Стефани Майер – Аптекар (страница 84)

Деніел стулив губи так, що зморщився рот.

— Йому ніяк не зашкодить, — покірно заговорила Алекс.

— От тільки хтось може помітити його обличчя, — прогарчав Кевін.

— Тобто твоє обличчя? — заперечила вона.

— У мене стає розуму не піднімати голови.

Деніел закотив очі.

— Я ховатимусь у вантажівці, якщо хочеш.

Кевін цілу безкінечну секунду оцінював їх обох.

— Ви дасте мені зосередитись?

— Ти про що? — спитала Алекс.

Кевін заплющився, немов сам себе заспокоюючи. Вдихнувши носом, глянув на Деніела.

— Ось мої вимоги, на яких ви долучитесь до цієї нудної стандартної розвідувальної операції. Ніхто й словом не прохопиться про те, що трапилося сьогодні вранці. Мене ніхто не примушуватиме згадувати про нудотні речі, свідком яких я сьогодні став. І не буде розмов, у яких є навіть натяк на ці нудотні речі. Це серйозна справа, і ви поводитиметеся відповідно. Згода?

У Деніела почервоніла шия. Вона була переконана, що зараз він нагадає про те, що якби Кевін, зламавши замок у замкнених дверях, не вдерся у кімнату посеред ночі, він би нічого не побачив. Але перш ніж Деніел зміг заперечити, Алекс відповіла:

— Згода. Поводимось винятково по-діловому.

Кевін, переводячи погляд з одного з них на іншого, зміряв їх знову очима. За мить він повернувся, щоб натиснути кнопку виклику.

Деніел поглянув на неї, немов питаючи: «Та невже?», а вона знизала плечима.

— Жодним чином! — скомандував Кевін, хоча досі стояв спиною до них.

— Що? — жалісливо спитав Деніел.

— Я відчуваю, що ви мовчки розмовляєте між собою. Припиніть.

Вони спокійно проїхали у пересічному на вигляд чорному седані. Вона не знала, чи це машина Вал, чи Кевінове придбання. Ніби не в стилі Вал, але, можливо, вона часом полюбляє їздити інкогніто. Алекс була задоволена, що в машині добре затемнені вікна. Вона почувалась не так на видноті, сидячи у своїй бейсбольній кепці, насунутій низько на обличчя, і споглядаючи переважно спляче місто. Вони виїхали рано, аби не втрапити у ранкові затори.

Кевін проїжджав крізь неблагополучний район — який, на думку Алекс, був би більш слушним для їхнього сховку. Він під’їхав до сховища, яке складалось переважно з величезних вантажних контейнерів. Охоронців не було, тільки клавіатура та важка металева брама із закрученим дротом, колючим, як лезо, нагорі. Кевін привіз їх на місце у закутку огородженої парковки й поставив авто за брудним помаранчевим контейнером.

Парковка видавалась порожньою, але Алекс ішла нежіночою ходою з опущеною головою аж до подвійних дверей, що розташовувались на передньому боці контейнера. Кевін наклацав складний цифровий шифр на квадратному замку за останнім словом техніки, а потім зняв його. Відчинивши двері, він жестом махнув їм заходити всередину.

Коли Кевін зачинив за ними розсувні двері, стало темно. Потім почулось низьке клацання, і світловий дріт уздовж стелі та підлоги ожив.

— А скільки в тебе взагалі є Печер Бетмена? — спитала Алекс.

— Кілька, там і тут, там, де, можливо, вони мені стануть у пригоді, — відповів Кевін. — Ця — мобільна, тому буде нам корисною.

Кевінів вантажний контейнер був напхом напханий, але по-компульсивному впорядкований. Як і в техаському сараї, тут усьому знайшлося місце.

Вішалки з одягом — насправді то виявились костюми — підпирали стіну обабіч вхідних подвійних дверей. Вона знала, що так зроблено навмисно: якщо хтось зазирне у відчинені двері контейнера, то побачить тільки одяг. Звичайній сторонній людині це ні про що не скаже. Пильніший спостерігач вважатиме дивним, що уніформа для всіх військових підрозділів висить укупі з робами механіків і кількома видами спеціальних уніформ різних комунальних підприємств; годі навіть згадувати кілька обдертих одежин вбрання безхатченка та низку темних костюмів, які відрізнялись від костюмів із крамниці готового одягу до дизайнерських. Із таким різноманіттям одягу людина може вписатись у будь-яку ситуацію.

Уся бутафорія лежала над вішалками з одягом у скринях: планшети із затискачами та кейси, ящики з інструментами та валізи. А внизу стояло взуття у прозорих пластикових ящиках.

За костюмами було встановлено глибокі шафи від підлоги до стелі. Кевін показав їй, що є в кожній; вона запам’ятала те, що їй, можливо, знадобиться. Як і в сараї, там було місце для зброї, набоїв, куленепробивних жилетів, вибухівки, ножів. І те, чого не було в техаському сараї, або, якщо й було, то сховані ці речі були краще за решту всього. Він мав шафу, сповнену всіляким технічним начинням: мініатюрними камерами та жучками, засобами стеження, окулярами нічного бачення, біноклями, оптичними приладами, генераторами електромагнітного випромінювання різноманітних розмірів, кількома ноутбуками й дюжинами пристроїв, утім, вона не знала, що воно таке. Вона помітила пристрої для зламування шифрів, радіочастотні зчитувачі, приглушувачі частот, пристрої для зламування систем та міні-дрони… Невдовзі вона вже втратила лік. Навряд вона використовуватиме щось таке, на чому не знається.

У наступній шафці розташовувались хімічні сполуки.

— Так, — прошипіла вона, вибираючи речі з першого ряду, щоб побачити, що лежить глибше. — А ось це мені може стати у пригоді.

— Я гадав, що тобі сподобається.

— Можна? — спитала вона, тримаючи в руках запечатаний циліндр із каталізатором, запаси якого в неї майже вичерпались.

— Бери, що хочеш. Не думаю, що мені колись знадобиться щось із цього.

Вона сіла навпочіпки, аби розгледіти, що лежить на нижній полиці, з якої забрала у рюкзак кілька слоїків і пакунків. О, це те, що їй потрібно!

— Тоді навіщо тобі все це?

Кевін знизав плечима.

— Бо мав доступ. Дарованому коневі в зуби…

— Ага! — вона переможно глянула на нього.

— У чім річ?

— А ти казав, що то дурна приказка.

Кевін закотив очі до стелі.

— Часом справді важко стриматись, щоб тебе не вдарити.

— Я чудово розумію, як ти почуваєшся.

Деніел підійшов, аби стати між нею та Кевіном. Вона захитала головою, дивлячись на нього. Це був лише добродушний жарт. Після короткої недоладної лекції про доречну поведінку Кевін знову став собою: щось середнє між серійним убивцею і наймерзеннішим старшим братом у світі. Алекс уже почала звикати, і вже не надто противилась його присутності.

Нарікаючи на мовчазне спілкування, Кевін посунув знову до шафки з набоями й почав перекладати свої запаси у велику чорну сумку.

— Перша допомога? — спитала вона.

— У скрині з ножами, на горішній полиці.

На ножах стояло кілька чорних сумок на блискавці, деякі завбільшки з рюкзак, а деякі — менші, як набори для гоління.

Вона не могла до жодної дотягнутись, тому Деніел зняв їх згори, а вона переглядала, сидячи на підлозі.

У першій маленькій торбинці, яку вона розкрила, медичних засобів не було — натомість там були пакунки з документами, акуратно перемотані гумовими стрічками, щоб легше було перебирати. Вона швидко добула канадійський паспорт і глянула на сторінку з особистими даними. Як вона й гадала, на ній показалось фото Кевіна з новим ім’ям — Террі Вільямс. Вона підвела очі. Кевін стояв до неї спиною. Поцупивши два пакунки, вона опустила їх на дно рюкзака, а потім замкнула сумку на блискавку.

Саме ці речі ніяк їй не стануть у пригоді, але їй слід бути напоготові до іншого результату. Вона зиркнула на Деніела. Він теж не звертав на неї уваги. З подивом на обличчі він роздивлявся вишикувані в рядок ножі. Вона дивувалася, скільки він міг би прожити з тим, чого наразі навчився.

Відкривши більші сумки, Алекс геть не зраділа побаченому. Досить мінімальний набір, у якому не було нічого, чого вона вже не мала.

Вона перевірила наступну сумку, а слідом — останню. Нічого, чого не було в першій.

— Чогось бракує? — спитав Кевін.

Вона здригнулася, бо не чула, як він підійшов. Мабуть, побачив, який у неї розчарований вираз обличчя.

— Я хотіла б добути якихось медикаментів, які стали б у пригоді в разі серйозної травми, про всяк випадок.

— Добре, забирай усе, що тобі тут знадобиться, а потім підемо й добудемо тобі засоби.

— Отак просто? — спитала вона скептично.

— Звісно.

Вона здійняла брову.

— Ти збираєшся зайти в медичний заклад і попросити придбати у них зайві медикаменти?

— Ні! — він скривився, усім виглядом показуючи, яким дурним було її запитання. — Чи ти ніколи не чула вислову «Я впала з вантажівки»? На тобі ще ж є досі сліди побиття?

— Є.

— Отже, ворушімося, маємо вийти звідси, поки всі вантажівки не здійснили доставку й не повернулись.