Стефани Майер – Аптекар (страница 5)

Далі — сережки, з якими вона завжди була дбайливою та обережною. Вона б не ризикнула носити їх протягом цього етапу мандрівки; чекатиме, поки не наблизиться до своєї цілі. Коли вона в них, то мала повертати голову дуже обережно. Вони скидались на звичайні скляні кульки, але з такого тонесенького скла, що навіть висока нота спроможна його розбити, надто тому, що на маленькі сфери вже діяв тиск зсередини. Якщо хтось схопить її за шию чи за руку, кульки розіб’ються, тихо луснувши. Вона затамує подих — адже їй легко вдається не дихати протягом хвилини й п’ятнадцяти секунд — і, якщо, можливо, заплющить очі. А нападник і гадки не матиме, що саме це потрібно зробити.

Її шию обрамлював великий срібний медальйон для фото. Дуже прикметний, він привертав увагу тих, хто знає, хто вона насправді. У ньому не було нічого смертоносного, просто він відвертав увагу від справжньої небезпеки. Усередині було фото маленької дівчинки з пухким солом’яним волоссям. Повне ім’я дівчинки зазначалося на звороті фото; таке могла б носити мати чи тітка дівчинки. Утім, саме ця дівчинка була єдиною онукою Карстена. Хотілося б сподіватись, що якщо з Кейсі станеться непоправне, людина, яка знайде її тіло, виявиться справжнім копом, який, через неможливість упізнання, змушений буде розкопати цей доказ, а потім принесе її вбивство на поріг того, хто, по суті, його створив. Мабуть, це не надто зашкодило б Карстену, однак створило б йому незручності, а можливо, він навіть почувався б у небезпеці чи збентежився через те, що вона ще десь могла засвітити й якусь іншу інформацію.

Адже вона вдосталь знала про приховані катастрофи та цілком таємні жахіття, щоб створити Карстену набагато більше, ніж просто неприємності. Одначе навіть зараз, через три роки після її першого смертного вироку, їй не затишно від думки про зраду чи навіть перспективу влаштувати справжню паніку. Неможливо передбачити ймовірні наслідки її викриттів чи кривди, якої вони завдадуть невинним людям. Тому вона вирішила змусити Карстена просто гадати, що вона утнула щось настільки нерозсудливе; можливо, від хвилювання в нього виникне аневризма. Просто красивий маленький медальйон, сповнений краплями відомщення, щоб зробити програш у грі більш відчутним.

Однак шнур, на якому тримався медальйон, справді був смертоносним. Він мав межу міцності на розрив, як авіаційний кабель, і ним можна було легко перекрити кисень людині. На нім немає застібки, він тримається на магніті; вона не хотіла, щоб проти неї використали її власну прикрасу як ласо. На дерев’яних вставках на плечових ременях у сумці розташовувались роз’єми, у які чудово входили краї мотузки. Коли шнур був на місці, дерев’яні вставки ставали ручками. Вона ставила не на свою фізичну силу, а радше на ефект несподіванки. Завдяки йому вона мала змогу підготуватись.

Усередині витончених візерунків на її чорному шкіряному паску було замасковано кілька заправлених шприців. Вона могла витягти їх поодинці або запустити механізм, який випустить усі голки одночасно, якщо нападник надто близько притисне її до себе. І від поєднання цих хімічних сполук йому буде недобре.

У кишенях вона ховала скальпельні леза із заклеєними краями.

Стандартні ножі у черевиках — один висувається вперед, інший — назад.

У сумці — два балончики з написом «Перцевий спрей»: в одному дійсно був перцевий спрей, а інший — з рідиною, що набагато довше шкодить здоров’ю.

І гарна пляшечка з-під парфумів, яка бризкала газом, а не рідиною.

І тюбик у кишені, що скидався на гігієнічну помаду.

І ще кілька чудних іграшок, про всяк випадок. Плюс дрібнички, що вона їх придбала на випадок малоймовірного успіху. Яскраво-жовту пляшечку-пульверизатор у вигляді лимона, сірники, дорожній вогнегасник. І готівка, багацько. Вона засунула в сумку картку-ключ — вона не повернеться у цей готель, та якщо все складеться добре — повернеться дехто інший.

Вона мусила рухатися дуже обачно в таких обладунках, утім, вона добре натренувалася, аби йти впевненою ходою. Її заспокоювала думка, що коли б хтось змусив її рухатися не так обережно, гірше було б для нього.

Вона вийшла з готелю, кивнувши клерку, тримаючи в руці кейс, а чорну сумку через плече. Сівши в авто, вона поїхала у парк, розташований у центрі міста. Поставила машину у прилеглій до торговельного майданчика смузі й з північного боку зайшла в парк.

Вона в ньому непогано орієнтувалась. У південно-східному кутку парку була вбиральня, тож вона попрямувала саме туди. Як вона й сподівалась, опівдні у день шкільних занять вона порожня. Там вона знайшла рюкзак і ще деякі аксесуари. Перевдягнувшись, вона поклала вбрання, у якому прийшла, у кейс, а потім запхнула його та чорну сумку у місткий рюкзак.

Коли вона вийшла із вбиральні, у ній не одразу можна було впізнати «її». Згорблена, у просторому плетеному светрі, вона попрямувала в південну частину парку, зосереджено намагаючись не хитати стегнами, що можуть її видати. І попри те, що, як видавалось, ніхто на неї не дивився, пам’ятала, що завжди розумніше поводитись, наче за тобою спостерігають.

Що ближче був обід, то більше люду з’являлося в парку, та вона й це передбачила. Ніхто не зважав на молодого андрогіна[1], який несамовито клацав повідомлення на смартфоні, сидячи в тіні на лавці. Ніхто не підійшов достатньо близько, щоб помітити, що телефон вимкнено.

На іншому боці вулиці навпроти тінястого місця розташовувався улюблений заклад Карстена, де він полюбляв обідати. Вона пропонувала зустрітися не в цьому місці. Та й прийшла за п’ять днів до зустрічі.

З-під чоловічих сонячних окулярів вона ретельно оглядала перехожих.

Можливо, не спрацює. Можливо, Карстен змінив звички. Зрештою, звички — річ небезпечна. Як і сподівання на безпеку.

Вона перелопатила всі поради щодо перевдягань, які вичитала в романах та знала з досвіду, завжди звертаючи увагу на здоровий глузд. Не слід вдягати перуку платинової блондинки та високі підбори тільки через те, що ти низенька брюнетка. Не варто мислити протилежностями; мислити слід так, щоб не кидатися в очі. Поміркуй, що привертає увагу: блондинки та високі чоботи, отже уникай їх. Грай на своїх сильних сторонах. Часом завдяки тому, що, на твою думку, позбавляє тебе привабливості, ти врятуєш собі життя.

Коли жила нормальним життям, вона зневажала перевдягання у хлопчика. А тепер так перевдягалась. Коли вдягнути мішкуватий светр та добре виношені джинси, що на кілька розмірів більші, погляд, що шукає жінку, може ковзнути саме по хлопчикові. По-хлопчачому коротке волосся легко ховалося під бейсболку, а багатошарові шкарпетки у завеликих кросівках «Рібок» надавали їй того милоцуценяткового вигляду, що притаманний пересічному підлітку. Звісно, якби хтось глянув на її обличчя, помітив би певні розбіжності. Але хто ж придивлятиметься? Парк сповнювався людьми будь-якого віку та статі. Вона не вирізнялася з натовпу, і ніхто з мисливців на неї не сподівається, що вона в парку. Вона не поверталася до Вашингтона, відколи відділ уперше схотів її вбити.

Не її сильна сторона — залишати свою павутину, виходячи на полювання. Але принаймні вона заздалегідь усе обміркувала. Її буденні справи здебільшого вимагали від неї лише дещицю її уваги та розуму. А решта її інтелекту завжди працювала, облічуючи ймовірності, уявляючи сценарії. Завдяки цьому вона зараз почувалася впевнено, працюючи за створеною подумки мапою, яку креслила кілька місяців.

Карстен звичок не змінив. Рівно о 12:15 він сів за металевий столик у бістро навпроти своєї кав’ярні. Він обрав стіл у кутку, щоб його повністю закривала тінь від парасолі, як вона й передбачала. Колись Карстен був рудим. Зараз небагато волосся на ньому лишилося, а от колір обличчя — той самий.

Офіціантка помахала йому, кивнувши на блокнот у руці, а потім зайшла всередину. Отже, він замовляв те, що й зазвичай. Ще одна звичка, що здатна убити. Якби Кейсі захотіла вбити Карстена, вона зробила б це, а він навіть не здогадався б, що вона приходила.

Підвівшись, вона запхнула телефон у кишеню і начепила рюкзак на плече.

Пішохідна доріжка проходила повз пагорб та дерева. Карстен не міг її там побачити. Настав час для іншого вбрання. Вона змінила образ. Зняла капелюха. Зняла светр, який вдягала на футболку. Затягнувши пасок, підкотила штанини джинсів так, що вони почали скидатися на хлопчачі, перешиті для дівчат. Кросівки змінили спортивні балетки без застібок, які вона добула з наплічника. Вона перевдягалася по-буденному, ніби їй просто спекотно, і лише трішки розстібнулась. Погода сприяла правдоподібності. Перехожі, мабуть, здивувалися б, побачивши під чоловічим убранням жінку, але вона сумнівалася, що хтось запам’ятає цей випадок. Сьогодні в парку було чимало людей, вбраних у значно екстремальнішому стилі. У Вашингтоні завжди за сонячної погоди виповзали всі неформали.

Чорна сумка знову опинилася на плечі. Ідучи, вона закинула рюкзак за дерево, поки ніхто не дивився в її бік. Якщо хтось його знайде — там немає нічого, без чого вона б не прожила.

Цілком упевнена, що її ніхто не бачить, вона напнула перуку й нарешті, дуже обережно, начепила сережки.

Вона, звісно, могла б стежити за Карстеном у хлопчачому вбранні, але навіщо видавати всі секрети? Навіщо давати йому привід прив’язувати її до спостереження? Якби він навіть помітив хлопчика, то все пропало б. Їй, можливо, ще знадобиться перевдягатися у хлопчика, тож вона просто змарнувала б образ. Вона могла б виграти трохи часу, одягнувши костюм із готелю, але, якби вона не змінила зовнішність, її вигляд, закарбований на записах камер спостереження у готелі, легко було зв’язати із зображеннями з приватних чи державних камер, які знімають її й зараз. Не жалкуючи часу на перевдягання, вона розривала стільки зв’язків, скільки могла; якщо хтось шукав хлопчика, чи ділову жінку, чи звичайного паркового відвідувача, у якого вона вбралася зараз, йому довелося б іти плутаними слідами.