Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 53)
— Я розумію вас, Гендерсоне, — сказав Дафу серйозно. — Немає сумніву, що нас із вами поєднує дивовижна спільність почуттів.
— Дякую, царю, — сказав я. — Здається, ми багато в чому починаємо доходити згоди.
— На якийсь час: тримайте, будь ласка, свою вдячність при собі. Насамперед я закликаю вас бути терплячим і цілком довіритися мені. Крім того, повірте, що я покинув цивілізацію і повернувся до своїх варірі не для того, аби зректися престолу.
Саме тут варто відзначити, що Дафу глибоко розумів і левів, і людську душу, і людську уяву, і людські поривання, а отже, й угадував майбутнє людського роду. Бо, як відомо, людський розум визволився від пут (так Дафу мені сказав), і тепер для нього не існує нічого забороненого. Тому цілком можливо, що мій друг втратив голову, і його уявлення про світ завели його дуже далеко. Це сталося тому, що він був не просто мрійник, а один з тих, хто втілює свої мрії в життя, людина з власного програмою дій. І коли я кажу, що він утратив голову, то я маю на увазі не те, що його покинула здатність тверезо міркувати, а те, що він цілком бездумно пішов за своїми захопленнями та візіями.
Цар сказав, що зрадів моїй появі, бо це давало йому нагоду виговоритися, і так воно й було. Ми розмовляли, й розмовляли, й розмовляли, і не стану брехати, що я в усьому його розумів. Але я сподівався, що розуміння рано чи пізно прийде, і слухав його уважно, пам’ятаючи, як він остеріг мене, коли сказав, що істина може явитися мені у формах, до яких я зовсім не готовий.
А зараз я стисло викладу вам суть його поглядів. Він мав своєрідне переконання щодо зв’язку між внутрішнім і зовнішнім, особливо в тих аспектах дійсности, які стосуються людей. Бувши старанним студентом і великим любителем читати, він прилаштувався сторожем у своїй шкільній бібліотеці в Сирії і на дозвіллі забивав собі голову всякою незвичайною літературою. Наприклад, він заявив мені: «Джеймсова «Психологія» — надзвичайно цікава книжка». Таких книжок у своїх студіях він поглинув цілі стоси. І надихала його віра в можливість перетворення людського матеріалу, який нібито можна обробляти як завгодно чи то від кори до серцевини, чи то від серцевини до кори; плоть впливає на дух, дух впливає на плоть; знову назад до духу, знову назад до плоті. Згідно з його уявленнями, це був надзвичайно динамічний процес. Я й сам часто поринав у роздуми про дух і тіло, вважав, що знаю і те, й те, — і тому не міг відразу з ним погодитися.
— Ви справді переконані, що все відбувається саме так, а не інакше, величносте?
Переконаний? Та більше, ніж переконаний. Його переконаність була несхитна. Він дуже нагадував мені Лілі, не менш тверду в своїх переконаннях. Віра в те чи те вкидала їх у справжній екстаз, і обоє були схильні до дивовижних висновків. Дафу любив розмовляти про свого батька Гміло. Наприклад, він сказав мені, що той у всьому, за винятком гриви та бороди, був схожий на лева. Зі скромності Дафу не згадував про свою схожість із левом, але я про цю схожість здогадувався, я помітив її вже тоді, коли він стрибав на арені, високо підкидаючи й ловлячи черепи. Розвиваючи переді мною свої теорії, він почав з елементарного спостереження, яке чимало людей зробили раніше від нього, — про те, що горяни схожі на гори, жителі рівнин — на рівнини, жителі узбереж та островів — на воду, скотарі («Скажімо, арнюї, ваші приятелі, сунго») — на худобу. «Мабуть, уперше це завважив Монтеск’є», — сказав Дафу і далі перейшов до нескінченних ілюстрацій на розвиток свого твердження. Такі схожості трапляються нам на кожному кроці, їх помічали й помічають мільйони людей; той, хто доглядає коней, має гриву, великі зуби й товсті жили, а сміх у нього скидається на іржання; собака завжди схожий на свого хазяїна; з плином років чоловік і дружина набувають дивовижної схожості. Простуючи за ним у царині наукових припущень у своїх зелених шовкових штанцях, я подумав: «А свині теж схожі на свого…» Але Дафу урвав мої міркування.
— Природа — великий імітатор, — провадив він. — А що людина — цар усього живого, то вона чудово вміє пристосовуватися. Вона — митець у галузі перетворень. Вона сама — витвір власного мистецтва, а надто у своїй тілесній формі. Яке вона чудо! Який тріумф! І яка жахлива помилка! Скільки сліз пролито і ще проллється!
— Сумна наша доля, якщо ваші міркування слушні, — сказав я.
— Тлінні рештки тих, чиє життя завершилося катастрофою, заповнюють гробниці та могили, — промовив він. — Прах возз’єднується з прахом, але потік життя не вичерпується. Еволюція триває, і ми повинні це пам’ятати.
Одне слово, він давав повне наукове пояснення того процесу, за яким формуються люди. Він вважав недостатнім твердження, що деякі тілесні немочі починаються з мозку. На його думку, там починається все.
— Я не хотів би знижувати рівень нашої дискусії, — сказав він, — але розгляньмо такий приклад: жінці раптом уявилося, що в неї на носі вискочив прищик, з її психіки надходить відповідний наказ, і уявний прищик стає реальним; а якщо дивитися в корінь, то навіть форма носа є почасти витвором її уяви, хоч ця форма й передається в спадок.
Моя голова раптом видалася мені легкою, мов плетений з лози кошик, і я тупо повторив:
— Прищик? До чого тут прищик?
— Для мене він — доказ того, що суто психічні процеси призводять до зовнішніх змін, — сказав Дафу. — Але сама людина ні в чому такому не винна. Ми далекі від того, щоб бути господарями власного «я». Та хай там як, а все зароджується всередині. Хвороба — це мова нашої психіки. Це метафора, якою вона полюбляє висловлюватися. Адже ми говоримо, що квіти — це мова кохання. Лілеї означають чистоту почуття. Троянди — пристрасть. Стокротки — невідомо що. Ха-ха! Одного разу я прочитав усе це на вишивці диванної подушки. Але, і я кажу серйозно, психіка — поліглот, бо вона перетворює на зовнішні вияви не тільки страх, а й, приміром, надію. Існують щоки або й обличчя надії, ноги шанобливості, руки справедливості, брови безтурботності, і так далі.
Він був задоволений відповіддю, яку прочитав на моєму обличчі, що, мабуть, виражало розгубленість.
— Я вас приголомшив, чи не так? — запитав він.
Цар Дафу любив такі ефекти.
Під час однієї з цих розмов я сказав йому:
— Ви ж розумієте, що ця ваша ідея б’є в моє найвразливіше місце — невже я сам сформував свою зовнішність? Щиро признаюся, колись я неабияк переживав за свій образ і подобу. Фізично — я загадка для себе.
— Дух людини — в певному розумінні творець тіла, в якому він перебуває, — сказав Дафу. — Я ніколи не бачив такого обличчя, такого носа, як у вас. З погляду теми нашої розмови лише ця одна ваша риса — для мене справжнє відкриття.
— Але ви повідомили дуже прикру для мене річ, царю, — промовив я. — Більше засмучувався я, либонь, тільки в тих випадках, коли помирав хтось із моїх близьких. Чому я маю відповідати за свою подобу? Не відповідає ж за неї, скажімо, дерево? Якби я був вербою, ви не сказали б мені такого.
— О, не переймайтеся цим так дуже, — порадив він.
І став розтлумачувати мені свою теорію далі, наводячи всілякі приклади з медичної практики та з досліджень мозку. Він знову й знову повторював, що кора не тільки дістає сигнали від периферійних органів чуття, а й посилає назад розпорядження та накази. А як це відбувається насправді, які шлуночки мозку регулюють окремі функції, — щось він там казав про температуру, про гормони й таке інше, — цього я так і не зміг до кінця з’ясувати для себе. Дафу ще довго розбалакував про вегетативні функції чи про щось таке, я вже добре й не пам’ятаю.
А по закінченні нашої розмови він майже силоміць утелющив мені цілу купу книжок зі своєї бібліотеки, і я мусив забрати їх до себе й пообіцяти, що уважно ознайомлюся з ними. Ці книжки та журнали Дафу привіз зі свого інституту. Я запитав, як це йому вдалося, і він пояснив, що повертався через Малінді й там купив віслюка. Крім книжок, стетоскопа та апарата для вимірювання тиску крови, він не взяв із собою нічого — навіть одягу (навіщо він йому тут?) чи інших пожитків. Бо коли його покликали до свого племені, він був уже на третьому курсі медичного інституту.
— Ось куди мені треба було піти відразу після війни — до медичного інституту, — сказав я. — А не тинятися без діла. Як ви гадаєте, з мене вийшов би добрий лікар?
— А чом би й ні? — відповів він.
Спершу цар Дафу поставився до мого запізнілого бажання досить стримано. Та коли я переконав його в своїй щирості, він сказав, що в мене не такі вже й погані перспективи. Нехай я навчатимусь та практикуватиму в тому віці, коли інші чоловіки вже йдуть на пенсію, але ідеться ж, зрештою, не про інших чоловіків, а про мене, Юджіна Герберта Гендерсона. Адже я переніс Мумму. Забувати про це не слід. Звичайно, на мене може впасти дзвіниця й розчавити мене насмерть, але якщо не зважити на такі непередбачені випадковості, то зі своїм здоров’ям я напевне доживу років до дев’яноста. Отже, цар поставився до моєї мрії цілком серйозно й кілька разів повторив з глибокою переконаністю:
— Так, це справді чудова перспектива.
Було ще одне питання, до якого він ставився не менш серйозно — до моїх обов’язків як повелителя дощу. Коли я намагався перевести це на жарт, він уривав мене й казав: