Стефани Майер – Аптекар (страница 39)

Вона почала порпатися в речах, складених у багажнику, добуваючи аптечку, і склала її у наплічник; вона триматиме її повсякчас при собі. Вона забрала майже увесь брудний одяг, щоб випрати в будинку — на щастя, там була пральна машина, — залишивши ділове начиння та решту сумок у багажнику. Їй треба мати хоч один комплект чистого одягу у схованці за межами маєтку. Однієї пам’ятної ночі їй уже довелося втікати після того, як другий убивця задихнувся від газу, намагаючись перерізати їй горло, — у самій білизні, а потім красти у сусіда з робочого фургончика робу. І вона завчила цей урок. І навчилася спати в такій піжамі, яка може правити за звичайний одяг вдень.

Навіть разом з розкладачкою їй легко було нести речі сходами. Вона знову спустилась за однією зі спортивних сумок, тією, у якій лежало її основне лабораторне приладдя. Не варто марнувати час у годину вимушеної зупинки, коли можна підготуватись. Проминаючи хазяйську спальню, вона почула сварку й навіть зраділа, що зараз якнайдалі від неї.

Лабораторне приладдя вона швидко налаштувала після стількох тренувань. Одна зі скляних пляшечок виявилася зі щербинкою, утім її наче ще можна використовувати. Вона зібрала ротаційний евапоратор докупи, а потім добула кілька контейнерів та ємкостей із нержавіючої сталі. Вона використала майже все зілля «Виживання», а з огляду на те, як тривав тиждень, мабуть, їй знадобиться ще. У неї було багато Д-фенілаланіну, але, перевіривши запас опіатів, Алекс засмутилась. Їх менше, ніж вона сподівалась. Замало, щоб синтезувати ще «Виживання», а в неї залишилась тільки одна доза.

Вона все ще сердилася через брак запасів, коли почула, що Кевін гукає її зі сходів.

— Агов, Олеандр. Тік-так.

Поки вона вийшла крізь парадні двері, Кевін уже сидів у седані, а Деніел — на пасажирському сидінні. Помітивши, що вона вагається, стоячи на ґанку, Кевін натиснув на клаксон, і вмить пролунав один дратівливо-довгий гудок. Вона дійшла до авто якомога повільніше й, насупившись, залізла на заднє сидіння — вона тепер уся буде в собачій шерсті.

Вони поїхали тією самою вузькою, вкритою сльотою доріжкою крізь браму, проїхали кілька кілометрів далі, а потім повернули на менш помітну дорогу, що прямувала здебільшого в західному напрямку. Дорога ця була не більше, ніж два ряди відбитків коліс, що вкарбувались у траву. Вони проїхали, як їй здавалось, нею кілометрів десять чи одинадцять. Протягом кількох початкових кілометрів вона помічала, як миготить віддаля огорожа ранчо, а потому вони заїхали надто далеко на захід, щоб вона могла щось іще роздивитись.

— Це теж твоя земля?

— Так, стала моєю, пройшовши крізь кілька чужих рук. Власником цієї ділянки є корпорація, що не має жодного стосунку до ділянки, на якій стоїть ранчо. Я гадки не маю, як це робиться, ти ж у курсі.

— Певна річ.

Праворуч неї краєвид почав змінюватись. Жовто-зелена трава закінчувалась навдивовижу рівною межею, а за нею земля оберталась на рівну, голу руду твань. Коли вони знов повернули на північ, вона з подивом побачила, що червона твань насправді є річковим берегом. Вода була забарвлена так само, як і рудий берег, і річка поволі повертала на захід без жодних перепон чи бистрин. З того, що вона бачила, у найширшому місці вона сягала дванадцяти метрів. Вона спостерігала за плином річки, поки вони прямували паралельно їй, зачарована тим, що річка існує посеред цих сухих луків. Поволі простягаючись уперед, річка, як здавалось, мала досить стрімку течію.

Цього разу огорожі не було. Обвалений хлів, посірілий від сонця, стояв майже за сорок п’ять метрів від шляху, і здавалось, ніби він перебуває вже на схилі дуже тривалого життя, тільки й чекаючи, щоб слушна погода витягнула його зі злиденного існування. Протягом свого стрімкого туру зі штату Арканзас в Оклахому вона бачила безліч таких споруд.

Він і близько не був таким чудовим, як її корівник.

Кевін повернув просто до хліву, їдучи просто по траві; вона не бачила жодного битого шляху чи путівця.

Вона чекала у машині, що рухалась, а він тим часом вистрибнув, щоб відімкнути масивний стародавній висячий замок і розчинити двері. Знадвору, у яскравому світлі чистого, безхмарного неба, неможливо було розгледіти щось усередині темного приміщення. Він швидко повернувся, щоб завести машину в пітьму.

Цього разу інтер’єр відповідав зовнішньому виглядові. Тьмяне світло просотувалось крізь щілини між дошками у стінах хліва, щоб освітити купи заіржавілого фермерського знаряддя, майже цілий іржавий трактор, корпуси кількох старих авто та великий сніп брудного сіна в кутку, напіввкритого брезентом. Нічого, вартого крадіжки чи хоча б ближчого розгляду. Якби хтось завдав собі клопоту сюди вдертися, єдиною цінною знайденою тут річчю була б тінь.

Коли двигун заглухнув, їй здалося, що вона може розчути, як шумить річка. Вони були лише за кілька сотень метрів від неї.

— Згодиться, — мовила вона, — я складу речі в кутку, а ви можете взяти цю машину, повертаючись назад.

— Слухаюсь!

Склала одна на одну чотири прямокутні спортивні сумки в темну щілину, яку лише частково було видно за купою вкритих брудним павутинням колод.

Кевін вовтузився біля купи почорнілого залізяччя, можливо, шматків якогось іншого трактора, і приніс шматок подертого старого брезенту, яким накрив її сумки.

— Добре доповнив, — схвально озвалась вона.

— Головне — красиво подати.

— Мабуть, у тебе досі руки не дійшли до ремонту цього хліва, — прокоментував Деніел, поклавши руку на найближчий до них автомобільний каркас.

— А мені ніби й подобається так, як є, — відповів Кевін. — Нумо, я зроблю тобі екскурсію. Про всяк випадок, якщо тобі знадобиться щось, коли мене не буде. Але тобі не знадобиться. Та все одно.

Вона замислено кивнула:

— Надмірна підготовка — ключ до успіху. Це для мене наче мантра.

— Тоді тобі це припаде до душі, — відповів Кевін.

Підійшовши до половини, що залишилась від трактора, схилився й почав вовтузитися з гайками посередині спущеної шини.

— За диском колеса є клавіатура, — він заговорив до Деніела. — Код — наш день народження. Не надто вигадливо, але я хотів, аби ти легко запам’ятав. На зовнішніх дверях та сама комбінація.

За секунду вся передня частина шини була вивернута навиворіт. Вона була не ґумова, а з чогось цупкішого та світлішого й рухалась на шарнірах, а всередині — цілий арсенал.

— О, так, — видихнула вона, — Бет-печера, лігво Бетмена.

Вона враз помітила ще один «СІГ Сауер», такий самий, який вона нещодавно поцупила у нього. Два йому й справді не потрібні.

Кевін спантеличено поглянув на неї:

— Бетмен зброєю не користується.

— Пусте.

Деніел оглядав петлі на потаємних дверцятах.

— Дуже винахідливо. Це Арні вигадав?

— Ні. Я. Дякую.

— Я й гадки не мав, що в тебе золоті руки. І коли в тебе вистачило часу на це, ти ж наче робив переворот у наркокартелях тощо?

— У перерві між завданнями. Я не можу сидіти без діла, бо збожеволію.

Закривши фальшиву шину, він показав на каркас з авто, де раніше стояв Деніел.

— Підніми кришку на акумуляторі та введи той самий код. — Там рушниці, а в наступному лежать ракетна установка та гранати.

Деніел розсміявся, а потім помітив братів вираз обличчя.

— Стривай, ти не жартуєш?

— Вона любить до всього готуватись. А я люблю бути вкрай добре озброєним. Гаразд, це я не дуже добре заховав, та мені така штукенція, можливо, невдовзі знадобиться.

Кевін обійшов навколо великої башти сіна, а вони пішли слідом.

На цім боці брезент спадав аж до долівки. Вона була вельми певна, що здогадалася принаймні про вигляд того, що він там ховає; і дійсно, невдовзі він, піднявши брезент, показав затишний гараж, у якому, під сіном, стояв дуже великий транспортний засіб. З того, як він стояв, було зрозуміло, що то, безперечно, була його втіха і гордість.

На ранчо стоїть вантажівка, що підходить якнайкраще, а ця тут на випадок надзвичайних обставин.

Деніел видав короткий звук, схожий на гикавку. Алекс, глянувши на нього, збагнула, що він переборює сміх. Вона враз зрозуміла цей жарт.

Вони обоє роками їздили на транспорті у Вашингтоні, хоча він і частіше останнім часом. І попри затори й тісні місця на парковці, які радше годились для маленьких мотоциклів штибу «Веспа», ніж для седану середніх розмірів, завжди знаходився той один бовдур, який заганяв свій гігантський фургон-компенсацію на паркувальне місце паралельно твоєму. Ніби комусь потрібен той «Хантер», та ще й у місті. То вже б краще повісив марнославний номерний знак з написом «КРЕТИН», та й по всьому.

Коли Деніел побачив, як у неї скривився рот, він не зміг більше себе опановувати. Раптом він розреготався, хрякаючи. Незграбне й заразне «хе-хе-хрюк-хе-хе» було набагато кумеднішим за страхітливу військову вантажівку. Він безугавно й здавлено сміявся, здивувавшись, яким нестримним несподівано став цей сміх. Вона давно так не реготала, уже забувши, як такий сміх захоплює все тіло й довго не відпускає.

Деніел одну руку поклав на сіно, нахилившись, а іншу руку поклав на бік, немов у нього закололо в боці. І це була найсмішніша річ, яку вона коли-небудь бачила.

— Що таке? — кричав Кевін. — Що?

Деніел намагався опанувати себе, щоб відповісти, а потім Алекс несподівано вибухнула сміхом, збивши його з пантелику, і він загиготав знову, хапаючи ротом повітря між нападами реготу.