Стефани Майер – Аптекар (страница 6)

У жіночому вбранні було прохолодніше. Вона підставилась під легкий вітерець, щоб висохнув піт, що виступив під нейлоновим светром, а потім вийшла на вулицю.

Вона підійшла до нього ззаду, пройшовши тією ж стежиною, що й він кілька хвилин тому. Принесли його замовлення — курку з пармезаном — і він, як видавалось, цілком поринув у смакування нею. Та вона була переконана, що Карстен краще за неї знається на тому, як видаватись тим, ким не є.

Вона впала на стілець навпроти нього без усіляких фанфар. Коли він підвів очі, його рот був повний сендвіча.

Вона знала, що він чудовий актор. Тож вирішила, що він приховає справжні емоції, демонструючи ті, які забажає, перш ніж вона помітить емоції справжні. Він не здавався здивованим, тому вона вирішила, що заскочила його цілком зненацька. Якби він справді на неї чекав, то зіграв би так, ніби приголомшений її появою. Але цей непорушний погляд через стіл, трохи примружені очі, методичне жування свідчили про те, що так він опановує свій подив. У цьому вона певна майже на 80 відсотків.

Вона нічого не сказала. Лише перестріла його погляд, що не видавав жодних емоцій, поки він дожовував шмат сендвіча.

— Мабуть, було б надто просто зустрітися, як домовлено, — мовив він.

— Для твого снайпера, дійсно, надто просто, — ласкавим голосом вона промовила так само голосно, як і він.

Якби хтось підслуховував, подумав би, що це жарт. Але за двома іншими столиками голосно розмовляли й сміялись; а перехожі, що проминали їх на тротуарі, слухали музику в навушниках. Усім було байдуже до її слів, окрім Карстена.

— Я ніколи такого не робив, Джуліано. Маєш про це знати.

Тепер була її черга вдавати, що вона не здивована. Уже так давно ніхто не звертався до неї на її справжнє ім’я, що воно пролунало, як чуже. Спочатку навіть здригнувшись, за мить вона відчула хвилю радості. Добре, що її ім’я видається їй чужим. Отже, вона вчиняє правильно.

Його погляд перескочив на занадто очевидну перуку — власне, вона була дуже подібною до її власного волосся, але зараз він підозрюватиме, що під нею приховано щось геть інше. Потім він змусив себе знову поглянути їй у вічі. Ще трохи почекав на відповідь, та коли вона не відповіла, продовжив, дуже ретельно добираючи слова.

— Ем, сторони, котрі вирішили, що ти маєш… піти на пенсію… упали в немилість. Від самого початку це рішення не було популярним, тож зараз усі ми, хто не погоджувався, уже не є підлеглими тих сторін.

Можливо, і правда. Але найімовірніше — ні.

Він відповів на скепсис у її погляді.

— Чи були в тебе… неприємні прикрості протягом останніх дев’яти місяців?

— Я гадала, що краще за тебе спроможна грати у хованки.

— Усе скінчилося, Джулі. Право перемогло міць.

— Я люблю хепіенди, — пролунав у відповідь різкий сарказм.

Він змигнув — сарказм йому дошкулив. Або він тільки те удав.

— Не настільки добре, — мовив він повільно. — Якби був хепіенд, я з тобою не зв’язувався б. Тобі слід було б дати спокій на решту життя. І жила б ти так довго, як тільки б змогла.

Вона кивнула, роблячи вигляд, що повірила його речам. Колись давно вона вірила, що Карстен саме той, ким здається. Він тривалий час був втіленням добрих хлопців. А зараз якось по-дивному чудно було, наче граючись, намагатися розшифровувати, що означає кожне слово насправді.

От тільки тоненький голосок усередині питав: «А якщо немає жодної гри? Якщо все правда… якщо я справді вільна?»

— Ти була найкращою, Джуліано.

— Найкращим був доктор Барнабі.

— Я знаю, що тобі не подобається таке чути, але в нього ніколи не було таланту, як у тебе.

— Дякую.

Він підвів брови.

— Не за комплімент, — мовила вона. — За те, що не намагаєшся переконати мене, що його смерть була випадковою, — вона сказала це так само легко.

— То було хибне рішення, спричинене параноєю та зрадою. Напарник, який продає свого напарника, завжди вважає, що той так само змовляється проти нього. Зрадники не вірять в існування чесних людей.

Вираз її обличчя, поки він говорив, був немов скам’янілий.

За всі три роки втечі вона ніколи не вибовкала жодної таємниці, до якої була причетна. Жодного разу вона не давала приводу своїм переслідувачам вважати її зрадницею. Навіть коли вони намагались убити її, вона лишалася вірною. І відділу до цього байдуже, цілком байдуже.

Для них і справді мало що важило. На мить вона забулася, згадавши про те, як колись наблизилася до того, що шукала, до чого дісталася б уже в найважливішій сфері досліджень і творення, коли б її не перервали. Той проект також, вочевидь, для них був неістотним.

— Але їм зараз доводиться червоніти за себе, — вів далі Карстен. — Бо ми так і не знайшли нікого настільки ж вправного, як ти. Трясця, ми так ніколи й не знайшли нікого, хоча б наполовину такого, як Барнабі. Дивовижно, як люди забувають, що щирий талант є лімітованою серією.

Він замовк, вочевидь, сподіваючись, що вона заговорить, сподіваючись, що щось спитає, видасть хоча б яку зацікавленість. Та вона лише ґречно дивилася, не зводячи з нього очей, як дивляться на іноземця, пробиваючи його товар на касі.

Зітхнувши, він нахилився, несподівано замислившись:

— У нас біда. Нам потрібні відповіді, які лише ти спроможна дати. У нас немає нікого, здатного на цю роботу. І ми не можемо напартачити цього разу.

— Ви, не ми, — сказала вона просто.

— Я знаю тебе дуже добре, Джуліано. Тобі небайдужі невинні люди.

— Були небайдужі. Можна сказати, що ту частину мене було вбито.

Карстен знову змигнув.

— Джуліано, мені прикро. І завжди було прикро. Я намагався їх спинити. Я відчув полегшення, коли ти вислизнула крізь їхні пальці. Щоразу, як ти вислизала крізь їхні пальці.

Її не могло не вразити те, що він у всьому цьому зізнавався. Не заперечував, не шукав виправдань. Жодних це було лише нещастя у лабораторії, на кшталт слів, на які вона очікувала. Жодних це не ми; це вороги країни. Жодних вигадок, лише зізнання.

— І зараз усім прикро, — його голос стих, тож їй довелося прислухатись, щоб розчути, що він каже. — Тебе з нами немає, Джуліано, тому загинуть люди. Тисячі людей. Сотні тисяч.

Цього разу він зачекав, поки вона все обміркує. Усебічне обміркування забрало в неї кілька хвилин.

Вона теж заговорила тихо, але пильнувала, щоб у голосі не пролунало ані цікавості, ані схвильованості. Просто констатуючи очевидне, щоб розмова просувалась далі.

— Ти знайома з деким, хто має життєво важливу інформацію, — Карстен кивнув. — Ти не можеш забрати його чи її, бо це покаже решті, що ти про них знаєш. І це прискорить будь-який небажаний для тебе хід подій.

Знову кивок.

— Ми тут говоримо про дуже погані речі, хіба ні?

Зітхання.

Ніщо так не збурювало департамент, як тероризм. Її завербували невдовзі потому, як остаточно осіла емоційна пилюка навколо вибуху, де колись стояли Башти-Близнючки. Запобігати тероризму — завжди було основним завданням її праці, найліпшим її виправданням.

Загрозою тероризму маніпулювали, крутили-вертіли, допоки, зрештою, вона втратила майже всю віру в те, що її праця — патріотична.

— І найбільший пристрій, — мовила вона ствердним тоном. Найбільша страшилка завжди була саме в цьому — що колись комусь, хто по-справжньому ненавидить США, до рук потрапить якась ядерна зброя.

Ця темна тінь приховувала її професію від очей усього білого світу, вона зробила її такою потрібною, незважаючи на те, наскільки сильно Пересічний Громадянин прагнув вірити, що її не існує.

І таке траплялося — і не раз. Такі люди, як вона, запобігли оберненню цих випадків на загальнолюдські трагедії. Такою була угода. Дрібномасштабне жахіття проти загальнолюдської бійні.

Карстен похитав головою, і раптом у його бляклих очах застиг жах. Вона не могла не здригнутись усередині, усвідомлюючи, що це — двері номер два. Існує лише дві настільки страшні речі.

Зброя біологічна. Вона не вимовила цих слів уголос, лише ворухнула губами.

Безбарвний вираз на обличчі Карстена став відповіддю.

На мить вона опустила очі, аналізуючи відповіді, розподіляючи їх на дві колонки, два списки можливостей, які мала у голові. Перша колонка: Карстен — талановитий брехун, який каже те, що, на його думку, переконає її відвідати місце, де люди краще підготувались, аби навічно позбавитись Джуліани Фортіс. Він міркував на ходу, стрімко, натискаючи на її найчутливіші кнопки.

Другий стовпчик: у когось була біологічна зброя масового знищення, і можновладці й гадки не мали, де вона й коли нею скористаються. Але вони знають того, хто знає.

Марнославство взяло своє, трішки змістивши рівновагу. Вона знала, що є особливою. Імовірно, правда, що вони не знайшли нікого краще за неї.

Утім, вона б поставила свої гроші на першу колонку.

— Джулс, я не прагну твоєї смерті, — мовив він спокійно, здогадавшись про послідовність її думок. — Якби річ була в цім, я з тобою не зв’язався б. Я не захотів би зустрічатися з тобою. Бо переконаний, що в цій своїй подобі ти маєш щонайменше шість способів напохваті, щоб мене вбити, і маєш на це цілковите право.

— Справді гадаєш, що я прийшла б лише із шістьома? — спитала вона.

Якусь мить він супився, а потім вирішив розсміятись. — Ти висловила суть замість мене. Я не хочу смертей, Джулс. Я відверто кажу.

Він поглянув на медальйон на її шиї, а вона придушила усмішку.