Стефани Майер – Аптекар (страница 89)

— Хочеш, щоб я пішов? — спитав Деніел.

— Краще приховувати твоє обличчя у денну пору, — мовила вона до нього. Він ніби не зрадів цьому, але вираз його обличчя свідчив, що він поступився. Вона уявила, як би почувалась, коли б він вибіг, щоб поставити пристрій нагляду, тож розуміла його неохоту.

— Нічого не трапиться, — пообіцяла вона.

— Візьми седан, — мовив Кевін, показуючи на ключі на стільниці.

— Так точно! — вона удала солдатський тон. А він ніби й не помітив.

Хатня господиня Карстена, мабуть, уже вдома, хіба що їй треба зробити якісь справи. Вона працювала лише зранку. Звісно, можливо, у неї є інші клієнти, але Алекс гадала, що Карстен платить їй добре, щоб ні з ким нею не ділитись і мати її у своєму порядкуванні в разі потреби. Алекс поїхала у чорному седані в місто, проїжджаючи не так далеко від порожнього Деніелового помешкання. Вона тішилась, що він безпечно захований у Вал. Вона була переконана, що вони якось спостерігають за його помешканням, сподіваючись, що в нього вистачить безглуздя повернутись по зубну щітку та улюблену футболку.

У районі, де мешкає хатня господиня, парковка є тільки з вулиці. Вона знайшла десятирічний мінівен за квартал від будівлі, де мешкає жінка. Рух у районі був метушливий, багато автівок і перехожих. Знайшовши місце за мінімаркетом, що за рогом, вона почала діяти.

Через спеку, властиву ранньому літу, вона майже одразу упріла. На відміну від Кевіна, вона не мала розмаїття костюмів, з яких можна обирати, тому вона сьогодні була вдягнена в ту саму фланелеву куртку, яка здавалась удвічі теплішою, ніж зазвичай. До того ж їй потрібні кишені. Сподівалася, макіяж не попливе від поту.

Навколо неї було безліч люду, тож вона почувалась невидимою, просто однією з гурту. Коли вона, перетнувши дорогу, ішла в іншому кварталі, кількість людей зменшувалась, але вона все одно не вирізнялася.

Діставши з кишені телефон, набрала «повторний виклик».

Кевін відповів на першому дзвінку.

— Що таке, Олеандр?

— Просто телефоную, аби привітатись, — мовила вона до нього.

— А… Змішуєшся з натовпом?

— Звісно.

— Побалакай із Деніелом, мені ніколи до тебе долучатись.

— Я так і хотіла, — мовила вона до нього, але він уже не слухав. Вона почула стукіт, коли телефон об щось ударився, а потім голос Деніела:

— Ой!

Алекс глибоко вдихнула, аби заспокоїтись. Кевін завжди викликав у неї бажання розпороти щось ножем.

— Алекс, у тебе все добре?

— Абсолютно.

Кевін на тлі їхньої розмови щось прокричав.

— Кевін каже, що ти намагаєшся мати природний вигляд, — повторив Деніел.

— І це теж, — погодилась вона.

Зараз вона перебувала на відстані лише двох машин від мінівена. Перед нею, трохи віддаля, ішов чоловік. Вона не чула, щоб хтось був за її спиною, та, можливо, вона у чиємусь полі зору. Вона не обернулась, щоб подивитись.

— Отже, маємо побалакати про щось таке, про що зазвичай розмовляють нормальні люди. — казав Деніел.

— Певна річ.

— Ммм, що б ти хотіла на обід? Хочеш знову повечеряти вдома?

Алекс усміхнулась.

— Залишитись удома — непогана думка. Я їстиму все, що тобі захочеться приготувати.

— Ти надто спрощуєш мені завдання.

— У світі й так багато труднощів, щоб ще й я створювала їх на додаток.

Вона відкинула кілька прядок з очей, пальцями стукнувши об телефон, і він, покотившись по тротуару, став балансувати на краю бордюра.

— Стривай, — закричала вона у телефон. — Я впустила телефон.

Нахилившись, вона швидко його схопила, тримаючись за колесо мінівена, щоб не втратити рівноваги. Знову скочивши на ноги, витерла легінси на колінах.

— Даруй, що так вийшло, — мовила вона.

— Ти зараз поставила пристрій стеження?

Вона знову рушила, простуючи до кінця квартала, де могла б, розвернувшись, повернутися до машини.

— Так.

— Дуже вправно.

— Я ж казала, що це дрібниці. Незабаром побачимось.

— Обережно за кермом. Кохаю тебе.

Кевін знову щось закричав здалеку, і знову почувся стукіт біля слухавки.

— Жартуєш? — прокричав Деніел. — Ніж?

Алекс поклала слухавку, прискорюючи крок. Їх і на двадцять хвилин не можна залишити на самоті.

Усе вже владналось — чи принаймні повернулось до її теперішнього розуміння норми, коли вона повернулась у квартиру. Деніел знову старанно дивився новини. Вал щойно повернулася з прогулянки з Ейнштейном і мило наливала собаці водички у кришталеву вазу. А Кевін передивлявся записи з камер спостереження і гострив мачете. Дім, любий дім…

— Новини? — спитала вона в Деніела.

— Про мене нічого. Здається, віце-президент таки покине посаду ще до виборів. Мабуть, нещодавні плітки таки не безпідставні. Тому, звісно, усі розмірковують про те, кого президент Ґоуланд обере собі в керівні поплічники.

— Як цікаво, — пробурмотіла Алекс тоном, що свідчив про протилежне. Жбурнувши торбинку на один із білих барних стільців, вона, сівши на стілець поруч, відкрила ноутбук. У садибі Карстенів усе видавалося спокійним, тому вона почала промотувати назад, щоб переглянути, чи не пропустила чого-небудь, поки ходила. Наразі вона не помітила постійних відвідувачів, окрім хатньої господині та служби безпеки, люди з якої навідувались на машині щодня по обіді.

Деніел перемкнув на інший канал новин, де розповідали іншу версію тих самих новин. — Тобі не цікаво, з ким співпрацюватиме президент? — спитав він. — Ґоуланд досить популярний. Хай кого він обере, ця людина, імовірно, стане віце-президентом, а за чотири роки — імовірно, президентом.

— Ляльки черевомовця, — пробубонів Кевін, відкладаючи мачете й починаючи гострити великий ніж для м’яса.

Алекс, погодившись, кивнула й уповільнила запис, щоб подивитись, як двоє підлітків неспішно проминають будинок Карстена й ідуть далі кварталом.

— Ти про що? — спитав Деніел.

— Я не переймаюсь долею ляльок, — відповів Кевін. — Мене непокоїть той, хто тягне за мотузки.

— Досить цинічний погляд на демократичну націю, на яку ти колись працював.

Кевін знизав плечима.

— Еге ж.

— Алекс, ти республіканка чи демократка? — спитав Деніел.

— Песимістка.

Вона потягнулась за іншим ноутбуком, де зібрано записи прослуховування телефонних розмов, потім наділа навушники.

— Отже, усім байдуже, що фаворит — ультраправий сенатор із Вашингтона, який колись працював на Розвідувальне управління міністерства оборони?

Перший дзвінок, який пропустила Алекс, був знову від доньки, вона збагнула це за теплим батьківським тоном Карстена. Почала промотувати вперед.

— Слушно, — мовила Вал, знімаючи ґумку з волосся. На ній був просотаний потом костюм для тренувань, і вона мала такий вигляд, наче повинна зніматись для чоловічого журналу «Максім». — Ґоуланд — тюхтій. Візьміть когось із консервативного табору, змусьте виборців пристати на свій бік. На додачу новенький — наполовину дід, наполовину «респектабельний» пан літнього віку з чудним двоскладовим прізвищем. Тож, Ґоуланд явно непоганий варіант. — Вона струснула золотаве волосся, і те ідеальними хвилями спало їй на спину.

— Прикро, але, мабуть, ти маєш рацію. Просто якийсь конкурс краси.

— Як і все в житті, любчику, — відповіла йому Вал.