Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 39)

Чотири амазонки принесли картярський стіл — кожна тримала його за ніжку, і стіл плив у них над головами. На ньому стояла чаша з двома черепами, які я вже бачив у царських покоях. Але тепер вони були прикрашені темносиніми стрічками, просиленими крізь порожні очниці, дуже довгими й блискучими. Чашу з черепами поставили перед царем, який глянув на них тільки раз і більше не дивився. Тим часом здоровило Хорко, який стояв, виструнчившись у своєму темно-червоному футлярі, на який з підборіддя звисали складки жиру й лежали в нього на плечах, набрався зухвальства і передражнив мій вираз. Принаймні мені здалося, що я бачу на його обличчі свою власну сердиту гримасу. Та я нічого проти не мав і тільки стримано вклонився, показуючи йому, що вельми задоволений прийомом, який він мені влаштував. З невимушеністю досвідченого політика Хорко приязно й по-панібратському махнув мені рукою. Барвиста парасоля крутнулася над ним, і він пішов на своє місце, яке було ліворуч від царського. Поруч нього вмостився слідчий, котрий змушував мене вчора чекати, — Дафу назвав його Бунамом, — а також зморшкуватий дід у чорному шкіряному фартусі, що спрямував нас напередодні на засідку. Той самий, який вигулькнув над білими скелями, мов незнайомець, що трапився біблійному Йосифові й послав його в Дотаїн. Потім брати побачили Йосифа й сказали: «Ось іде той сновидець». Усі ми повинні знати Біблію.

Повірте, я почував себе сновидцем — їй-богу, не брешу.

— Хто отой чоловік, зморщений, мов суха оливка? — поцікавився я.

— Ви про кого? — запитав цар.

— Онде він сидить із Бунамом та вашим дядьком.

— А, ви про нього! То старший жрець. У певному розумінні віщун.

— Учора, коли ми його зустріли, він був із кривою ґирлиґою в руках… — почав був розповідати я.

Але в цю мить кілька загонів амазонок із рушницями вишикувались у. шеренгу й прицілилися в небо. Проте своєї тристасімдесятп’ятки я не бачив ніде. Здоровенні жінки влаштували салют: спочатку вони пальнули на честь царя, його покійного батька Гміло й усіх предків. Потім дали ще один залп, і цар сказав, що то салют на мою честь.

— На мою честь? Ви жартуєте, величносте, — сказав я. Але побачив, що він сказав щиру правду, і тоді запитав: — Може, мені встати?

— Гадаю, що такий ваш жест оцінять дуже високо, — сказав він.

І я підвівся. Мене привітали гучними криками й вереском. «Мабуть, усі вже знають, як я дав раду мерцеві, — подумав я. — Вони зрозуміли, що я не слинько розніжений, а людина мужня й сильна, справжній відчайдух». Я почав відчувати велич моменту, мене заполонили дикунські емоції, сверблячка в грудях стала майже нестерпною. У мене не було слів, не було ні мортири, ні базуки, щоб відповісти на рушничний салют амазонок. Але я повинен був видобути із себе якийсь звук, і тому я заревів, ніби величезний ассирійський бик. Розумієте, я завжди страшенно хвилююсь і збуджуюсь, коли опиняюся в центрі уваги натовпу. Так було, коли арнюї плакали й коли вони зібралися біля ставка. І коли мене легко поранило в Італії біля старовинного замку Гвіскардо, поблизу Салерно. Мій батько теж не міг залишатися спокійним, коли опинявся в гущі людей. Одного разу він підняв трибуну й пожбурив її в оркестрову яму.

Отже, я заревів у відповідь на рушничний салют. І прийом був просто чудовий. Бо мене почули, і до того ж усі побачили, як я вхопився за груди, коли горлав. Від мого крику натовп прийшов у дикий захват, і його ґвалт, мушу признатися, був для мене наче цілющий бальзам. «Так от чому ці хлопці так пориваються до влади над людьми!» — подумав я. Тепер я їх зрозумів.

І я більше не дивувався, що Дафу покинув цивілізацію і повернувся до свого племені. Кому в дідька не захотілося б стати царем, нехай і дрібним? Такого привілею не можна було втрачати. (Для дужого молодика час розплати здавався дуже далеким; жінки не знали, як краще виказати йому свою увагу та вдячність, він був їхнім коханим, володарем їхніх сердець.)

Я стояв досить довго, сміючись та втішаючись схвальним ревом юрби, і сів аж тоді, коли вже треба було сісти.

І в цю мить я побачив жахливе обличчя: змережане безліччю рубців і зморщок, воно посміхалося, розтуливши рот, схожий на великий розкритий зашморг. Таке видиво іноді можна мигцем побачити у склі вітрини якогось магазину на П’ятій авеню, і коли ви обернетеся поглянути, що то за фантастичну прояву виставив Нью-Йорк за вашою спиною, там не виявиться нікого. Але обличчя, яке мене настрахало, нікуди не зникло, а й далі посміхалося в одному з кутків царської ложі. Тим часом на грудях, що належали власникові цього обличчя, робилися глибокі криваві надрізи. Позеленілий старий ніж — то страшний зуб! «О Господи, там же людину ріжуть! Святий Боже! Навіщо його вбивають?» — подумав я. Крізь глибини мого єства промчав болючий спазм — так за вікнами поїзда пролітають силуети будинків.

Але порізи були неглибокі, розмальований жрець розтинав лише шкіру, хоч і орудував ножем дуже швидко; усе робилося за чітким планом і вельми вправно. В рани втирали охру, і вони, мабуть, страшенно щеміли. Одначе хлопець посміхався, а цар сказав:

— Це звичайна процедура, пане Гендерсон. Турбуватися нема підстав.

У такий спосіб він підіймається на вищий щабель у кар’єрі жерця, і тому дуже задоволений. Що ж до крові, то вона, як вважають, має спонукати небеса теж випустити із себе вологу або натиснути на вишні помпи.

— Ха-ха-ха! — засміявся я й закричав: — Як? Як ви сказали, царю? Вишні помпи? Невже вони й справді існують? Чудеса та й годі!

Одначе цар не мав часу на розмови зі мною. За сигналом поданим із ложі Хорко здійнявся неймовірний галас, торохтіння та дзеленчання, пальба з рушниць і на цьому звуковому тлі врочисто загуркотіли високі лункі барабани. Цар підвівся. Дикий шквал поклоніння. Водограї хвали! Обличчя з перекривленими від крику ротами, гримаси, осяяні вищим натхненням. Над чорним тлом негритянських тіл піднялася бурхлива хвиля червоної барви — усі тубільці, постававши на витесані з білого вапняку лави, вимахували всілякими червоними речами, що маяли над натовпом, мов прапори. Малиновий колір був у варірі святковим. Амазонки підняли пурпурові знамена — колір царя. Туго напнута пурпурова парасоля погойдувалася над його ложею.

А самого царя поруч мене вже не було. Він зійшов на арену, щоб зайняти там призначене йому місце. З протилежного боку круглого майданчика, не більшого за парковий майданчик для гри в м’яч, з’явилася висока жінка, гола до пояса, з густими, як овеча вовна, кучерями на голові. Коли вона підійшла ближче, я побачив, що обличчя в неї змережане прегарними малюнками рубців, які були схожі на алфавіт Брайля і спускалися двома трикутниками біля кожного вуха й третім — на переніссі. До самого живота вона була пофарбована в червонясто-брунатний або тьмяно-золотавий колір. Жінка була молода, і її невеличкі груди не погойдувалися під час ходи, як то буває в зрілих жінок; на довгих і тонких руках були вималювані три головні кістки: плечова, променева і ліктьова. Обличчя в неї було маленьке, зі спадистим чолом, і коли я вперше побачив її через усю арену, я помітив на ньому не більше прикметних рис, ніж на гладенькому м’ячі; здалеку її обличчя скидалося на позолочене яблуко. На ній були пурпурові штани — точнісінько такі, як у царя, і вона мала стати його партнеркою в грі, яка оце починалася. Вперше я звернув увагу на те, що посеред арени, приблизно там, де на бейсбольному полі має бути підвищення для подачі, височіли якісь постаті, запнуті покривалами. Я правильно вгадав, що то — боги. Навколо них і над ними цар та позолочена жінка почали свою ритуальну гру. Кожне з них розкручувало на довгій стрічці людський череп і, трохи підбігши, підкидало його високо над дерев’яними ідолами, що були сховані під парусиновими покривалами, — найбільший із тих бовванів міг би зрівнятися висотою з поставленим на попа роялем марки «Стейнвей». Два черепи водночас високо злітали в повітря, і цар та жінка ловили їх. Рухи гравців у черепи були надзвичайно чіткі. Гамір відразу завмер — звукові хвилі розгладились і зникли, як зникають складки на тканині під гарячою праскою. Глибока тиша супроводжувала перші кидки — було чути лише виляски, коли череп падав на руки.

А незабаром до мого неушкодженого вуха став долинати навіть свист, що виникав від обертання черепів у повітрі. Ось жінка підкинула свій. Прикрашений грубими пурпуровими й голубими стрічками череп скидався в польоті на барвисту квітку. Богом присягаюся, він виглядав достоту як тирлич. На великій висоті череп, кинутий жінкою, розминувся з черепом, який вилетів з рук у царя, і обидва круто пішли вниз, маючи оксамитовими стрічками, що робили їх схожими на двійко океанських поліпів. Незабаром я зрозумів, що то була не тільки гра, а й змагання, і я, природно, вболівав за царя. І хоч я не знав, що карою за впущений додолу череп була смерть, я здогадувався про це, бувши й сам досить близько знайомий зі смертю і не тільки через свій похилий вік, а й з низки інших причин, які тут немає потреби перераховувати. Смерть і я — майже сестра і брат. Але думка про те, що з царем може статися нещасливий випадок, жахала мене. Та він здавався цілком упевненим у собі, і я замилувався його стрибками, швидкими обертами й точними рухами. Було таке враження, ніби Дафу лише розминається перед справжньою грою, як першокласний тенісист перед матчем або знаменитий вершник за годину до перегонів; він — ну як би це висловитись? — здавався таким мужнім і спритним, що турбуватися за нього просто не випадало. Такий чоловік робить досконало все, що робить, і все ж таки я тремтів і боявся за нього. Та й за жінку я тривожився. Досить було одному з них спіткнутись, або випустити з рук стрічку, або влучити черепом у другий череп, і їм, мабуть, довелося б сплачувати найвищу ціну, як тому бідоласі, що його поселили в одній хижі з нами. Я не мав сумніву, що помер він не своєю смертю. Мене не одуриш — з мене вийшов би мудрий слідчий. Але й цар, і жінка були в чудовій формі, з чого я виснував, що Дафу не завжди лежав на спині, розніжуваний своїми кралями, адже він стрибав і бігав, наче сповнений сили лев, і я щиро втішався, дивлячись на нього. Він навіть не скинув з голови пурпурового оксамитового капелюха, прикрашеного людськими зубами. І він ні в чому не поступався жінці, бо я розумів, що саме вона була тим учасником, який викликає суперника на герць. Вона діяла, як жриця, маючи за обов’язок стежити, щоб цар відповідав вимогам. Золота фарба на тілі та Брайлеві позначки на обличчі надавали їй трохи нелюдського вигляду. Вона стрибала, кружляла в танці, а її груди були нерухомі, мовби справді відлиті із золота, і коли вона підплигувала, то через високий зріст і тонкий стан її політ видавався якимось надприродним, схожим на стрибок велетенської сарани.