Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 9)

— Ти ж розумієш, що ти — не мати тій дитині, — казав я.

Дівчина нічого не відповідала, навіть губами не ворушила.

В дорозі до Провіденса, що в штаті Род-Айленд, куди я повіз Райсі, щоб вона пожила в тітки, сестри Френсіс, я їй сказав:

— Золотко, твій тато вчинив так, як учинив би на його місці кожний інший тато.

Знову ніякої відповіді, і жодні мої зусилля ні до чого не призвели. Зник вираз мовчазного щастя, який я помітив у її очах двадцять першого грудня.

Повертаючись із Провіденса самотою, я аж стогнав від розпачу, потім пішов у клубний вагон, дістав колоду карт і почав розкладати пасьянс. Кілька пасажирів стояли біля мене й чекали, коли зможуть сісти, але я захопив увесь стіл для себе одного. До того ж я був п’яний, і жодна людина при своєму розумі не зважилася б мене потурбувати. Я розмовляв уголос, стогнав, і карти падали на підлогу. В Данбері провідник та кілька пасажирів мусили допомогти мені зійти з поїзда, і я ліг на лаву в станційній залі, голосно лаючись:

— На цій країні лежить тавро прокляття! Щось у ній не так. У ній панує зло. На цій країні лежить тавро прокляття!

Начальник станції був мій давній знайомий; він порядний старий чолов’яга і не дозволив лягавим відвести мене до відділка. Він зателефонував Лілі, щоб забрала мене, і вона приїхала фургоном.

А тепер розповім про події, які відбулися, коли настав мій день — день божевілля і сліз. Був зимовий ранок, і за сніданком я лаявся з дружиною через наших пожильців. Лілі привела до ладу одну будівлю на нашій садибі — серед небагатьох інших я не використав її під хлів для свиней, бо вона була надто ветха й стояла далеченько від нашого будинку. Я сам звелів Лілі взятися до діла, але потім закрив гаманця, і всередині будівлю обшили не деревом, а тонкими панелями, та й на інші доробки грішми я розкидатися не став. Там тільки влаштували нову вбиральню та пофарбували стіни, всередині й знадвору. Але ті стіни пропускали холод. Настав листопад, і пожильці почали мерзнути. Адже вони були люди книжні й мало рухалися, щоб зігрітись. Кілька разів вони скаржилися на холод, а потім сказали Лілі, що хочуть виїхати.

— Гаразд, хай вибираються, — заявив я.

Завдаток я їм, звісно, не повернув. Отже, відремонтована будівля залишилася порожня, і гроші, витрачені на цегляні роботи, на нову вбиральню, умивальник та все інше, пішли котові під хвіст. До речі, пожильці покинули після себе кота. Отож того дня я був у препоганому настрої. За сніданком я люто лаявсь і так гахнув кулаком по столу, що аж кавник перекинувся.

Гендерсон, повелитель дощу

Потім Лілі раптом надовго замовкла; на її обличчі з’явився переляк, і вона стала дослухатись, і я теж нашорошив вуха. Вона сказала:

— Ти випадково не бачив міс Ленокс? Вона ще чверть години тому мала принести нам яйця.

Міс Ленокс, літня жінка, жила від нас через дорогу і щодня приходила зготувати нам сніданок. Химерна, вбога на розум і дрібненька на зріст стара діва, вона носила на голові шотландський берет, а щоки в неї були червоні й округлі. Вона шаруділа по кутках, ніби миша, і забирала додому порожні пляшки, порожні картонні коробки та інший такий мотлох.

Я вийшов на кухню й побачив старушенцію на підлозі — вона була мертва. В ті хвилини, коли я клекотів гнівом, її серце зупинилося. Яйця все ще варилися на вогні і бились об стінки чавунця, як то буває, коли закипає вода. Я вимкнув газ. Мертва! Крихітне беззубе личко, до якого я доторкнувся суглобами пальців, було вже холодне. Душа вилетіла з вікна — як струмінь повітря, як протяг, як мильна бульбашка. Я невідривно дивився на покійницю. То ось він який, кінець людського життя, ось воно, прощання навіки! Всі останні дні й тижні овіяний вітром сад говорив мені про цю істину і ні про що інше; а я все не розумів, про що повідомляла мені та сірість, білість і брунатність — кора, сніг і безлисте гілля дерев. Лілі я нічого не сказав. Не знаючи, що робити, я написав на папірці «Не турбуйте» і приколов аркушик до спідниці старої, а сам вийшов у морозяний зимовий сад і попростував через дорогу до її будинку.

У неї на подвір'ї росла стара катальпа, стовбур і нижні сучки якої були пофарбовані в голубий колір. Угорі стара прилаштувала невеличкі люстерка й фари від старого велосипеда, які світили в темряві; влітку вона любила вилазити на дерево й сидіти там зі своїми котами, попиваючи пиво з бляшанки. І ось тепер один з її улюбленців дивився на мене з дерева, і я, проходячи під ним, подумки відкинув будь-яке звинувачення, що його міг прочитати в погляді кота. За що було мене винуватити — хіба за те, що голос у мене гучний, а мій гнів виявляється завжди бурхливо?

В будинку мені довелося продиратися з кімнати в кімнату крізь хащі коробок, ящиків, кошиків та дитячих візків, які збирала стара. Там були візки ще з минулого століття, можливо, серед них стояв і той, у якому возили мене, бо міс Ленокс підбирала свій брухт у всій околиці. Пляшки, лампи, старі маслянки, свічники лежали просто на підлозі, тут-таки валялися торби, напхом напхані всіляким мотуззям та лахами, зубчасті відкривачки, що їх на молочарнях видають замовникам — ними дуже зручно зривати паперові накривки з молочних пляшок, — і величезні кошики, наповнені ґудзиками та китайськими дверними ручками. А на стінах висіли календарі, прапори, старовинні фотографії.

І я подумав: «О ганьба, ганьба! О кричуща ганьба! Як ми можемо? Що ми собі дозволяємо? Що ми робимо? Адже кожного з нас чекає остання оселя, видовбана в землі. Оселя без дверей і без вікон. Отож, Бога ради, ворушися, Гендерсоне, поки маєш таку змогу. Бо й ти помреш — помреш безславно й ганебно. Смерть перетворить тебе на ніщо, і нічого не залишиться після тебе, нічого не збережеться, крім купи мотлоху. Атож, нічого після тебе не залишиться, так мовби нічого й не існувало. А поки що, у цю мить, ти ще існуєш, ти ще живеш! Заради всього святого, заради самого себе тікай звідси, тікай якомога скоріш!»

Лілі плакала над бідолашною старенькою.

— Навіщо ти залишив таку записку? — спитала вона.

— Щоб її ніхто не чіпав, поки не прийде слідчий, — сказав я. — Так велить закон. Я й сам майже не доторкався до неї.

Потім я запропонував Лілі випити, але вона не схотіла, і я налив собі повну склянку віскі й вихилив її до дна. Єдиним наслідком була печія в серці. Віскі не змогло затягти туманом жахливу подію. Стара жінка впала під натиском мого несамовитого гніву, як люди падають від теплового удару чи коли беруться сходами в метро. Лілі це розуміла й пробурмотіла щось про мою відповідальність. Потім зненацька замовкла й замислилась, а чистий білий колір її обличчя почав темніти біля очей.

Будинок, у якому я колись брав уроки танців, до якого сорок років тому вчащав у своїх лакованих черевиках, купив власник похоронного бюро.

Коли з його воріт виїхав катафалк, я сказав:

— Лілі, ти чула, що Чарлі Елберт збирається в мандри по Африці? Вирушають вони з дружиною через два тижні, і я, мабуть, складу їм товариство.

«Б’юїк», я думаю, ми поставимо в гараж. Два автомобілі тобі не знадобляться.

Уперше Лілі не стала мені перечити.

— Може, тобі й справді треба поїхати, — сказала вона.

— Я повинен знайти якийсь вихід.

Ось так міс Ленокс вирушила на кладовище, а я поїхав до аеропорту Айдлвайлд, де сів на літак.

5

Я, мабуть, не ступив і двох кроків у великий світ, коли в моєму ще дитячому житті з’явився Чарлі, людина, багато в чому на мене схожа. У 1915 році ми разом відвідували танцювальну школу (вона містилася в тому самому будинку, з якого вивезли на кладовище міс Ленокс), а дружба, що народжується в такому віці, триває довго. Чарлі старший за мене лише на рік, і щодо багатства в нього кращі перспективи, бо коли помре його мати, він одержить ще один статок. Саме з Чарлі й подався я до Африки, сподіваючись знайти там вихід із своєї безвиході. Думаю, з мого боку було помилкою вирушати з ним, але я не мав уявлення, як поїхати навпростець до Африки самому. Для цього ви повинні поставити перед собою якусь екзотичну мету. Скажімо, Чарлі та його дружина мали намір зняти фільм про Африку та її тваринний світ, бо під час війни Чарлі був фотографом і кінооператором у армії Паттона, — як і мені, йому ніколи не сиділося вдома, — і тому мав нагоду добре опанувати це ремесло. Що ж до мене, то я не почуваю до фотографії ані найменшого інтересу.

Хай там як, а торік я попросив Чарлі приїхати до мене і сфотографувати кількох моїх свиней. Йому було приємно показати свою майстерність в улюбленому ділі, і він зробив кілька першокласних знімків. А коли ми поверталися з хліва, він повідомив мене, що заручений.

— Чарлі, як мені відомо, ти добре знаєш повій, але про дівчат, я гадаю, ти не знаєш анічогісінько!

— Це правда, — сказав він, — знаю я про них не багато, але напевне знаю, що вона незрівнянна.

— Я вже чув, яка вона незрівнянна, — сказав я.

Мені розповідала про це Лілі, та коли приїхав Чарлі, її, як звичайно, не було вдома.

Потім ми спустилися до студії перехилити по чарці за його заручини, і він попросив мене бути його весільним дружком. Адже друзів у нього, крім мене, майже немає. Ми випили, побазікали, згадали про школу танців, і від цих ностальгічних спогадів у обох заблищали на очах сльози. Саме тоді, коли ми обидва розчулилися, він і запросив мене поїхати до Африки, де вони з дружиною збиралися провести медовий місяць.