Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 7)
Я й далі їздив до міста навчатися музики в того гладкого мадяра Гапоні й щоразу відвідував там Лілі. Так ми зустрічалися півтора року, а потім одружились, а потім народилися й діти. Щодо гри на скрипці, то Хейфеца з мене не вийшло, але вправлятися я не покинув. Та незабаром знову зазвучав щоденний внутрішній голос: «
Отже, спробую відтворити один ранок свого подружнього життя з Лілі. Не в самому домі, а поза ним, бо в домі брудно й гидко. Хай це буде один із тих оксамитових днів ранньої осені, коли сонце сипле промінням на гілля сосон, а повітря має присмак прохолоди і приємно лоскоче легені. Я бачу високу сосну, що стоїть на моїй садибі, а в її зеленому затінку, який свині чомусь завжди обминають, ростуть червоні бегонії і видно напис на розбитому камені, вирізьблений моєю матір’ю: «Квітни щаслива ружо…» Більш там нічого не видно, хоча десь під шаром глиці мають бути ще якісь слова. Сонце котиться по траві жовтою хвилею. Можливо, земля під цією травою наповнена кістяками, але це не шкодить красі чудового дня, бо ті кістяки давно вже стали перегноєм, з якого трава тягне соки. Коли повітря ворушиться, ворушать голівками й чудесні квіти на зеленому килимі під деревами. Вони торкаються моєї відкритої душі, бо я стою посеред усього цього в своєму червоному оксамитовому халаті, купленому на вулиці Ріволі того дня, коли Френсіс заговорила про розлучення. Я стою там, і на серці в мене тривога. Я страждаю, і моїх страждань не полегшують ні червоно-гарячі бегонії, ні темна зелень трави, ні мерехтлива зелень гілля, ні пряний запах повітря, ні золотаве сонячне світло, ні мертва плоть, перетворена в живі соки, ні пестливий доторк квітів до мого внутрішнього єства. Я просто божеволію від страждання. Може, комусь ці розкоші й даровано, але не мені. То чого ж я тут стовбичу в своєму оксамитовому халаті?
Потім до мене підходить Лілі з двома малими, нашими близнятами — тендітними хлопчиками в коротеньких штанцях і охайних зелених светриках, темні чубчики зачесані вниз на лоба. Їм уже по два роки й два місяці. А Лілі з її чистим обличчям їде з дому — позувати для портрета. А я стою на одній нозі, мов лелека, у своєму червоному оксамитовому халаті, незграбний, у брудних фермерських чоботях, у тих «веллінґтонах», які я так люблю носити вдома, бо їх дуже легко взувати й роззувати.
Лілі прямує до фургона, і я кажу їй:
— Бери легкову з відкидним верхом. Фургон мені потрібний, я хочу поїхати потім у Данвері, пошукаю там якогось товару.
Вигляд у мене похмурий і сердитий. У мене болять ясна, і я вивихнув ногу. Та Лілі до того байдуже, вона має їхати, і дітлахи поїдуть із нею, вони гратимуться в майстерні, поки вона позуватиме для портрета. Отож Лілі садовить їх у машину і від’їжджає.
Тоді я спускаюся в підвал, беру скрипку й починаю грати вправи Севчіка. Оттокар Севчік розробив методику швидкої і точної зміни позицій пальців на грифі. Учень опановує цю техніку в такий спосіб: пересуває пальці по струнах від першої позиції до третьої, від третьої до п’ятої, від п’ятої до другої, знову й знову, аж поки вухо та пальці натреновуються і непомильно знаходять потрібні ноти. Ви починаєте не з лінійного масштабу, а відразу з музичних фраз, ковзаючи пальцями вниз і вгору. Це неймовірно важко, але Гапоні, цей гладкий мадяр, каже, що іншої ради немає. Він знає з півсотні англійських слів і найчастіше користується словом «любий». Він каже: «Любий, берися за смичок ось так, а не ось отак. Унд осюди ним і туди, туди й осюди. Не бий смичком по струни. Води м’якенько. Не зупинятись. Добре, добре, гаразд.
Але ж ви знаєте, я солдат. І цими ж таки руками я працюю біля свиней. Ними я валю на землю кабанів, притискаю їх і колю. І ці ж таки пальці тепер опановують техніку гри на скрипці, й хапаються за гриф, і ковзають униз-угору за методикою Севчіка. Звук виходить такий, ніби хтось товче у ступі яєчну шкаралупу. І все ж я не втрачаю надії, що, дотримуючись суворої дисципліни, колись навчуся видобувати із струн звуки мелодійні, мов голоси ангелів. Правда, я не сподівався, що стану великим музикантом. Моєю головною метою було навчитися грати на скрипці не гірше, ніж грав мій батько.
Спускаючись до своєї підвальної студії, я трудився там на совість, як і завжди, коли я за щось беруся. В мене було таке відчуття, ніби я женуся за батьковим духом, і часто я шепотів: «О батьку, о тату мій! Чи впізнаєш ти звуки? Це я, Юджін, граю на твоїй скрипці, прагнучи досягти твого рівня». Бо я, знаєте, ніколи не міг переконати себе, що мерці мертві по-справжньому. Я шаную людей з раціональним складом мислення і заздрю ясності їхнього розуму, але нащо вони нас морочать? Я грав у підвалі не просто так, а грав для свого батька й матері, і коли я вивчив кілька творів, то взяв за звичку тихо проказувати: «Мамо, цю «Гумореску» я граю для тебе». Або: «Тату, послухай «Медитацію» з «Таїс». Я грав самовіддано, з почуттям, із тугою — грав на межі емоційного надриву. Там-таки, в студії, під акомпанемент своєї музики я ще й співав: «Rispondi! Anima bella» (Моцарт)[5]. «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу» (Гендель). Я стискав гриф скрипки так, ніби мене душив сердечний біль, аж мені зсудомлювало шию та плечі.
За кілька років я перетворив невеличкий підвал на затишну оселю, стіни обшив панелями з каштанового дерева, поставив осушувальний агрегат. Там я тримаю свій невеличкий сейф, свої папери та воєнні сувеніри; там я обладнав і тир для стрільби з пістолета. Підлогу там тепер укриває килим Лілі. Здавшись на її вмовляння, я позбувся більшості свиней. Але сама вона не дуже вміла стежити за чистотою, і з тієї причини чи з іншої ми так і не знайшли серед сусідів жінку, яка погодилася б прибирати в нашому домі. Правда, Лілі зрідка бралася за віник, але підмітала лише до дверей, і тому на порозі завжди громадилися купи сміття та пороху. Потім вона їхала позувати для портрета, утікаючи з дому назовсім, а я заходжувався робити вправи за методикою Севчіка, виконував уривки з опер та ораторій, намагаючись грати в такт зі своїм внутрішнім голосом.
Отже, навряд чи варто дивуватися з того, що кінець кінцем я вирушив у мандри по Африці.
А тепер згадайте мої слова: в кожної людини рано чи пізно настає день божевілля і сліз.
Я встрявав у бійки, мав мороку з лягавими, погрожував накласти на себе руки. Та ось на Різдво приїхала додому зі школи-інтернату моя донька Райсі. Вдача в неї не мед — спадкова родинна риса. Не стану приховувати: я аж ніяк не хочу, щоб ця моя дитина заблукала на манівці, і тому звелів Лілі:
— Не спускай її з очей, чуєш?
Лілі була дуже бліда.
— Повір, я щиро хочу допомогти їй, — сказала вона. — Я постараюся. Але мені ще треба завоювати її довіру.
Полишивши цей клопіт на неї, я спустився чорним ходом до студії, взяв скрипку, яка блищала свіжою каніфоллю, і став робити вправи Севчіка під миготливим світлом, що падало на мою музичну естраду. Я низько нахилявся в своєму домашньому халаті й невдоволено супився, слухаючи, як верещать і риплять проклятущі струни. О Господи, Ти, що даруєш нам і життя, і смерть! Пучки мої були зранені до крові, особливо сталевою струною «мі», ключиця боліла, а на щелепі проступила червона пляма, як ото буває від кропив’янки. А внутрішній голос незмовкно правив своєї: «
Та незабаром над головою в мене залунав ще один голос. Можливо, моя музика вигнала Райсі з дому. Лілі та Спор, художник, напружено працювали, щоб закінчити портрет до мого дня народження. Тож Лілі поїхала, а Райсі, залишившись сама, вирішила гайнути в Данбері провідати шкільну подругу й не знайшла будинку, в якій та жила. Натомість вона, блукаючи глухими вулицями Данбері й проминаючи якусь припарковану машину, почула крики новонародженого немовляти — воно лежало на задньому сидінні старого «б’юїка» в коробці від черевиків. День був жахливо холодний, тому Райсі забрала підкидька з собою і сховала його у стінній шафі в своїй кімнаті. Коли двадцять першого грудня ми сіли снідати, я сказав: «Діти, сьогодні день зимового сонцестояння», — і в цю саму хвилину пролунав крик немовляти, що проник до їдальні димоходом і вихопився назовні крізь заслінку під буфетом. Я смикнув за грубий вовняний дашок свого мисливського кашкета, в якому — це трапляється досить часто — маю звичку сидіти за сніданком, і, щоб стримати подив, заговорив на іншу тему. А Лілі вже сміялася до мене значущим сміхом, не відкриваючи верхніх зубів, і її сніжно-біле обличчя трохи зарожевіло. Поглянувши на Райсі, я побачив, що в її очах з’явився вираз мовчазного щастя. У свої п’ятнадцять років ця дівчина вже дуже гарна, хоча від їх краси звичайно віє апатичною байдужістю. Але тепер вона не здавалась апатичною; вся її увага була прикута до дитини. А що я не знав, де лежало мале і звідки воно взялося в домі, то був вражений, приголомшений і сказав, звертаючись до близнюків: