Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 41)

— Він дуже гарний, — сказав я, даючи йому зрозуміти, що звернув увагу на перстень цілком випадково.

— Що ви ставите на заклáд?

— Я маю гроші готівкою, але не думаю, що гроші вас цікавлять. У моєму речовому мішку є дуже добрий «Роліфлекс», хоча знімки я робив досить рідко, вряди-годи. Був надто заклопотаний іншими справами тут, в Африці. Ще я маю дві рушниці — звичайного калібру і триста сімдесят п’ятого з оптичним прицілом.

— Я не бачу, яка мені буде користь із тих речей, коли я виграю заклад.

— Вдома у мене є дещо більш вартісне, — сказав я. — Наприклад, кілька чудових темвортських свиней — я залюбки поставив би їх на заклад.

— Справді?

— Я бачу, все це вас не цікавить.

— Годилося б поставити щось дуже своє, — сказав він.

— О, звичайно. Перстень — річ дуже своя. Я вас розумію. Якби я міг відірвати від себе свої тривоги, я поставив би їх. Вони дуже мої. Ха-ха! Проте я не побажав би їх і своєму заклятому ворогові. Гаразд, подумаймо, чи маю я речі, які ви могли б використати, які згодилися б у житті царя. Хіба що килими? У мене в студії лежить непоганий килим. А може, оксамитовий халат? Він мав би на вас непоганий вигляд. У мене є навіть скрипка Гварнері. А, хай йому біс! Придумав — картини! Оті писані олією портрети, мій і моєї дружини.

У цю мить я не був певен, чи цар мене чує, але він промовив:

— На жаль, ви не назвали жодної речі, яка могла б мені придатися.

Тоді я сказав:

— Справді? Що ж ви з мене візьмете, якщо я програю заклад?

— Там видно буде.

Я почав непокоїтись.

— Давайте так домовимося, — запропонував цар. — Я ставлю перстень, а ви — оті портрети. А ще ліпше так: якщо я виграю заклад, ви зостанетесь моїм гостем на довший час.

— Згода. Але що означає «на довший час»?

— О, це тільки попередня пропозиція, — сказав він, дивлячись кудись убік. — Залишимо поки що питання відкритим.

Домовившись таким чином, ми обидва задерли голови. Небо було чисте, синє, безвітряне; здавалося, воно злягло на гори й поринуло в сон. Я подумав, що цар Дафу — дуже делікатна людина. Він хотів винагородити мене за вчорашню пригоду з мерцем і водночас натякнути, що буде радий, якщо я якийсь час поживу тут його гостем. На закінчення нашої розмови цар зробив вишуканий африканський жест, так ніби скидав рукавички або готувався віддати програний перстень. Я спливав потом, але моє тіло не охолоджувалося. Щоб легше було терпіти спеку, я роззявив рота і так його й держав.

Потім я сказав:

— Якщо по правді, величносте, то це несправедливий заклад.

У цю мить почулися люті, роздратовані крики, і я подумав: «Ага, розважальна частина церемонії позаду». Кілька чоловіків, схожих на жалюгідних птахолюдей, — вони були обліплені чорним пір’ям і з іржавими перами на голові, що звисали на їхні плечі, — почали стягувати з богів покривала. Зривали вони їх досить безцеремонно, причому ця непоштивість не була випадкова, якщо ви розумієте мою думку. Вони прагнули розсмішити натовп, і натовп справді сміявся. Обліплені пір’ям люди, чи то птахолюди, підбадьорені сміхом публіки, почали по-блазенському кривлятись і витинати всілякі штуки: наступали статуям на ноги, менші валили на землю й топтали, глузували з них і таке інше. На коліна одній з богинь посадили карлика, і він примусив глядачів надривати животи від сміху, вивернувши свої нижні вії і висолопивши язика, мовби зморшкуватий дурник. Родина богів, усі на коротеньких ногах і з дуже довгими тулубами, сприймала ці образи вельми терпляче. Більшість із них мали непропорційно маленькі личка, посаджені на довгі шиї. Надто суворою ця компанія не видавалася. І все ж таки було в них щось поважне — і таємниче; хай там як, а вони були боги — вершителі людських доль. Вони панували над повітрям, горами, вогнем, рослинами, худобою, щастям, хворобами, хмарами, народженнями, смертю. Авжеж, панували, хай мене чорти візьмуть! Навіть отой присадкуватий, що лежав тепер на череві, — і той над чимось владарював! Плем’я варірі, мабуть, вважало, що перед богами слід виставити напоказ усі свої вади, адже щось приховати від них смертним людям однаково не пощастить. Я збагнув суть цієї ідеї, але вона видалася мені помилковою. «Невже ви схвалюєте це знущання?» — хотілося мені сказати цареві. Я дивувався, що такий благородний чоловік править такою дикою зграєю. Проте він дивився на витівки своїх підданих цілком спокійно.

Здавалося, вони хотіли перетягти кудись увесь пантеон. Почали вони з найменших богів, з якими поводилися грубо, підступно й жорстоко. Валили їх додолу і перекочували, обзиваючи незграбними одороблами. «Ну й чортівня!» — подумав я. Мені здавалося, що так поводитися — просто непристойно, хоча якщо дивитись на речі тверезо, то у варірі було чимало підстав гніватися на богів. Та, зрештою, мені до їхніх почуттів було байдужісінько. Буркочучи собі під ніс, я сидів, прикритий від сонця своїм шоломом, і вдавав, ніби все, що діється навколо, мене не обходить.

Потім ця зграя круків налетіла на більші статуї. Вони тягли їх, штовхали і смикали, але зрушити не могли, і тоді стали кликати помічників із натовпу. То один, то інший здоровило стрибав на арену, підхоплював якогось ідола й переносив або перетягував його ближче до центру поля під веселий гамір та підбадьорливі вигуки глядачів. Дивлячись на могутні тіла та випнуті м’язи атлетів, які переносили великих ідолів, я зрозумів, що ця демонстрація сили була традиційною частиною церемонії. Одні підходили до масивних богів ззаду і обхоплювали їх руками за черево, інші підступали до них спиною, як вантажники, що переносять із кузова машини мішки з борошном, і завдавали їх собі на плечі. Один схопив боввана за руки й закинув собі за спину — так я переносив учора вночі мерця. Побачивши, як застосовують мій прийом, я судорожно хапнув ротом повітря.

— Що з вами, пане Гендерсон? — спитав цар.

— Ет, пусте, пусте, пусте, — відповів я.

Гурт богів, які залишалися на місці, дедалі меншав. Силачі перетягували їх до центру поля. Останні з тих хлопців були збудовані просто досконало — а в мене натреноване око на дужих чоловіків. Тривалий час я серйозно цікавився підняттям тягарів і часто вправлявся зі штангою. Як відомо кожному, в цьому ділі вирішальне значення має натренованість стегон. Я намагався зацікавити накачуванням м’язів свого сина Едварда і якби тоді домігся свого, то, можливо, не з’явилася б у його житті ніяка Марія Фелукка. Правда, незважаючи на сказане вище, я відростив собі кругленьке черево й надбав інших дивних спотворень, властивих усім представникам виду, чиї розміри переважають розміри середніх екземплярів. (Як оті велетенські полуниці, що ростуть на Алясці.) О тіло моє, о моє тіло! Чому ми з ним ніколи не дружили по-справжньому? Я навантажив його своїми вадами, наче пліт, наче баржу. Хто, хто визволить мене з моєї смертної оболонки? Якби я міг позбутися бодай оцих потворних рис, що утворилися внаслідок надмірного розростання моєї плоті та моєї бурхливої духовної діяльності! Бувало, невідомий голос давав мені безумні поради: «Не дбай ні про що — хай після тебе залишиться порожнеча. Хіба це справедливо, що тобі, людині порядній, судилося вмерти? Адже йдеться не про тупого йолопа, який не вартий ліпшої долі, аніж лягти в могилу». Які жорстокі розумування! Яка розбещеність! Гай-гай, чого тільки не відбувається в людській душі!

Що ж до подій на арені, то я стежив за ними з дедалі більшим інтересом. Кінець кінцем на своєму місці зосталися тільки двоє богів: Гуммат — гірський бог і Мумма — богиня хмар. Вони були наймасивніші, і кілька дужих чоловіків, що підходили до них, зазнали невдачі. Атож, вони не склали іспиту, не змогли зрушити з місця Гуммата з його плечима, схожими на два валуни, з бурцями, мов у зубатки, з утиканим шпичаками лобом. Після того, як кілька охочих облишили спроби під улюлюкання та глузливі окрики глядачів, уперед виступив чолов’яга в червоній фесці та в піжонських цератових штанцях. Цей сміливець, що збирався підняти Гуммата, ішов швидко, вимахуючи руками. Підступивши впритул до бога, він простерся перед ним ниць — це був перший вияв поклоніння, який я в той день побачив. Потім чолов’яга зайшов до статуї ззаду і просунув голову їй під руку. Коротка шорстка щетина блищала навколо його круглого обличчя. Він випростав ноги, намацуючи чутливими ступнями найзручнішу позицію й тупцяючи в пилюці. Потім обтер долоні об коліна і міцно вхопився за Гуммата, тримаючи його за руку і внизу між ногами. Його очі вирячились і засльозилися від неймовірної напруги, але він таки відірвав важкого Гуммата від землі. Від його рота, роззявленого так широко, аж щелепи вперлися в ключиці, напнулися — туго, наче шпиці у велосипедному колесі, — сухожилки, а стегенні м’язи здулися вузлами в паху, випнувшись під брудними цератовими штанцями. Це був справжній молодець, і я дивився на нього захопленим поглядом. Він належав до мого типу. Він не розгубився перед важезним ідолом, а сміливо обхопив його руками, відхилився назад і підняв його на межі своїх сил.

— Добре, добре, — сказав я. — А тепер включай задні м’язи.

А що всі, крім Дафу, гучними криками підбадьорювали сміливця, то я теж підхопився на ноги й заволав:

— Держи його, держи! Ти його вже підняв! Ти його понесеш! У тебе стане сили! Ану штовхай його, штовхай уперед! Давай, давай! Ура, він уже пішов! Він зробить своє діло! О Господи, поможи цьому хлопцеві! Який молодець! Оце чоловік — таких я люблю. Іди, іди! Вище його підіймай, вище! Отак! Пішов, пішов! От він і впорався, слава Богу!