Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 43)
І аж тепер я зрозумів, чому зі мною оселили мерця. Це влаштував мені Бунам. Він оцінив мене правильно. Він хотів переконатися, що в мене стане сили й духу перенести ідола. І я витримав випробування. Чорт! Я його витримав, хоча мені дорого це коштувало. Коли я схопив мерця, його вага навалилася на мене, і мені здалося, що то — вага моєї власної плоті, яка раптом задубіла і стала неймовірно громіздкою. Мені зробилося страшенно гидко, але я вступив у боротьбу з цією гидливістю, і я здолав її, я підняв і переніс труп. І ось переді мною — похмуре, екзальтоване, змережане судинами, вузлувате, мовчазне обличчя слідчого-екзаменатора, що оголосив мені результат іспиту. Я пройшов. З найвищими оцінками. Набравши балів на всі сто відсотків.
— Я повинен спробувати, — промовив я вголос.
— Про що ви? — спитав Дафу.
— Ваша величносте, якщо ви не розціните це як недоречне втручання чужинця, то я, думаю, зміг би зрушити з місця ту статую — богиню Мумму. Я щиро хотів би вам прислужитися, бо я наділений певними здібностями, які треба застосовувати комусь на добро і користь. Скажу вам правду: в арнюїв, де я пережив таке відчуття, в мене вийшло не зовсім гаразд. Я мав велике бажання вчинити незацікавлену й некорисливу дію — і в такий спосіб виразити свою віру у щось вище. Натомість я наробив великої шкоди. Моє сумління вимагає, щоб я розповів вам про все, як було.
— Чи не штурмуєте ви світ надто навально, пане Гендерсон?
— О так, царю, я людина непогамовна. Але річ у тому, що я просто не міг жити далі так, як я жив, і там, де я жив. Щось треба було робити. Якби я не подався до Африки, мені лишився б один вибір — валятися в ліжку, відмовитися від свого ідеалу…
— Щодо ідеалу, то й мене він вабить невтримно. А до якого прагнули ви?
— З певністю, царю, я не скажу. Це для мене справжня головоломка. Мабуть, ідеться про те, щоб служити комусь або чомусь — ця думка ніколи не давала мені спокою. Я завжди захоплювався доктором Вілфредом Ґренфеллом. Я обожнював цю людину. Я хотів податися туди — і не конче на собачій запряжці, — де зміг би служити милосердю. Але це тільки деталь.
— О, я відчув ваш настрій, — промовив цар. — А якщо висловитися точніше, то інтуїція підказала мені, що ви схильні до таких поривів.
— Гаразд, згодом я залюбки поговорю з вами на цю тему, — сказав я. — А зараз я звертаюся до вас із проханням. Дозвольте мені спробувати свої сили в змаганні з Муммою. Не знаю, в чому тут причина, але в мене таке відчуття, що я зрушу її з місця й перенесу.
— Мій обов’язок — застерегти вас, пане Гендерсон, що це може призвести до несподіваних для вас наслідків.
Я мав би прислухатися до цих його слів і запитати, про що йдеться, але я довіряв цьому приємному чоловікові й не передбачав якихось справді лихих наслідків. Крім того, мене вже опанував могутній порив: вогонь у грудях, жагуче нетерпіння, бурхливий струм почуттів — ви розумієте, про що я кажу? — і зупинитись я не міг. А цар ще й усміхався і в такий спосіб наполовину пом’якшив своє застереження.
— Ви справді певні, що зможете перенести Мумму? — запитав він.
— Пустіть мене до неї, царю, більше нічого я вам не скажу. Я хочу обхопити її руками — а там побачимо.
Я був надто збуджений, щоб зрозуміти, як лукаво повівся зі мною цар. Адже він і вимоги свого сумління задовольнив (якщо воно ставило йому вимоги), і мене зловив у пастку. Жодна людина не зорієнтувалася б у такій складній ситуації краще, чи не правда? Бо мене вже закрутило у вихорі подій та речей, що не давали мені спокою останнім часом: і внутрішній голос із його бубонінням: «
Але цар поки що не дав згоди.
І тоді в ложі, де він сидів поруч із Хорко, підвівся Бунам у своїй накидці з леопардової шкури й рушив до нас. Він дрібушив негнучкими ногами, і його супроводжували дві дружини з великими, поголеними, гарними головами, які шкірили маленькі зуби у веселій усмішці. Вони були вищі за свого чоловіка і йшли за ним, явно почуваючи себе вільно й розкуто.
Слідчий, чи то Бунам, зупинився перед царем і вклонився йому. Схилилися в поклоні й жінки. Поки жрець промовляв до Дафу, вони встигли обмінятися з царевими дружинами, чи наложницями, чи ким там вони вважалися, кількома знаками. Бунам підніс угору вказівного пальця й, тримаючи його біля вуха, як стартовий пістолет, почав раз у раз нахилятися, причому нижня частина його тіла лишалася нерухома. Говорив він швидко, але виразно і, здавалося, дуже добре знав зміст своєї промови. Закінчивши її, він знову схилив у поклоні голову, а тоді скоса глянув на мене суворим, як і раніше, але дуже значущим поглядом. Вени на його чолі переплелися, наче товсте мотуззя.
Дафу обернувся до мене у своєму пишному гамаку. В руці він і досі тримав стрічки, на яких теліпався череп.
— Бунам каже, що вашої появи він чекав. І прийшли ви вчасно…
— Ет, величносте, хіба про таке можна щось сказати напевне? Якщо ви вважаєте, що прикмети свідчать на мою користь, то я заперечувати не стану. Знаєте, царю, я збудований як борець і наділений незвичайними перевагами, здебільшого фізичними; але заразом я й вельми вразливий. Близько години тому ви назвали мене заздрісним, і я, правду кажучи, трохи на вас образився. І пригадав одного вірша, який мав назву «Написане у в’язниці». Всього вірша я не пам’ятаю, але там є рядки: «Я заздрю мусі, що летить Над зеленню дерев». А закінчується він так: «Ось муха сіла на листок. Листочку, не тремти. Повір, я скоро досягну Щасливої мети». Так от, царю, ви знаєте не гірше за мене, до якої мети я прагну. Повірте, величносте, я справді не хочу жити за законом, що прирікає мене на повільне гниття. Скажіть, чи довго світ буде такий, який він є? Чому для стражденних немає надії? І все ж таки я вірю, що вихід є, і саме тому я пустився в мандри по світу. За цим моїм рішенням безліч мотивів. Тут і моя дружина Лілі, тут і мої діти — ви самі, либонь, маєте їх цілий гурт, тому повинні розуміти, як я себе почуваю…
Я прочитав співчуття на його обличчі й утерся своєю вулвортською хусточкою. Але ніс у мене і далі свербів усередині, і я, мабуть, нічого вдіяти з цим не міг.
— Я щиро шкодую, коли образив вас, — сказав цар.
— Ет, пусте. Я добре розуміюся на людях і бачу, що ви людина порядна. А від порядної людини можна прийняти й образу. Крім того, істина є істина. Скажу вам по секрету, я теж іноді заздрив, навіть мухам. Та й кому не позаздриш, коли почуваєш, що ти у в’язниці? Ви згодні? Якби мені таку психічну організацію, щоб я жив ніби в горіховій шкаралупі, а уявляв себе володарем усесвіту, це було б чудово. Але я не такий. Царю, я з тих, хто
Я спливав потом від спеки, я весь пашів від розумової гарячки й говорив, майже не думаючи, що кажу:
— Царю, повірте, я з вами дуже щирий. Таким відвертим я досі ні з ким не був. Кожна людина, яка народилася на світ, має проникнути в життя на повну глибину — інакше біда! Так от, ваша царська величносте, я, здається, заглянув у свою глибину. Ви ж не думаєте, що я здатний відвернутися від своєї власної безодні, правда ж, не думаєте?
— Ні, пане Гендерсон, — відповів Дафу. — Щиро кажучи, я так не думаю.
— Тоді повірте, що зараз я переживаю такий момент, — сказав я.
Він лежав у гамаку й слухав мене з лагідним виразом на замисленому обличчі.
— Гаразд, хай буде що буде, даю вам дозвіл. Не бачу підстав, щоб його не дати.
— Дякую, величносте. Дякую.
— Отже, дійте. Ми всі чекаємо.
Я відразу підхопився на ноги, стяг через голову теніску, випнув груди, провів по них та по обличчю долонями і вийшов на арену — високий, громіздкий, відчуваючи, якими недоладними видаються на моєму величезному тулубі коротенькі штанці. Спершу я опустився перед богинею на одне коліно. Потім окинув її прискіпливим поглядом, водночас осушуючи пилюкою вологі долоні і обтираючи їх об свої злинялі шорти. Ні крики варірі, ні навіть гуркіт їхніх високих барабанів майже не доходили до мого слуху. Всі звуки лунали в якомусь іншому вимірі, десь за межами великого кола. Дикунські звички та криклива вдача африканців, що лаяли своїх богів і страчували своїх ближніх, підвішуючи їх униз головою, не мали ніякого стосунку до почуттів, що нуртували в моєму серці. Ці почуття, ні з чим не пов’язані, були річчю в собі. Всю свою увагу я зосередив на одному величезному предметі. Моє серце вимагало, щоб я вхопив руками масивну Мумму й підняв її.