Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 54)

— Вам не слід забувати, Гендерсоне, що ви — сунго.

Розмовляли ми з царем щодня, а вранці дві амазонки, Тамба і Бебу, прислуговували мені й пропонували зробити джоксі, цебто топтальний масаж. Моя відмова щоразу однаково дивувала їх і розчаровувала, і вони робили цю приємність одна одній. Щоранку я мав також розмову з Ромілаю, намагаючись переконати його, що в моїй поведінці немає нічого поганого. Мабуть, його турбувало й бентежило те, що я був у таких приятельських, майже інтимних взаєминах із царем. Але я знову й знову йому повторював:

— Ромілаю, ти повинен зрозуміти: це дуже незвичайний цар.

Але, спостерігаючи за мною, мій супутник зрозумів, що ми з Дафу не тільки розмовляємо, що я беру участь у своєрідному експерименті, про який я розповім трохи згодом.

Перед другим сніданком амазонки влаштовували збір. Затягнуті в свої шкіряні корсети-безрукавки, вони принижено віддавали мені шану, припадаючи обличчям до землі. Кожна облизувала губи, щоб до них пристала пилюка, брала мою ногу й ставила собі на голову. В палаці й біля палацу було багато театральності, спекоти, напруги, врочистості, барабанного бою та дудіння в роги. А мене все тіпала лихоманка. Здавалося, в мені яскраво палахкотіли вогники хвороби й душевного збудження. Мій ніс був зовсім сухий — а я ж панував над вологою! Від мене смерділо левом — наскільки це було помітно, не знаю. Та хай там як, а я щоранку з’являвся перед шеренгою амазонок у своїх зелених штанцях, схожих на жіночі панталони, в шоломі та в черевиках на ґумовій підошві. І тоді вони розгортали урядові парасолі, складки яких були схожі на величезні повіки. Жінки затискали під ліктями якісь пузирі — щось подібне до волинок. Посеред усієї цієї метушні, гармидеру та криків служники відкидали ломберні стільчики, і ми сідали снідати.

За картярським столом збиралася вся місцева еліта: Бунам, Хорко, Бунамів помічник. Було вельми до речі, що Бунам не потребував для себе багато місця. Бо Хорко йому майже нічого не залишав. Тонкий і сухорлявий, Бунам дивився на мене пильним поглядом людського досвіду, що коренився глибоко між його очима. Дві його дружини, з голеними головами та веселими маленькими зубками, були дуже життєрадісні. Обидві скидалися на двійко дівчаток, що люблять порозважатися й погратись. Хорко раз у раз розгладжував халат у себе на череві та мацав важкі червоні самоцвіти, що відтягували мочки його вух. Мені подавали білу ворсисту кулю — щось подібне до паляниці, спеченої наче з борошна, але грубше й солоніше на смак; принаймні ця страва не загрожувала решткам мого зубного мосту. Бо якби розхиталися металеві захвати, що їх прилаштували на пеньках моїх зубів мадемуазель Монтекукколі та нью-йоркський дантист Спор, то я помер би від болю, перш ніж мені пощастило б дістатися до цивілізованого світу. Я картав себе, бо мав удома запасний міст, і мені не слід було вирушати в мандри без нього. Разом з гіпсовими відбитками він лежав у коробці, а коробка — в багажнику мого «б’юїка». Там була запасна ресора, домкрат, запасна шина, і туди ж таки я поклав на зберігання коробку з моїм запасним мостом. Я бачив його в уяві, бачив так виразно, ніби сам лежав у тому багажнику. Це була сіра картонна коробка, викладена зсередини рожевим цигарковим папером, з етикеткою «Зубопротезна компанія. Місто Буффало». Боячись утратити те, що лишилося від мого зубного мосту, я навіть ці солоні пампушки жував дуже обережно. Бунам снідав з нами; фантастично-глибокодумна складка в нього між очима ніколи не розгладжувалася. Він і його чорно-шкіряний помічник мали містично-таємничий вигляд; здавалося, помічник ось-ось розгорне крила, мов кажан, і кудись полетить. Він теж сидів і жував — власне, на подвір’ї палацу відбувалася сцена, вельми схожа на веселе чаювання з «Аліси в Краю Чудес». Цю сцену доповнював гурточок дітлахів, що гралися камінцями в пилюці, — головатих, з опуклими животиками, схожих на маленькі чорні колобки.

Коли з підземелля долинали рики Атті, ніхто нічого не казав. Лише Хорко морщився, але цей вираз швидко сходив на низ обличчя і зливався з його неодмінною усмішкою. Його шкіра завжди лисніла — мабуть, і кров у нього блищала, наче політура. Як і цар, він був досконало збудований, мав червонясті кола навкруг очей, але очі в нього були вибалушені. Мені подумалося, що за ті роки в Ламу, коли його небіж навчався далеко на півночі, він, мабуть, добре порозкошував. Хорко вочевидь не належав до тих, хто вчащає до церкви, або я зовсім не тямлю в людях.

Щодня відбувалося те саме. Після сніданкового церемоніалу я йшов у супроводі амазонок до Мумми. Богиню доставили в її святилище четверо чоловіків — вони несли її, поклавши на грубі жердини. Я був свідком тієї церемонії. Муммині покої, які вона ділила з Гумматом, були в окремому дворику біля палацу, в оточенні кількох дерев’яних колон. Там-таки в кам’яному резервуарі зберігався спеціальний запас сунго — трохи води, застояної і бридкої на смак. Мій щоденний візит до Мумми розвеселяв мене і збадьорював. По-перше, він завершував найгіршу частину дня (я про це ще розповідатиму в належний час), а по-друге, в мене розвинулася до Мумми глибока особиста симпатія, що пояснювалася не лише моїм подвигом, а й якоюсь притаманною їй рисою чи то як витвору мистецтва, чи то як богині. Хоча вона була неймовірно бридка, зі своїми косами, викладеними у формі лелечого гнізда, та ненадійно короткими ніжками, що вгиналися під вагою тіла, мені вона здавалася лагідною і доброзичливою. Звертаючись до неї, я мав звичай казати:

— Вітаю тебе, старенька! Як поживаєш? Як ведеться твоєму дідові?

Бо її законним чоловіком я вважав Гуммата, незграбного старого гірського бога, якого підняв тоді Туромбо, атлет у червоній фесці. Їхній шлюб був, здавалося, щасливий, вони стояли біля кам’яного резервуара з водою цілком задоволені одне одним.

Поки я отак гомонів із Муммою, Тамба й Бебу наповнювали водою два гарбузові бутлі, і ми прямували на вихід, де нас уже чекав чималий загін амазонок з парасолею та гамаком. І парасоля, й гамак були зелені, як мої штани, тобто мали колір, що символізував сунго. Амазонки допомагали мені залізти в гамак, і я вмощувався на самому його дні, важкий та масивний, дивлячись угору на осяйне небо, нерухоме й придавлене гнітом полуденної спеки, а тим часом туго напнута парасоля все оберталась і оберталась — то за годинниковою стрілкою, то проти неї, — ліниво й сонно метляючи торочками. Рідко бувало, щоб, виходячи крізь ворота палацу, ми не почули, як вовтузиться в підземеллі Атті, й тоді засапані, зрошені потом амазонки напружувались і завмирали, а носій парасолі здригався, й до мене проникав прямий пучок сонячних променів, завдаючи нещадного вогняного удару, і від нього кров шугала мені в голову, як шугає кава крізь ситечко в кавнику. (Приблизно так само почував я себе і в ті хвилини, коли брав участь у своєрідному експерименті, який ставив на мені цар, маючи свою особливу мету.)

Отже, ми з’явилися в селищі, супроводжувані одним барабанщиком, який ішов позаду. Люди підходили до Тамби та Бебу з маленькими чашечками, й кожне одержувало трошки води. Більше діставалося жінкам, оскільки сунго опікувався й плодючістю, бо ж плодючість немислима без вологи. Ця експедиція відбувалася щодня по обіді під млявий і досить нерівномірний гуркіт одного барабана. З нього вилітав низький і пружний звук, схожий на звук пробою, який хоч і завмирав відразу, але ритм на ньому не уривався. Під спекотним сонцем стікалися до нас жінки, вони виходили з хижок із глиняними чашками, щоб одержати свою порцію застояної води. Я лежав у затінку і, зчепивши пальці в себе на животі, слухав барабанні ритми-заклики, що навіювали мені сон. Коли ми добиралися до центру села, я вилізав з гамака. Тут був базарний майдан, і на ньому також щодня відбувався суд. Суддя в червоному халаті сидів на купі гною. Риси обличчя в нього були дуже грубі, та я на те не зважав. Обвинувачуваний стояв, примоцований до стовпа; рот йому затикали кляпом у вигляді дерев’яної вилки, яка гострим кінцем упиралася в піднебіння і притискала язика до спідньої щелепи. Коли з’являвся я, процес тимчасово уривали. Крикливі адвокати замовкали, а натовп радісно горлав: «Сунго! Акі-сунго!» (Великий білий сунго!) Я виходив з гамака і кланявся. Тамба чи Бебу подавали мені проколотого гарбуза, схожого на розбризкувач, яким у давнину користувалися пралі. Ні, стривайте — радше на церковне кропило. Я починав кропити всіх підряд, і люди підходили до мене, сміючись, кланяючись та підставляючи спини під бризки, — старі, беззубі діди зі жмуттям сивого волосся в розколині між сідницями; юні дівчата, чиї перса пипками вказували на землю; дужі хлопці з м’язистими спинами. Мою увагу не обминало те, що в їхньому ставленні до мене прозирала легка насмішка, змішана з повагою до моєї сили та до мого священного стану. Ну, а я в такі хвилини завжди дбав, щоби в’язень, примоцований до стовпа, одержав свою повну пайку, і навіть додавав кілька зайвих крапель до тієї порції води, яка трохи охолоджувала спітнілу шкіру в бідолахи.

Такі були приблизно мої обов’язки як повелителя дощу. Але цар мав намір використати мене ще для однієї мети — ви, звісно, пам’ятаєте про книжки, які він дав мені почитати. Та я з цим не квапився; після нашої попередньої розмови в мене виникла підозра, що там я знайду неприємні для себе речі. Дві книжки були дуже зачитані, а решта виявилися якимись науковими передруками — без палітурок, з обтріпаними першими сторінками. Кілька передруків я таки переглянув. Шрифт був чорний і густий, а в просвітках між рядками літер я побачив діаграми молекул. Деякі слова видалися мені важкими й грубими, наче надгробні плити, і це прикро мене вразило. Я мав таке враження, ніби їду в автомобілі повз кладовище і за вікнами пролітають надгробки, схожі на облизані смертю марки, наклеєні на бандеролі, в яких позапечатувано мерців, що їх кудись відсилали поштою.