Стефани Майер – Аптекар (страница 38)
Коли він заговорив, вона помітила, що на ґанку з’явився кремезний чоловік у ковбойському капелюсі. Здалеку вона не могла розгледіти більше деталей.
— Усі знають, що на цьому ранчо розводять собак. І ніхто цим не переймається. Це не має жодного зв’язку з моїм колишнім життям, — казав Кевін, але вона не надто уважно слухала.
Її погляд був прикутий до чоловіка, що чекав нагорі ґанку.
Кевін помітив, що вона занепокоєна.
— Арні? Він добра людина. Я довіряю йому своє життя.
При цих словах вона насупилась. Деніел теж поглянув на неї, почавши уповільнювати хід.
— Якась проблема, Алекс? — спитав він тихо.
Вона почула, як Кевін за спиною заскреготів зубами. Він неприховано сердився на те, як Деніел звертався до неї за настановами.
— Просто… — вона насупилась, потім показала жестом на Деніела та його брата. — Мені й так уже забагато. Вистачає вас двох. Я не певна, як довірятиму навіть вам, не те щоб ще одній людині. Якщо за нього цей поручається, — вона показала на Кевіна, а той сердито насупився.
— Та це вже занадто, куценька, — відповів Кевін, — бо це твій найліпший варіант, а чоловік, за якого я поручаюсь, є частиною пропозиції. Якщо хочеш втілити свій план, маєш проковтнути це.
— Усе буде гаразд, — запевнив її Деніел, акуратно поклавши свою праву руку на її ліву.
Глупство, що завдяки такому жестові можна почуватись краще. А Деніел навіть близько не усвідомлював, у якій вони небезпеці. Але все одно її серце стало битись трохи повільніше, а її права рука, якою вона стискала ручку дверцят, розслабилась.
Деніел їхав повільно; собаки досить легко встигали за ними, поки машина не спинилася на гравії. Вона краще змогла розгледіти чоловіка, який чекав на них.
Арні — високий, кремезний чолов’яга, наполовину латинос, наполовину, мабуть, корінний американець. Йому було років сорок п’ять, а можливо, на цілий десяток більше. Обличчя в нього було зморшкувате, але шкіра стала такою радше через вітер та сонце, ніж через вік. Волосся, що на кілька сантиметрів виглядало з-під капелюха, було посріблене сивиною. Коли вони зупинились, він поглянув на них без жодних емоцій, хоча ніяк не міг знати про третього пасажира, навіть якщо Кевін розповідав йому про Деніела.
Ейнштейн вибіг з авто, щойно Кевін зі скрипом розчинив дверцята, і почав обнюхувати, так само як почали обнюхувати і його самого. Кевін та Деніел хутко вилізли з авто, бо їм кортіло розім’яти ноги. Алекс більше вагалась. Там стояла зграя собак, а собака-кінь у коричневу цятку, підвівшись, видавався вищим на своїх чотирьох за Алекс.
— Не будь така ляклива, Олеандр, — позвав Кевін.
Майже всі собаки його вже обступили, заледве не звалюючи його з ніг додолу своєю вагою, вітаючись.
Деніел, обійшовши авто, відчинив для неї двері, потім подав руку. Вона роздратовано зітхнула й вилізла самотужки. Її черевики скрипіли по гравію, але собаки немов і не помічали її.
— Арні, — перекричав Кевін галасливо-радісних собак. — Це мій брат Денні. Він житиме з нами. І м-м-м, наш тимчасовий гість, мабуть. Не знаю, як ще її назвати. Але «гість», здається, для неї надто добрий опис, якщо ти збагнув, до чого я.
— Від твоєї гостинності у мене аж подих перехоплює, — пробурмотіла вона.
Розсміявшись, Деніел за два кроки зійшов на ґанок. Простягнув руку до чоловіка з кам’яним обличчям, який, стоячи поруч із Деніелом, поки вони тиснули один одному руки, не видавався таким уже високим.
— Радий познайомитись, Арні. Брат мені про тебе нічого не розповідав, тому мені кортить пізнати тебе краще.
— Навзаєм, Денні, — відповів Арні хрипким баритоном, який лунав так, наче ним нечасто користувались, тому слова не линули плавко.
— А це Алекс. Не слухай брата. Вона гостюватиме, скільки захоче.
Арні нарешті поглянув на неї зосередженим поглядом. Вона очікувала, як він відреагує на її побите обличчя, але то був лише холодний, беземоційний погляд.
— Дуже приємно, — мовила вона.
Він кивнув.
— Можете заносити речі в будинок, — сказав до них Кевін. Він намагався дійти до сходів, але собаки швидко плутались у нього під ногами. — Агов, бовдури. Обережно!
Як маленький військовий підрозділ, пси враз позадкували на кілька кроків, вишикувавшись у справжнісіньку лінію, і завмерли, нашорошивши вуха.
— Отак краще. Вільно.
Собаки одночасно посідали, висолопивши язики у гострозубій усмішці.
Кевін долучився до них біля дверей.
— Я ж сказав, що ви можете забрати речі в будинок. Денні, твоя кімната нагорі праворуч сходів. А щодо тебе… — він подивився на Алекс згори вниз. — Гадаю, згодиться кімната на іншому краю коридору. Я не чекав іще гостей, тому вона не влаштована як спальня.
— У мене є розкладачка.
— У мене речей немає, — мовив Деніел, і хоча вона прислухалась, але не почула в його словах і краплі жалю; він тримав марку. — Тобі допомогти з твоїми речами, Алекс?
Вона хитнула головою.
— Я заберу із собою лише деякі речі. А решту заховаю десь за огорожею садиби.
Деніел спантеличено звів брови, а Кевін, погоджуючись, кивнув.
— Раніше мені доводилось тікати посеред ночі, — пояснила вона Деніелові, намагаючись говорити тихо, хоча Арні, мабуть, усе одно міг розчути. Вона гадки не мала, скільки він знає про колишнє Кевінове заняття. — Часом проблематично повертатись, щоб спакувати речі.
Деніел повів бровою. Той смуток, який вона сподівалась побачити раніше, зараз проступив на його обличчі. Небагато людей заходили у цей світ з власної волі.
— Тобі не треба тут про це перейматись, — мовив Кевін, — ми у безпеці.
Кевін був одним з тих, хто сам обрав таке життя, а тому його судження були для неї підозрілими.
— Краще тримати себе у формі, — наполегливо відповіла вона.
Кевін знизав плечима.
— Якщо ти прагнеш саме цього, я знаю слушне місце.
Будинок був усередині трохи гарніший, ніж зовні. Вона гадала, що там поцвілі шпалери, дубові панелі ще з 70-х, скрипучі канапи, лінолеум та кухонні меблі із жаростійкого пластику. І попри те, що очевидним було прагнення відтворити сільський стиль, ремонт був новим за останнім словом техніки. Навіть була гранітна стільниця на кухонному острівці під люстрою, декорованою рогами лося.
— Ого, — пробурмотів Деніел.
— Скільки ж ремонтників попрацювало в цьому інтер’єрі? — пробурмотіла вона. Забагато свідків.
Кевін розчув її слова, хоча вона й не хотіла. — Взагалі ніхто. Арні колись працював у забудовах. Ми привезли все із сусіднього штату й зробили все самотужки. Власне, зробив здебільшого Арні. Задоволена?
Алекс скривила надуті губи.
— Як ви познайомились? — спитав Деніел увічливо в Арні.
Їй справді слід вивчити Деніела, — міркувала Алекс, навчитись у нього того, як вступати в розмову. Ось як поводиться нормальна людина. Або вона ніколи не вміла, або цілком забула, як слід поводитись. Вона зналась на тому, як працювати офіціанткою та працювати у закритих ізольованих приміщеннях; вона вміла реагувати на обставини на роботі так, щоб привертати до себе якомога менше уваги. Вона навчилась розмовляти з пацієнтами під час свого нелегального підробітку лікарем. А до того вона навчилась, як найкраще витягувати відповіді із суб’єктів. Але поза розписаними ролями вона завжди уникала будь-якого контакту.
На питання Деніела відповів Кевін.
— Арні вскочив у невеличку халепу, яка була дотичною до того, над чим я працював, коли повернувся. Він прагнув виплутатись і надав мені дуже цінну інформацію, а я натомість мав його вбити.
Мовчазний Арні широко усміхнувся.
— Ми знайшли спільну мову, — вів далі Кевін, — і не втрачали зв’язку. Вирішивши почати приготування до відставки, я зв’язався з ним. Наші потреби та інтереси чудово збіглись.
— Союз, укладений на небесах, — промовила Алекс милим тоном.
Кевін з Деніелом пішли до хазяйської кімнати на горішньому поверсі, щоб підібрати Деніелові гардероб і туалетне приладдя. Алекс кинулась нагору, легко знайшовши маленьку комірку, яку Кевін надав їй. Підійде. Він використовував її як комору, але там було вдосталь місця, аби поставити її розкладачку і розкласти особисті речі. Пластиковий бак для заготівлі правитиме за непоганий стіл. Ванна розташовувалась у кінці коридору. Вона була суміжною з вітальнею та майбутньою Деніеловою спальнею.
Вона вже давно ні з ким не поділяла ванну. Принаймні, ця була просторіша та крутіша, ніж та, яка була в неї раніше.
Брати досі були зайняті, коли вона спустилась до авто, щоб перебрати свої речі. На ґанку зібрались собаки; вона упізнала Ейнштейна, великого чорного ротвейлера та рудо-коричневого пса із сумною мордою й висячими вухами, який нагадував їй собаку, якому зламали ноги в кінці фільму «Lady and the Tramp». Отже, цей пес, мабуть, гончак або англійська чистокровна нишпорка, абощо — вона не могла збагнути, хто є хто.
Ротвейлер і гончак наближались до неї радше зацікавлено, ніж погрозливо, але їй і цього вистачило, щоб позадкувати до дверей. Ейнштейн, піднявши голову, протяжно й хрипко гаркнув, і обидва собаки спинились. Сіли просто на місці, достоту, як коли Кевін скомандував їм «Вільно».
Вона не мала певності в тому, що Ейнштейн уповноважений командувати рештою псів — чи вони визнають ранги? — тому вона обережно проходила уздовж ґанку, чекаючи їхнього нападу. Вони й надалі сиділи розслаблено, просто з цікавістю за нею спостерігаючи. Коли вона проминала їх, хвіст гончака голосно стукотів об дерев’яні дошки на підлозі, і у неї виникло дивне відчуття, що пес удає сум в очах, бажаючи, щоб його попестили. Вона сподівалася, він не надто розчарувався, що їй забракло сміливості це перевірити.