалася з того, що мама на хвильку відвернулася, і перехопила ініціативу в розмові, щоб не дозволити їй знов заговорити про мою далеко не ідеальну поведінку.

— Де Філ? — швидко випалила я.

— У Флориді — о Белло! Ти нізащо не вгадаєш! Ми вже збиралися їхати, і тут чудова новина!

— Філ підписав контракт? — припустила я.

— Так! Як ти здогадалася? «Санс», ти можеш повірити?

— Чудово, мамо, — сказала я з усім можливим ентузіазмом, хоча мала доволі нечітке уявлення, що це за клуб.

— Джексонвіль тобі обов’язково сподобається, — затріщала вона, я втупилася у неї відсутнім поглядом. — Я трішки розхвилювалася, коли Філ заговорив про Акрон, там постійно лежить сніг і все таке, ти знаєш, як я ненавиджу холод, але тепер ми залишимося у Джексонвілі! Там завжди сонячно, а вологість клімату переноситься легко. Ми знайшли чарівний будиночок, жовтий із білими візерунками, з ґанком, зовсім як у старих фільмах, з величезним дубом, там кілька хвилин пішки до океану, у тебе буде власна ванна…

— Мамо, почекай! — перебила я. Едвардові очі були заплющені, але як на сплячого він видавався занадто напруженим. — Про що ти говориш? Я не збираюся їхати у Флориду. Мій дім у Форксі.

— Дурненька моя, тобі більше не потрібно там жити, — розсміялася вона. — Відтепер у Філа буде купа вільного часу… ми багато про це говорили. Я збираюся припинити розриватися між вами двома, ділити свій час навпіл — половину тобі, половину йому.

— Ма, — завагалась я. Хотіла б я знати, як найдипломатичніше донести до неї свою думку. — Я хочу жити у Форксі. Я освоїлася у школі, у мене з’явилися друзі, — (коли я згадала про друзів, мама зиркнула на Едварда, тому я спробувала зайти з іншого боку), — я потрібна Чарлі. Він там сам-самісінький і зовсім не вміє готувати.

— Ти хочеш залишитися у Форксі? — приголомшено запитала вона. Такого їй було не збагнути. Вона знову метнула погляд на Едварда. — Чому?

— Я сказала тобі — школа, Чарлі, ох, — знизала я плечима. Не найкраща ідея.

Її руки безпомічно заметушилися наді мною, намагаючись відшукати місце, по якому мене можна безпечно погладити. Вона зупинилася на лобі — він був незабинтований.

— Белло, сонечко, ти ненавидиш Форкс, — нагадала вона.

— Не такий він і поганий.

Вона насупилася, перебігаючи очима від мене до Едварда — цього разу дуже осмислено.

— Справа у цьому хлопцеві? — прошепотіла вона. Я розтулила рота, щоб сказати неправду, та мама пильно дивилася на моє обличчя; я знала, вона розкусить обман.

— І в ньому також, — визнала я. Немає потреби зізнаватися, наскільки важлива його роль у прийнятті мого рішення. — Отже, ти мала нагоду поспілкуватися з Едвардом? — запитала я.

— Так, — завагалася вона, поглянувши на бездоганно нерухому фігуру. — І я хочу з тобою поговорити.

Ой-ой.

— Про що? — запитала я.

— Я гадаю, він закоханий у тебе, — тихо звинуватила вона.

— Я теж так гадаю, — довірливо заявила я.

— Що ти відчуваєш до нього? — не вдалося їй приховати надмірну цікавість у голосі.

Я зітхнула, відвівши погляд. Як би не любила я маму, та не хочу говорити з нею про це.

— Він — просто чума.

Ось так — прозвучало, як типова фраза дівчинки-підлітка про свого першого хлопця.

— Ну, він здається дуже милим, і, Боже мій, він неймовірно вродливий, але ти така молода, Белло… — мама говорила невпевнено; наскільки я пам’ятаю, це вперше відтоді, як мені виповнилося вісім, вона наблизилася до того, щоб спробувати заговорити з батьківською авторитетністю. Я впізнала справедливий та суворий тон, яким вона завжди розмовляла зі мною про чоловіків.

— Я знаю, мамо. Не хвилюйся. Це звичайне захоплення, — заспокоїла я її.

— Точно, — погодилася вона.

Маму легко задобрити. Вона зітхнула й винувато зиркнула через плече на великий квадратний годинник на стіні.

— Тобі треба йти? Мама прикусила губу.

— Незабаром має зателефонувати Філ… я не знала, що ти прокинешся…

— Нічого страшного, мамо, — я спробувала замаскувати полегшення у голосі, щоб не образити її почуттів. — Я залишуся не сама.

— Я скоро повернуся. Знаєш, я ночувала біля тебе, — заявила вона, пишаючись собою.

— Ой, мамо, ти не повинна! Можеш ночувати вдома — я все одно сплю як убита.

Нашпигованому антибіотиками мозкові навіть зараз важко сконцентруватися, хоча, вочевидь, я проспала вже кілька днів.

— Мені було страшно, — присоромлено зізналася вона. — У нашому районі завелися злочинці, я не хочу залишатися вдома сама.

— Злочинці? — сторожко перепитала я.

— Хтось увірвався у танцстудію за рогом, неподалік від дому, й ущент її спалив — від будівлі каменя не камені не залишилося. Перед входом покинули викрадену машину. Пам’ятаєш, як колись ходила в ту студію, сонечко?

— Пам’ятаю, — затремтіла й скривилась я.

— Донечко, якщо хочеш, я залишуся.

— Ні, мамо, зі мною все буде гаразд. Зі мною буде Едвард. Вона подивилася так, наче це могло стати причиною залишитися.

— Я повернуся на ніч, — прозвучало погрозою не менше, ніж обіцянкою; вона знову блимнула на Едварда.

— Я люблю тебе, мамо.

— Я також люблю тебе, Белло. Надалі спробуй ходити обережніше, сонечко, я не хочу тебе втратити.

Очі Едварда були заплющені, та він на мить широко й радісно вишкірився.

Тут у палату енергійно залетіла медсестра, щоб перевірити мої трубки та дротики. Мама поцілувала мене в чоло, погладила по забинтованій лапці й пішла.

Медсестра перевірила паперову роздруківку даних з монітора, що спостерігав за серцем.

— Тебе щось тривожить, сонечко? Тут крива серцебиття трішечки поповзла вгору.

— Все гаразд, — запевнила я її.

— Я повідомлю твою медсестру, що ти прокинулася. Вона за хвилинку прийде оглянути тебе.

Не встигла вона зачинити двері, як Едвард сидів біля мене.

— Ти вкрав машину? — звела я брову. Він посміхнувся — ні грама розкаяння.

— Хороша була машина, швидка.