Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 8)

— Десь киця нявкає, чуєте?

Та вони мені не повірили. Спробуй-но їх ошукати! На кухонній плиті Райсі та Лілі стерилізували дитячі пляшечки. Я помітив казанок із пляшечками, коли повертався до підвалу, але не сказав нічого. Всю другу половину дня завдяки димоходам я чув, як попискує немовля, і пішов був прогулятися, та не міг знести видовища грудневої руїни мого прибитого морозом маєтку і колишнього свинячого царства. Я ще держав кілька льох, відзначених призами на виставках. Я ще не був готовий розлучитися з ними.

Маючи намір заграти на Святвечір «Перше Різдво», я напружено вправлявся, коли Лілі спустилась до підвалу поговорити зі мною.

— Я нічого не хочу знати, — сказав я їй.

— Але ж, Юджіне…

— Я тобі доручив наглядати за нею! — закричав я. — Я тобі доручив, і ти винна…

— Юджіне, коли ти страждаєш, то страждаєш так, як не страждає ніхто в світі.

Тут вона вирішила всміхнутись, але, звичайно, не тому, що я страждав, а тому, що я страждав у такий чудернацький спосіб.

— Ніхто такого передбачити не може. Навіть сам Бог, — сказала вона.

— Коли вже ти заговорила про Бога, — мовив я, — то як він ставиться до того, що ти кожного Божого дня кидаєш дім напризволяще і їдеш позувати для свого портрета?

— О, я гадаю, ти можеш не соромитися за мене, — сказала Лілі.

Нагорі лежало немовля й попискувало з кожним своїм подихом, але не воно вже було темою нашої розмови. Лілі думає, ніби в мене забобон проти її суспільного походження, — а предки в неї німці й замасковані ірландці. Та дідько з ним, її походженням, такого забобону в мене не було. Мене непокоїло зовсім інше.

Ніхто вже не посідає в житті свого законного становища. Більшість людей мають відчуття, що вони займають місце, яке з повним правом належить комусь іншому. Таких осіб тепер можна зустріти скрізь.

«І хто доживе, поки Він (наділений правом) прибуде?»

«І хто встане, коли явиться Він (наділений правом)?»

Коли справді явиться наділений правом, ми всі встанемо й підемо геть радісно і з великою полегкістю в серці, ще й скажемо: «Привіт, друже! Усе це — твоє. Будинки й хліви — твої. Краса осені — твоя. Бери все, бери все, бери все!»

Можливо, Лілі якраз і воювала проти цієї несправедливості, і портрет мав стати для неї доказом того, що ми з нею належимо до наділених правом. Але ж моя фізіономія вже давно висить разом з усіма іншими. Мої родичі, всі в стоячих комірцях, усі з бакенбардами, і я замикаю ряд у формі національного гвардійця, тримаючи в руці гвинтівку з багнетом. І яка мені була користь від того, що я там висів? Тому я не міг поставитися серйозно до того вирішення нашої проблеми, яке запропонувала Лілі.

А тепер слухайте уважно. Я любив свого старшого брата Діка. Серед усіх нас він мав найяснішу голову, він здобув чудову репутацію на бойовищах Першої світової війни, він видавався мені справжнім левом. І лише на мить у ньому проявилася схожість зі мною, і та мить стала для нього фатальною. Він був у звільненні й сидів біля прилавка грецької забігайлівки «Акрополь» — це було поблизу Платсбурґа у штаті Нью-Йорк, — п’ючи з товаришем по чашці кави й пишучи листівку додому. Але його авторучка погано подавала чорнило, і він, лайнувшись, сказав товаришеві:

— Ану підійми її вгору й потримай.

Молодик так і зробив, а Дік дістав із кобури пістолета, прицілився і прострелив ручку. Нікого не поранило, проте галас зчинився неймовірний. Потім з’ясувалося, що куля, яка рознесла авторучку вдрузки, пробила також бак із кавою, і гарячий струмінь ударив через усю залу в шибку протилежного вікна. Грек зателефонував до поліції, і Дік, утікаючи, ввігнався машиною у стовпець на набережній. Після того вони з товаришем спробували перепливти через річку, і в товариша вистачило тями роздягтись, а Дік стрибнув у воду в кавалерійських чоботях, і вони відразу потягли його на дно. По смерті Діка я залишився в батька один, бо сестра померла ще 1901 року. Того літа я працював у Вілбера, одного з наших сусідів, — розбирав старі автомобілі.

Та нині один із різдвяних днів. Лілі стоїть на сходах, що ведуть до підвалу. І Париж, і Шартр, і Везель, і П’ятдесят сьома вулиця залишилися для нас далеко в минулому. В руках у мене скрипка, а під ногами — фатальний килим із Данбері. На моїх плечах — червоний халат. А на голові, звичайно ж, мисливський кашкет. Іноді мені здається, що тільки завдяки цьому кашкету моя голова тримається купи. Сірий грудневий вітер скочується з даху і, мов на фаготі, грає на розхитаних ринвах. Незважаючи на це свистіння й гуркіт, до мене долинають крики немовляти. А Лілі запитує:

— Ти чуєш?

— Я не чую анічогісінько. Ти ж бо знаєш, я глухуватий, — кажу я, і це правда.

— То ти не чуєш і скрипки?

— Скрипку, може, й чую, адже вона в мене біля самісінького вуха, — відповідаю я. — Поправ мене, якщо я помиляюсь, але, пригадую, колись ти сказала, що я — твій єдиний у цілому світі друг.

— Але ж…

— Я тебе однаково не зрозумію, — сказав я. — Іди геть.

О другій годині до нас прийшли гості; вони теж чули крики нагорі, але були надто виховані, щоб виявити цікавість. Бажаючи якось розрядити атмосферу, я запропонував:

— Чи не хочете спуститися в підвал і подивитись на мій тир?

Охочих постріляти не виявилось, і я, розлютившись, сам випустив з пістолета кілька обойм. Бабахкання довго відлунювало оглушливим гуркотом у наповнених гарячим повітрям димоходах. Незабаром гості попрощалися.

Пізніше, коли дитинча заснуло, Лілі запропонувала Райсі піти на ставок покататися на ковзанах. Я купив ковзани для всіх, а Райсі ще надто юна, і такі розваги її, безперечно, ваблять. Коли вони пішли — Лілі умисне надала мені цю нагоду, — я відклав скрипку і навшпиньки піднявся сходами до кімнати Райсі. А там тихенько відчинив дверці стінної шафи й побачив немовля — воно спало у валізі Райсі на сорочках та панчохах, бо вона ще не скінчила розпаковуватися. Дитя було кольорове і справило на мене поважне враження. Рученята були стиснуті в кулачки обабіч великої голівки. Воно було накрите волохатою пелюшкою, зробленою з турецького рушника. Коли я нахилився над ним у своєму червоному халаті й у «веллінґтонах», моє обличчя пашіло так, що аж голова засвербіла під мисливським кашкетом. Може, закрити валізу й віднести немовля представникам влади? Поки я роздивлявся це дитя скорботи, я почував себе, як фараон перед малим Мойсеєм. Зрештою, я обернувся, вийшов з дому і пішов прогулятися лісом. На ставку закоцюблі ковзанярки ганяли по лункій кризі. Зимове сонце вже заходило, і я подумав: «Діти є діти. Нехай благословить їх Бог».

Уночі в ліжку я сказав Лілі:

— Ну, тепер я готовий поговорити на цю тему.

— Я дуже рада, Юджіне. — За такий жест вона виставила мені високу оцінку й додала: — Це добре, що ти помалу вчишся сприймати реальність.

— Як ти сказала? — перепитав я. — Та я знаю про реальність у тисячу разів більше, ніж ти. Я з нею в чудових стосунках, і хай мене чорти візьмуть, якщо це не так.

Незабаром я зірвався на крик, і Райсі, чуючи, як я розходився, а може, й побачивши крізь двері, як я стою на ліжку в своїх жокейських трусах, вимахую кулаком і сиплю погрозами, мабуть, злякалася за своє немовля. Двадцять сьомого грудня вона втекла з ним із дому. Я не хотів мати справу з поліцією і зателефонував Бонзіні, приватному детективу, який уже кілька разів виконував мої доручення. Та не встиг він узятися до діла, як подзвонила директриса із школи-інтернату й повідомила, що Райсі повернулася й переховує дитину в загальній спальні.

— Їдь туди, — сказав я Лілі.

— Як же я поїду, Юджіне?

— Звідки мені знати, як ти поїдеш?

— Я не можу покинути близнюків, — сказала вона.

— Це відірве тебе від позування для портрета, чи не так? То знай же: ще трохи — і я спалю к бісу і будинок, і всі картини в ньому!

— Та не в тім річ, — мовила Лілі, затинаючись. Вона зблідла й почервоніла водночас. — Я вже звикла, що ти мене ні в чому не розумієш. Мені завжди хотілося, щоб ти навчився мене розуміти, але, думаю, людина мусить спробувати жити й тоді, коли її не розуміють. Можливо, це гріх — прагнути, щоб тебе розуміли.

Отже, в школу довелося їхати мені, і директриса сказала, що Райсі доведеться покинути інтернат, бо не так давно їй призначили випробувальний термін.

— Ми повинні подбати про психічну рівновагу решти учениць, — заявила директриса.

— Як ви можете таке казати?! — обурився я. — Ваші дівчата навчаться від моєї Райсі благородних почуттів, а це куди важливіше за врівноважену психіку. — Того дня я був п’яний як чіп. — У Райсі імпульсивна вдача. Вона належить до тих дівчат, які легко захоплюються. Може, тому, що вона вродилася мовчазною…

— Звідки в неї немовля?

— Вона сказала моїй дружині, що знайшла його в Данбері, у припаркованому автомобілі.

— Але тут вона говорить зовсім інше. Вона каже, що це її дитина.

— Ну, ви мене дивуєте! — обурився я. — Ви повинні дещо знати про такі речі. В неї лише торік почали наливатися груди. Райсі незаймана. Вона стократ цнотливіша за вас і за мене.

Довелося мені забрати дочку зі школи.

Я сказав їй:

— Райсі, нам доведеться віддати хлопчика. Тобі ще рано мати власну дитину. Рідна мати хоче малого назад. Вона змінила свою думку, моя люба дівчинко.

Нині я відчуваю, що скривдив дочку, розлучивши її з тим немовлям. Після того, як ми здали його в дитячий заклад у Данбері, Райсі впала в глибоку апатію.