Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 52)

Цар завершив свій короткий перепочинок і був готовий до розмови.

— То на чому ми зупинилися, пане Гендерсон?.. — озвався він своїм екзотичним голосом, що був приправлений особливим акцентом.

— Ви хотіли пояснити мені, царю, чому мені корисно поспілкуватися з левом. Я про це не маю найменшого уявлення.

— Зараз я вам усе розтлумачу, — сказав він, — і насамперед трохи розкажу про левів. Атті я зловив близько року тому. Варірі знають, як упіймати лева, якщо він їм потрібен. Загонщики женуть звіра на територію, яку ми називаємо хопо, — вона досить велика і тягнеться в чагарях на кілька миль. Звірів полохають криками, барабанним боєм за звуками ріжків, спрямовують їх у широкий кінець хопо й женуть далі. В протилежному — вузькому — кінці хопо налаштовано пастку, і я як цар повинен власноруч зловити лева. В такий спосіб спіймали й Атті. Я маю пояснити вам, що кожен лев, крім мого батька Гміло, вважається у варірі звіром небажаним, таким, що не має права на існування. Я привів сюди Атті, незважаючи на різкий осуд і протести всього племені. Мої піддані осуджують мене за це. А особливо Бунам.

— І чого тим людям треба? — сказав я. — Вони не заслуговують мати такого царя, як ви. З вашою мудрістю ви могли б правити великою країною.

Мені здалося, що цареві було приємно почути від мене такі слова.

— Хай там як, — сказав він, — а існує серйозна незлагода між мною і Бунамом, якого підтримує мій дядько Хорко, і не тільки він, не кажучи вже про царицю-матір та кількох царських дружин. Бо тільки одного лева дозволено терпіти — того, в якому оселилася душа покійного царя. Всіх інших вважають за баламутів та злочинців. Ви розумієте? Головна причина, чому наступник престолу неодмінно має зловити свого небіжчика-батька, — це те, що особу царської крови не можна залишати в компанії таких розбишак. Кажуть, ніби відьми варірі таємно паруються з поганими левами. Дитину, що начебто походить від такого союзу, вважають дуже небезпечною. І коли чоловік запідозрить, що дружина зрадила його з левом, він вимагає, щоб її скарали на смерть.

— Дивина, та й годі, — сказав я.

— Якщо підвести підсумок, — провадив цар, — то мене осуджують і за те, що я й досі не зловив Гміло, свого батька-лева, і за те, що я держу Атті, — це, мовляв, не доведе мене до добра. Проте, незважаючи на загальний опір, я сповнений рішучости держати її й далі.

— Чого вони від вас хочуть? — спитав я. — Щоб ви зреклися престолу, як герцог Віндзорський?

У відповідь Дафу тихо засміявся, потім сказав у глибокій тиші, що панувала в підземеллі, — жовто-сіре повітря давило на нас, помалу густіючи:

— Такого наміру в мене немає.

— Якщо ви цим обурені, я розумію вас чудово, — заявив я.

— Я бачу, Гендерсоне-сунго, — сказав Дафу, — що повинен розповісти вам трохи більше. Кожен цар варірі приводить сюди наступника престолу ще малим хлоп’ям. Так і я відвідував свого діда-лева. Звали його Суффо. Отже, ще змалку я був у близьких взаєминах з левами, а коли вибрався у світ, то заміни їм не знайшов. Мені так бракувало лев’ячого товариства, що коли мій батько Гміло помер і мене повідомили про цю трагічну подію, то думка про повернення додому, незважаючи на мою любов до медицини, не видалася мені такою вже неприйнятною. Я можу навіть сказати напевне: я страждав від того, що не мав змоги спілкуватися з левами; саме тому я вирішив повернутися додому й надолужити втрачене. Звичайно, було б найкраще, якби мені відразу пощастило зловити Гміло. Та оскільки замість нього мені попалася Атті, я не міг прогнати її чи вбити.

Я взявся за складку своїх барвистих штанів, щоб утерти обличчя. Я мав відчуття, що з нього капає піт, але через лихоманку воно було зловісно сухе.

— І все ж таки Гміло треба зловити, — сказав Дафу. — І я його зловлю.

— Щиро зичу вам успіху.

Потім він здавив мені зап’ясток і промовив:

— Я не дорікатиму вам, Гендерсоне, якщо ви захочете переконати себе, що сьогоднішня пригода була галюцинацією або ілюзією. Та заради мене — адже ви самі наполягли, щоб ми уклали з вами угоду про щирість, — я закликаю вас набратися терпцю й не відступати з півдороги.

«Якби мені зараз жменю сульфамідних піґулок, я, мабуть, оклигав би», — подумав я.

— Ось що я скажу вам, Гендерсоне-сунго, — озвався цар після тривалої задуми, з якоюсь надприродною силою усе здавлюючи і здавлюючи мій зап’ясток — Дафу майже нічого не робив рвучко, похапливо. — Я розумію, це може видатися ілюзією, сновидінням, грою уяви. А проте це не привиддя і не сон — це пробудження. Ха-ха! Навіть надзвичайно пристрасні люди завжди сумнівалися в реальності дужче, аніж будь-хто. Ті самі люди, яким нестерпно думати, що надії неминуче обертаються на злидні, любов — на ненависть, на смерть, на мовчанку… Розум має право на тверезий сумнів, він пробуджується з кожним коротким — у вимірах вічности — життям і бачить, і осягає те, що є наслідком діяльности інших розумів, які були поєднані з такими самими короткими життями. І часто не вірить, що безліч ефемерних існувань склалися в щось реальне й нескінченне в часі, в людську історію. Зрештою, чому ми повинні визнавати лише факти? Така перспектива мало кого приваблює. Атож, сунго, створіння, що так недовго існує, є справжнім майстром уяви. Та чомусь це рідкісний дар допомагає йому вмирати, а не жити. Чому? Диво, та й годі. Прикро думати, що наше життя — химера, Гендерсоне. Але в мені ви не сумнівайтеся: попри все, що я сказав, я — Дафу, друг Ітело і ваш друг. Бо ми подружили з вами по-справжньому, і ви повинні мені довіряти.

— З мого боку заперечень немає, величносте, — сказав я. — Ваші висновки цілком мене задовольняють. Правда, я не зовсім вас розумію, але все, що ви сказали, схвалюю на віру. А щодо моїх галюцинацій, то ви не турбуйтеся. Якщо глянути правді у вічі, то мало знайдеться людей, які стикалися б з реальним життям так часто, як я. Я ніколи не йшов проти фактів. Хоча вряди-годи я і втрачав голову, але потім щоразу її знаходив, і, Богом присягаюся, це було нелегко. Але я люблю цю капосну штуку — реальне життя. Грун-ту-молані!

— Я вас підтримую, — сказав цар. — Грун-ту-молані. Але в якому образі й подобі? Тепер, Гендерсоне, я переконався, що ви людина, наділена глибоким розумом і багатою уявою… Отже, ви потребуєте… Ви дуже й дуже потребуєте…

— Ви взяли правильний слід, — сказав я. — Але моє «потребую» виявляється в трохи іншій формі: «Я хочу, хочу!»

Він здивовано глянув на мене й запитав:

— Як, як? Що ви маєте на увазі?

— Так волає мій внутрішній голос, — пояснив я. — Були часи, коли він не давав мені спокою жодного дня.

Це вразило царя, образно кажучи, як грім, і кілька хвилин він сидів тихо-тихо, впершись долонями у свої широкі стегна й пильно дивлячись на мене; я бачив просто перед собою його обличчя з напіврозтуленими товстими губами, на якому стримів широкий, блискучий ніс із розкритими ніздрями.

— І ви чуєте цей голос?

— Бувало, він не змовкав ні на хвилину, — відповів я.

Дафу промовив роздумливо:

— Що ж це таке? Чого він вимагає? Пояснити таке явище нелегко. Я не пам’ятаю, щоб хтось його описав. А казав ваш голос коли-небудь, чого він хоче?

— Ні, не казав, — відповів я. — Я ніколи не міг примусити його заговорити конкретно.

— Яке дивне явище, — зауважив Дафу. — І, мабуть, воно завдає вам жахливого болю, правда? Та, думаю, ваше внутрішнє «я» промовлятиме доти, доки ви йому відповісте. Мене схвилювала ваша розповідь. І тільки подумайте, яка наполегливість! Так ніби хтось дістав тривалий термін ув’язнення і відсиджує у вашій душі. Але, кажете, ваше «я» не признається, чого йому хочеться? Навіть не натякне, про що принаймні йдеться — про бажання жити чи про бажання вмерти?

— Знаєте, я не раз погрожував накласти на себе руки, величносте. Час від часу щось нападає на мене, і я починаю бігати мов навіжений і кажу дружині, що пальну собі в лоба. Ні, мені ніколи не щастило з’ясувати, чого хоче моє ув’язнене «я», і досі я добув відомості лише про те, чого воно не хоче.

— Ви маєте на увазі смерть? Це те, чого, власне, ніхто не хоче. Але яке дивовижне явище, правда ж, Гендерсоне? Наскільки краще я розумію тепер, чому вам пощастило підняти Мумму. Вам допомогла сила цього ув’язненого хотіння.

— Ви справді так думаєте, ваша царська величносте? — вигукнув я. — Я неймовірно радий, що ви про це здогадались, у мене аж у очах потемніло. — І це була правда. Почуття любови, вдячности розливалося в мені, боляче розпирало груди. — А хочете знати, що для мене означає це переживання? Марно називати його дивним чи ілюзорним. Яка ж це ілюзія, коли я можу говорити про нього і розповідати вам, що означає знову й знову чути оте: «Я хочу, хочу!»? І про галюцинацію тут не йдеться. Я кістками відчуваю, що то в мені озивається клята дійсність. Перед тим, як покинути дім, я прочитав у журналі, нібито в пустелі — у Великій Американській пустелі — є квіти, що розпускають пелюстки не частіше, ніж один раз за сорок-п’ятдесят років. Усе залежить від кількості опадів. І ще в тій статті говорилося, що, коли взяти насіння тих квітів і вкинути його у відро з водою, воно не проросте. Ні, величносте, вимочування у воді нічого не дасть. Треба, щоб це була дощова вода і щоб вона пройшла крізь ґрунт. Дощ має поливати насіння протягом певної кількости днів. І після того вперше за п’ятдесят чи шістдесят років ви побачите в цій місцевості квіти — лілеї, сокирки, троянди чи дикі персики, чи що там ще росте. — Я став задихатись і докінчив хрипким голосом: — То був журнал «Сайєнтіфік амерікен». Здається, я вже казав вам, величносте, що моя дружина Лілі його передплачує. В неї дуже жвавий і допитливий роз… — Я хотів сказати «розум». Але голос мені урвався, бо я завжди дуже розчулювався, коли говорив про Лілі.