Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 40)
Та ось вони виконали кілька останніх кидків, і гра завершилася. Кожен із гравців узяв череп під пахву, наче фехтувальник свою маску, і обоє вклонилися глядачам. У відповідь зчинився оглушливий гамір, знову замайоріли малинові прапори та клапті матерії.
Коли цар у своєму крислатому капелюсі — точнісінько в такому Тіціан міг би намалювати Франциска Першого — повернувся до почту, він важко відсапувався. Він сів, і дружини вмить затулили його простирадлом, щоб ніхто з людей не побачив, як цар п’є. Це було табу. Потім вони обтерли на ньому піт і, послабивши парчовий пасок на його пурпурових штанях, розім’яли йому м’язи на ногах та животі, що судорожно здіймався та опускався. Я вмирав від бажання поділитися з ним своїми враженнями, сказати йому, як чудово він виглядав у грі. Наприклад: «О величносте, це було справді по-царському! Ви — великий артист. Хай мене чорти візьмуть, якщо ви не знаменитий артист. Царю, я просто обожнюю красу і шляхетність манер». Та я не міг промовити й слова. Мені притаманна стриманість, якою відзначаються люди брутальної вдачі. Це своєрідне рабство, від якого нема порятунку. Ми роковані носити на устах замок. Я відзначив це ще під час розмови зі своїм сином Едвардом. Він подумав, що я хизуюся, коли я заявив, що люблю правду. О, як він мене образив! Але здебільшого я, коли мені хочеться сказати те чи те, мовчу. Тому ці мої думки насправді не існують; не можна повірити в існування того, що не знаходить свого виразу. Згадавши про вишні помпи, цар наштовхнув мене на певні роздуми, і я міг би сказати йому багато, відразу й на місці. Що саме? Ну, наприклад, те, що хаос не панує на сцені життя. Що воно — запаморочлива, поквапна і безпорадна мандрівка крізь сон у вічне забуття. Ні, панове! Деякі речі можуть її затримати. Мистецтво, наприклад. Швидкість руху падає, час розділяється на окремі відрізки. З’являється чуття міри й чуття таємниці. Виникають втішні думки, лунають ангельські голоси. Інакше на ’кий біс було б мені навчатися грати на скрипці? Або розпускати рюмси у великих французьких соборах, де до того доходило, що я не міг уже далі витримувати видовища тієї краси, впадав у нестяму й кричав на Лілі? І мені подумалося, що якби я заговорив про все це з царем Дафу і розкрив йому душу, то ми могли б стати друзями. Але між ним і мною був цілий гурт жінок з голими стегнами та голими задами, обернутими в мій бік, що я міг би вважати, якби йшлося не про дикунок, за грубий вияв нечемности. Отже, в ту хвилину, коли на мене зійшло натхнення, я не мав ніякої змоги поговорити з царем. А коли через кілька хвилин я таку змогу дістав, то промовив:
— Царю, я відчував, що якби ви або вона схибили, наслідки були б фатальні.
Його груди все ще важко здіймалися й опускались. Він спершу облизав губи, а тоді відповів:
— Я поясню вам, пане Гендерсон, чому для мене було не так уже й важливо, схиблю я чи не схиблю. — Його зуби зблиснули, бо він усе ще відсапувався, а мені здалося, ніби він сміється, хоча сміятися не було з чого. — Рано чи пізно стрічки просилять і ось тут. — Двома пальцями він показав на свої очі. — Мій власний череп злетить… — Він жестом зобразив політ і доказав: — … у повітря.
— То це черепи царів? — запитав я. — Ваших родичів?
У мене не стало духу прямо запитати в царя, ким доводилися йому власники черепів. На мить я уявив собі, що ловлю в руки такий череп, і мої долоні наче обпекло.
Та заглиблюватись у цю розмову не було коли. Надто багато подій відбувалося навкруг. Настала черга принести в жертву худобину. Зроблено було це швидко й без церемоній. Жрець, весь утиканий страусовими перами, обняв рукою шию корови, потім схопив її за морду, задер голову і перетнув їй горло таким недбалим рухом, ніби черкнув сірником об тертку на своїх штанях, і Корова впала й випустила дух. Майже ніхто не звернув на це уваги.
Після обряду жертвоприношення почалися племінні танці та всілякі витівки, і все це вельми скидалося на водевіль. Стара баба боролася з карликом, причому карлик розізлився і спробував її вкусити, а вона перестала боротись і обклала його лайкою. Тоді одна з амазонок вийшла на арену, взяла курдупеля під пахву і, вихляючи сідницями, понесла геть з арени. Публіка вітала такий фінал криками й оплесками. Потім відбулася ще одна вистава в легкому жанрі. Двоє молодиків батожили один одного по ногах, підстрибуючи вгору. Такі розваги в дусі римських торжеств не надто мені сподобалися. Я був украй знервований. Мене виповнювало роздратування, бо я передчував, що ось-ось почнуться й зовсім бридкі видовища. Природно, я не міг запитати в Дафу, що буде далі. Він глибоко дихав і спостерігав за всім з незворушним спокоєм.
Нарешті я сказав:
— Попри всі ваші церемонії, сонце й досі пече і хмар у небі немає. Я сумніваюся навіть, чи збільшилася вологість, хоч і стоїть духота.
— Ваші спостереження слушні, принаймні на перший погляд, — відповів мені цар. — Я не стану сперечатися з вами, шановний гостю Гендерсон. А проте мені траплялося бачити, як усупереч усім сподіванням дощ починався саме в такий день, як сьогодні. Авжеж, достоту в такий.
Я скоса подивився на нього пильним поглядом. У тому погляді було зосереджено надто багато змісту, і я не стану розріджувати його для вас словами. Можливо, було в ньому трохи самовпевненості. Але основна його суть така: «Не варто морочити один одного, ваша царська величносте. Невже ви гадаєте, нібито від Природи так легко одержати те, що вам хочеться? Ха-ха! Я ніколи не мав того, чого домагався». Але вголос я сказав інше:
— Я ладен побитися з вами об заклад, царю.
Я не сподівався, що цар так відразу підхопить мою пропозицію.
— Об заклад? Та це ж чудово, шановний гостю Гендерсон!
Серце в мене тьохнуло, а під грудьми засмоктало. Почувши цей виклик, я завівся вмить. Щось шалене й безумне прокинулося в мені. І я сказав:
— Отже, якщо ви згодні, ми укладемо парі.
— Я згоден, — сказав цар з усмішкою, і в його тоні теж відчувалася затятість.
— Дивно, царю Дафу. Принц Ітело казав мені, що ви захоплювалися наукою.
— А він казав вам, що я навчався в медичному коледжі? — запитав цар з видимою самовтіхою.
— Ні.
— Я там таки навчався. І закінчив два курси.
— Не може бути! Ви ж розумієте, що в нашому випадку цей факт має велику вагу. Якщо ви справді мали справу з наукою, то чому йдете зі мною на таке парі? Знаєте, величносте, моя дружина передплачує «Сайєнтіфік амерікен», і тому я трохи тямлю в проблемі дощу. Були спроби викликати дощ, посипаючи хмари сухими крижинками, але цей спосіб виявився не досить ефективним. Деякі новітні теорії твердять, нібито дощ передусім утворюється там, де з космосу на землю сиплеться космічний пил. Ударяючись об атмосферу, ця пилюка спричиняє в ній якісь там процеси. Інша теорія, яка мені здається ймовірнішою, запевняє, що головними інгредієнтами дощу є солоні океанські бризки, тобто дрібнесенька морська сіль, якщо висловитися інакше. Волога конденсується на цих кристаликах, занесених у повітря, оскільки їй треба на чомусь конденсуватися. Тут усе пов’язане одне з одним, величносте. Якби не океанські бризки, не випадали б дощі, а якби не випадали дощі, життя на Землі не було б. Як це сподобається нашим мудрагелям? Якби Творець не здогадався прикрасити океан пінястими бурунами, Земля була б пустельна й порожня. — Я засміявся, і в моєму голосі зазвучали інтимні нотки, так наче я хотів звірити йому якусь особисту таємницю. — Ваша величносте, ви не уявляєте собі, як захоплює і хвилює мене ця теорія. Життя утворюється з морської піни. У школі ми часто співали пісню: «О Маріаніно! Прийди і нас перетвори на піну».
Стишеним голосом я проспівав для нього кілька куплетів. Йому сподобалося — в цьому не було сумніву.
— У вас незвичайний голос, — сказав він, приязно всміхнувшись.
Я вже відчував, що подобаюся цьому молодикові.
— А ваша теорія надзвичайно цікава, — додав він.
— О, я радий, що ви сприйняли мої міркування. Вони видаються цілком слушними, чи не так? Але тепер, гадаю, ви не станете битися зі мною об заклад.
— Навпаки, неодмінно поб’юся.
— Мабуть, дарма я роззявив свого дурного рота, величносте. Дозвольте мені взяти назад те, що я наговорив вам про дощ. Я згоден визнати свою поразку. До мене зразу не дійшло, що як цар ви не можете брати під сумнів доцільність проведення дощової церемонії. Отже, я прошу пробачення. Тож ви краще скажіть: «Ну й базіка ви, Гендерсоне!» — і забудьте про це.
— О ні, аж ніяк! Для цього немає жодних підстав. Ми поб’ємось об заклад, чом би й ні?
Він говорив так рішуче, що мені не залишалося вибору.
— Гаразд, величносте, нехай буде по-вашому.
— Моє слово тверде. На що закладаємося?
— Та на що завгодно.
— Дуже добре. Хай буде на що завгодно.
— Ми в нерівному становищі, і я мав би дати вам фору, — сказав я. Він махнув рукою, на якій блищав великий червоний самоцвіт. Його тіло знову занурилося в гамак, бо він по черзі то сидів, то лежав. Я бачив, що йому приємно робити ризиковану ставку; у нього була вдача азартного гравця. Він помітив, що мій погляд прикипів до його персня, величезного граната, оправленого в масивне золото та оздобленого дрібними камінцями, і запитав:
— Вам подобається мій перстень?