Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 35)

Мало не спотикаючись, я рушив до царя. Та перш ніж я підійшов ближче, чиясь рука мене зупинила, і десь футів за п’ять від його канапи мені поставили табурет. Я сів. Між мною і царем лежали у великій дерев’яній чаші два людські черепи, притулені щока до щоки. Їхні лоби спільно випромінювали на мене жовте світло, як то властиво черепам, і просто перед собою я побачив дві пари порожніх очних западин, дві носові дірки і два подвійні разки зубів.

Цар помітив, з якою осторогою я дивлюся на нього, і ледь помітно всміхнувся. Великі товсті губи були найбільш негроїдними рисами на його обличчі.

— Не тривожтеся, — сказав він. — Ці черепи приготовлені для церемонії, яка відбудеться пополудні.

Деякі голоси, один раз почуті, ніколи не перестають відлунювати в нашій свідомості, і саме такий голос я розпізнав, тільки-но він промовив перше слово. Я нахилився вперед, щоб краще роздивитися царя. Побачивши, як я вхопився руками за груди, потім за живіт, ніби хотів його втримати, Дафу здивувавсь і підвівся, спираючись на лікоть, щоб розгледіти мене краще. Одна з жінок підсунула йому під голову диванну подушку, але він зіпхнув її на підлогу й розлігся знову. В мене промайнула думка: «Щастя поки що мене не зрадило». Бо я відразу зрозумів, що цар нічого не знав і не знає ні про засідку, ні про те, як нас узяли в полон, а потім допитували й поселили в одній хижі з мерцем. Він був не тієї вдачі, щоб дати такий наказ, і хоча напевно я не знав, якої саме він вдачі, я щиро зрадів нашій зустрічі.

— Вчора пополудні мене повідомили про вашу появу. Я був страшенно збуджений. Я майже не спав уночі — так мені кортіло скоріше з вами побачитись. Ха-ха-ха! Це збудження відбилося на мені не дуже добре, — сказав він.

— Дивно, але й мені не пощастило виспатися минулої ночі, — промовив я. — Довелося вдовольнитись кількома годинами. Мені приємно познайомитися з вами, царю.

— О, я такий радий! Надзвичайно радий. Мені шкода, що ви не виспалися. Але я, зі свого боку, дуже радий. Для мене це велика подія. Велика і значуща. Ласкаво прошу бути моїм гостем.

— Я приніс вам вітання від вашого друга Ітело, — сказав я.

— То ви вже побували в арнюїв? Бачу, ви прагнете відвідати найглухіші куточки Африки. Як там йому живеться, моєму найдорожчому другові? Мені так бракує його. Ви з ним боролися?

— Звичайно, боровся, — відповів я.

— І хто переміг?

— У нас вийшла приблизно нічия.

— Справді? — сказав він. — Ви здаєтеся мені надзвичайно цікавою людиною. Особливо з фізичного погляду. Ви збудовані винятково. Я не пам’ятаю, щоб мені доводилося бачити людей такої вагової категорії. Знаєте, Ітело дуже сильний. Я ніколи не міг покласти його на лопатки, і це вельми його тішило. Він завжди з цього радів.

— Я починаю відчувати тягар свого віку, — сказав я.

— О, пусте, — заперечив цар. — Ви схожі на монумент. — Повірте, я ніколи не бачив людини з такими природними даними, як у вас.

— Сподіваюся, нам з вами не доведеться виходити на килим, величносте, — сказав я.

— О ні, ні. В нас такого звичаю немає. В наших краях він не поширений. Я повинен попросити у вас пробачення, що не підвівся, аби потиснути вам руку. Я попросив свою генеральшу Тату привітати вас від мого імені, бо страх як не хотів уставати. З принципу.

— Справді? — здивувався я.

— Я намагаюсь уникати найменших рухів, бо що більше я відпочиваю, то легше мені виконувати свої обов’язки. Всі мої обов’язки. Зокрема й ті, які я маю щодо своїх дружин, а їх у мене багато. Ви можете не помітити це з першого погляду, але я поставлений у надзвичайно складні умови, які вимагають від мене заощаджувати сили. Скажіть мені відверто, пане… пане…

— Моє прізвище Гендерсон, — підказав я.

Поза, в якій лежав Дафу, і те, як він посмоктував люльку, не залишали сумнівів: він пильно вивчає мене і намагається збагнути, що я за людина.

— Дякую, пане Гендерсон. Я відразу мусив би запитати, як вас звуть. Перепрошую, що знехтував вимоги чемности. Але я надто схвильований, що ви тут і я маю нагоду поговорити англійською мовою. В школі я й гадки не мав, скільки всякого мені бракуватиме, коли я сюди повернуся. Ви — перший цивілізований гість.

— А що, тут буває не багато людей?

— Ми свідомо обрали собі таку долю. Ми воліли жити в усамітненні й живемо так уже протягом багатьох поколінь. У цих горах ми дуже надійно сховані. Ви здивовані, що я розмовляю по-англійському? Думаю, що ні. Ви ж бачилися з моїм другом Ітело, і він вам, звичайно, про все розповів. Я в захваті від цієї людини. Яка мужня вдача! Ми чимало пережили вдвох. Я неабияк розчарований, що мені не вдалося здивувати вас своїм знанням англійської мови, — сказав він.

— Не турбуйтеся, я вже мав досить підстав для подиву, — сказав я. — А про те, що ви з ним навчалися у школі в Малінді, принц Ітело, звичайно, мені розповів.

Повторюю, що почував я себе не зовсім добре — мене тіпала лихоманка, і я ще не оговтався після нічних подій. Але було в цьому чоловікові щось особливе, мене опанувала впевненість, що ми з ним зійдемося дуже близько. Я судив про це тільки з його вигляду та з його голосу, хоча водночас складалося враження, що він розмовляв зі мною не зовсім серйозно, прагнучи випробувати мене. Прагнення варірі жити усамітнено я сприйняв як щось цілком зрозуміле й природне. До того ж я, завдяки особливостям мого психічного складу, в той день дивився на світ мовби іншими очима: він перетворився на живий організм, на своєрідний мозок, поміж клітинами якого я заблукав. Адже мій намір виник у мозку, і крізь мозок я проклав шлях своєї мандрівки, тож заздалегідь приготувався до будь-яких несподіванок, і ніщо не могло занадто здивувати чи приголомшити мене.

— Пане Гендерсон, я сподіваюся почути правдиву відповідь на запитання, яке зараз вам поставлю. Жодна з цих жінок не зрозуміє вас, тому відповідайте, не вагаючись. Ви мені заздрите?

В таку мить брехати не випадало.

— Ви хочете запитати, чи помінявся б я з вами місцем? Нехай мене чорти візьмуть, величносте, — даруйте, в цих словах немає ніякої неповаги, — якщо ваше становище не видається мені принадним. Та якби ми помінялися місцями, я опинився б у скрутному становищі. І мені навряд чи хтось позаздрив би.

На його чорному обличчі стримів широкий кирпатий ніс, усі зуби в нього були цілі. Червонястий відтінок очей був, певне, родовою рисою, бо такий самий я вже бачив і в його дядька Хорко. Але в царя очі були світліші, вони променилися чистим сяйвом.

— Вас бентежить, що в мене стільки жінок? — запитав він.

— У мене й самого було чимало жінок, величносте, — сказав я. — Правда, не всі водночас, як у вас. Але нині я одружений і дуже щасливо. Моя дружина — мудра жінка, і нас поєднує глибокий духовний союз, хоча я не сліпий і бачу її вади. Іноді я називаю її олтарем свого «я». Вона добра людина, дарма що іноді вдається до відвертого шантажу. А втім, безглуздо дорікати людині за ті риси вдачі, що закладені в неї самою природою. Ха-ха-ха!

Як я вже згадував, мене не полишало відчуття, що з глуздом у мене не все гаразд.

— А знаєте, — вів я далі, — чому я вам усе-таки заздрю? Бо ви живете зі своїм народом. Ви йому потрібні. Гляньте, як вони до вас горнуться і як догоджають кожному вашому бажанню. Вони дуже цінують вас, це очевидно.

— Поки я зберігаю молодість і силу, — сказав він. — Але спробуйте-но вгадати, що зі мною буде, коли я ослабну.

— А що?

— Ці самі жінки, такі до мене уважні, повідомлять куди слід, що я не справляюся зі своїми обов’язками, і тоді Бунам, наш верховний жрець, разом із рештою підлеглих йому жерців відведе мене в чагарі й там задушить.

— О Господи, не може бути! — вигукнув я.

— Повірте, це правда. Я точно і з усіма подробицями змалював вам майбутнє, яке чекає кожного царя варірі. Далі верховний жрець стежитиме за моїм трупом, поки на ньому заведеться білий черв’ячок; він загорне того черв’ячка в клапоть шовку й принесе в селище. Потім скличе всіх людей, покаже їм черв’ячка й оголосить, що в ньому — царева душа, моя душа. Після того він повернеться в чагарі й через деякий час принесе в село левеня, пояснивши, що черв’ячок перетворився на це звірятко. А згодом жерці повідомлять людей, що лев обернувся на царя — мого наступника.

— Невже вони вас і справді задушать? Це жорстокий і нелюдський звичай.

— Ви все ще заздрите мені? — запитав цар, м’яко вимовляючи кожне слово своїм великим гарним ротом з товстими губами.

Я не знайшовся на відповідь, і він зауважив:

— Я спостерігав за вами дуже мало, але встиг дійти висновку, що ви схильні до цієї пристрасти.

— Якої пристрасти? Ви хочете сказати, що я заздрісний? — сердито запитав я, на мить забувши, що розмовляю з царем.

Вловивши в моєму голосі нотки гніву, заворушились і насторожились амазонки особистої охорони, які стояли напоготові за царськими дружинами, попід стінами кімнати. Одне коротке слово царя заспокоїло їх. Потім він кахикнув, підвівшись на канапі, і одна з голих красунь піднесла йому тацю, щоб він міг сплюнути. Зробивши затяжку з люльки, цар невдоволено відкинув її геть. Інша жінка підібрала люльку і потерла цибух клаптем матерії.

Я скривив губи, обрамлені густою щетиною, але замість усмішки, я певен, у мене вийшла жалібна гримаса. Я не мав права наполягати, щоб цар розтлумачив мені свої слова, отож визнав за краще змінити тему розмови.