Стефани Майер – Аптекар (страница 85)

Рюкзак Алекс зараз був заповнений набоями до різноманітних видів зброї: «СІГ Сауера», «Ґлока», який вона не викинула, обріза, Деніелової гвинтівки та її ППК. Ще вона взяла із заначки два додаткових пістолети — усяке буває — і набоїв до них. Зі скриньки з інструментами вона взяла двоє окулярів нічного бачення, пристрої стеження, два генератори ЕМВ різних розмірів. Вона не була впевнена, що обидва використає, але, можливо, їй бракуватиме часу, аби повернутися сюди в разі нагальної потреби. Поки вона ходила за закупами в його гамазею, Кевін перелаштував замок так, щоб вона могла зайти, використавши день народження як код. Або Деніел, якщо справи підуть зовсім кепсько.

— Отже, які засоби є в моєму порядкуванні для знешкодження людини? — спитав Кевін, коли вони знову виїхали на шлях. Цього разу кермувала Алекс.

— Стривай… тобі повітряні чи контактні? — Кевін скосив на неї очі. — А ти що радиш?

— Залежить від того, який підхід ти обереш. Ціль буде у замкненому просторі?

— Звідки мені знати? Я імпровізуватиму.

Вона голосно видихнула.

— Добре. Обидва бери. Деніеле, візьми пляшечку з-під парфумів у зовнішній кишені в моєму рюкзаку. У торбинці на блискавці.

— Знайшов, — за мить мовив Деніел. — Ось, тримай. — Він передав пляшку Кевінові. Кевін покрутив пляшечку в руках.

— Ніби порожня.

— Мм… гм, — погодилася Алекс. — Газ під тиском. А тепер, — вона простягнула ліву руку навкіс до нього, — візьми срібну.

Він зняв каблучку з її середнього пальця, здивовано опустивши брови, коли з’явились одне за одним малесенька прозора трубка та поліетиленовий тюбик, як пара хустинок із рукава посереднього мага. Вираз обличчя у нього став скептичним.

— А це навіщо?

— Бачиш кришечку всередині? Відкрути її. Обережно.

Кевін, оглянувши малесенький порожнистий шип, подивився на невеличку гумову торбинку. Він почув, як усередині переливається рідина.

— Тримай тюбик на долоні, — направляла вона, показуючи жестом і пояснюючи водночас. — Міцно притисни руку до твоєї цілі. — Вона показала на Деніела, який слухняно простягнув руку. Вона схопила його за зап’ясток — не грубо, просто сильно. — Об’єкт, відчувши укол, машинально спробує забрати руку. Чекай. Якщо все робиш правильно, рідина з тюбика розприскається через шип, — закінчивши, вона відпустила Деніела.

— І що тоді? — спитав Кевін.

— Твоя ціль подрімає годину чи дві, залежно від його чи її статури.

— Але ж ця штукенція така мала, — нарікав він, тримаючи каблучку великим та вказівним пальцями й зазираючи всередину.

— Пробач. Наступного разу знайду тобі каблучку для більших рук. А зараз вдягни її на мізинець.

— Хто на мізинцях каблучки носить?

Вона усміхнулась.

— Гадаю, ідеально тобі пасуватиме.

Деніел хмикнув.

Кевін почав надягати каблучку на мізинець, але вона застрягла на першому суглобі. Тюбик ледве сягав його долоні. Йому потрібна довша трубка, якщо він муситиме колись сховати її в рукаві. На мить він насуплено дивився на апарат, а потім несподівано усміхнувся.

— Акуратненький.

Нахилившись уперед, Деніел показав на каблучки, які лишились на руках у Алекс.

— А ті дві навіщо?

Підвівши праву руку, покрутила безіменним пальцем із золотою каблучкою. «Уб’є тебе лагідно». Потім підняла середній палець на лівій руці з каблучкою із рожевого золота. «Уб’є тебе болісно».

— Овва! — мовив Кевін, раптово усвідомивши. — Це за це був дівчачий ляпас у Західній Вірджинії?

— Так.

— Трясця. А ти небезпечна павучиха, Оллі.

Вона кивнула, погоджуючись.

— Якби я була вищою або ти нижчим, ми зараз про це не розмовляли б.

— Отже, мабуть, то був твій щасливий день.

Вона закотила очі.

— Яким ти намагалась мене вразити?

Вона знову здійняла середній палець на лівій руці.

— Суворо, — відкоментував Кевін. — Чому на тих каблучках немає додаткового приладдя? — він покрутив тюбиком і трубочкою, тримаючи їх між пальцями.

— Обережно! — застерегла Алекс, — вони можуть від’єднатись.

Кевін, схопивши мішечок, затиснув у долоні.

— Звісно.

— Решта каблучок просотані отрутою. Дещиці вистачає надовго. Одна крапля отрути конусного слимака може вбити двадцятьох чоловіків твоєї статури.

— Дай вгадаю, ти вдома тримаєш конусних слимаків і павуків-удовиць як домашніх улюбленців?

— Немає часу на домашніх улюбленців, та й отрута чорної вдовиці у класифікації потенційної шкоди стоїть дуже низько. Ні, мені колись були доступні чимало речей. Я недовго вивчала отруту конусних слимаків, бо їхня отрута вражає окремий вид рецепторів. Я не з тих, хто марнує свої можливості. Я брала, що могла, і зараз дуже ощадлива зі своїми запасами.

Кевін опустив очі на каблучку, яку знову мав на пальці, розмірковуючи. При цьому він мовчав, і це Алекс дуже подобалось.

Вона обрала Навчальну лікарню Ґоварда, бо там першокласний центр з лікування травм, до того ж вона зналась на території цього закладу, хіба що там багато змінилось за останнє десятиліття.

Повільно об’їхавши навколо будівель, вона оглянула, де розташовані камери та поліцейські пости. Ще тільки сьома ранку, а навколо вже снували натовпи людей.

— А як щодо того? — спитав Кевін, показуючи пальцем.

— Ні, там переважно білизна та паперові вироби, — пробубоніла вона.

— Зачекай, перш ніж зробити ще одне коло; ми ж не хочемо впадати у вічі.

— Я знаю, як усе працює, — обдурила вона.

Проїхавши кілька вулиць на захід, вона зупинилась у маленькій зеленій зоні. Кілька бігунів намотували кола, а більше майже нікого не було… Вони мовчки перечекали десять хвилин, потім вона, виїхавши на дорогу, проїхала ще ширше коло, за два квартали від доріг, що оперізували лікарню. Врешті вона помітила щось перспективне — білу вантажівку з написом «ПОСТАЧАЛЬНИКИ ҐЕЛБЕРТ І СОУЕРСБІ». Вона добре знала цього постачальника, тому була впевнена, що в машині у них є щось корисне. Вона поїхала слідом за вантажівкою у вантажну зону за головною будівлею. Кевін уже сидів напоготові, схопившись пальцями за ручку дверцят.

— Просто висади мене за машиною і чекай за квартал звідси, — попросив він.

Кивнувши, вона на мить зупинила авто за вантажівкою, занадто близько, щоб хтось помітив Кевіна у люстерка бокового чи заднього виду. Щойно він вистрибнув, вона здала назад на кілька метрів, а потім поїхала з тією швидкістю, що була зазначена на знакові. Проминаючи, вона зиркнула у вантажівку з-під напнутої на чоло кепки. Тільки один водій, пасажирів немає. Утім, на тротуарі було багацько людей у халатах і робах техобслуги. Вона сподівалась, що з-поміж них Кевін буде непримітним.

На розі вона загальмувала на знаку «стоп», дивуючись, як мала тут чекати, коли немає парковки. Перш ніж вона вирішила, помітила, як за нею під’їхала біла вантажівка, а інша заїжджала. Вона, повільно пересуваючись, приготувалась проїхати між вантажівками, а потім пропустити Кевіна. Вона помітила водія — дуже молодий на вигляд чорний чоловік — що сперся на віконце з боку пасажира, заплющивши очі.

— Що ж, копів за ним немає… наразі, — пробурмотіла вона, поїхавши слідом.

— Хлопцю боляче буде? — спитав Деніел. — Що Кевін йому впорснув?

— Не дуже. Коли прокинеться, матиме відчуття страшного похмілля, але нічого незворотного.

Кевін проїхав хвилин із двадцять, спочатку на відстані від лікарні, а потім шукаючи слушне місце, щоб розвантажити медичні засоби. Він вирішив зупинитись у тихій промзоні, поставивши машину позаду, де розташовувались кілька вантажних майданчиків біля зачиненої в’їзної ролетної брами. Він під’їхав до одного з них задом, а вона поставила машину поруч, з підвітряного боку, там, де її не помітить ніхто з тих, хто заїжджатиме на парковку.

Потягнувшись за латексними рукавичками, вона віддала пару Деніелові й ще пару запхала в кишеню.

Кевін уже розчинив задні двері вантажівки. Передавши йому пару рукавичок, вона рвучко заскочила на підлогу вантажного причепа. З міркувань безпеки усе всередині було запаковане у пластикову тару, що стояла високими штабелями, поприв’язувана червоними нейлоновими мотузками.

— Допоможи мені відчинити, — наказала вона. Кевін, опускаючи додолу тару, знімав кришки. Деніел, залізши у вантажівку, повторював за братом. Потім підходила Алекс і перебирала те, що є.

Найбільше вона боялась, що її можуть підстрелити. Це найочевидніша кінцівка наступальних дій. Звісно, вона не може виключати, що її можуть поранити ножем чи вдарити тупим предметом. Та вона вкрай тішилась, знайшовши в одній з коробок травматичні набори на випадок вогнепальних і ножових поранень; у кожній були джгут, гемостатична пов’язка та безліч герметизуючих пов’язок. Узявши кіпу, вона додала кілька видів пластирів і марлевих тампонів, пов’язок, давлячих пов’язок, пакунків для хімічного охолодження та підігріву, кілька реанімаційних наборів, мішечок для ШВЛ, йодовані та спиртові серветки, тутори та шийних комірців, перев’язок під час опіків, внутрішньовенні катетери, пакунки з фізрозчином та купу запечатаних шприців.

— Ти збираєшся організувати власний польовий госпіталь? — спитав Кевін.

— Ніколи не знаєш, що знадобиться, — відповіла вона, а потім подумки додала «Ідіоте, можливо, саме тобі це й знадобиться».