Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 34)
Тоді я знову звернувся до Хорко, і мені довелось кричати, щоб перекрити гуркіт барабанів:
— Здається, там висять мертвяки!
Ми вже вийшли з вузьких вуличок і тепер простували широкою дорогою, що вела до палацу. Царів дядько похитав своєю великою головою, всміхаючись та показуючи забарвлений у ясно-червоний колір язик, і торкнув себе за вухо, з якого звисав червоний коштовний камінь. Хорко мене не почув.
— Мертвяки! — повторив я. А подумки звелів сам собі: «Не розпитуй у них про все з таким переляком».
Бо обличчя в мене й справді пашіло і було скривлене в гримасі тривоги.
Хорко лише засміявся і не схотів признатися, що зрозумів мене, навіть коли я розіграв перед ним пантоміму, зобразивши, ніби звисаю з мотузки. Я заплатив би чотири тисячі доларів готівкою тому, хто привів би сюди Лілі бодай на одну мить, хай би пояснила мені, як пов’язати такі речі з її уявленнями про добро. І про дійсність. Одного разу ми з нею мали запеклу суперечку про дійсність, після чого Райсі втекла з дому і з’явилася до школи з немовлям, підібраним у Данбері. Я завжди доводив, що Лілі не знає і не любить дійсності. Ну, а я? Я люблю цю стару каргу такою, яка вона є, і мені приємно думати, що я завжди готовий до найгірших сюрпризів, на які вона дуже щедра. Я щиро закоханий у життя, і якщо мені не щастить дотягтися до його обличчя, я цілую його десь нижче. Ті, хто здатний мене зрозуміти, не вимагатимуть дальших пояснень.
Я трохи втішився у своїй тривозі, переконавши себе, що Лілі не змогла б дати відповідь. Хоча тепер я й на мить не повірив би, що її можна чимось збити з плигу. Вона знайшла б відповідь — і не завагалася б.
Та ми вже перетнули майдан перед палацом, і вартові розчинили червоні ворота. Тут стояли кам’яні чаші, які я бачив учора, з гарячими квітами, схожими на герань, і тут був вхід до палацу. Будівля мала три поверхи, з’єднані зовнішніми сходами й оточені прямокутними галереями, схожими на сараї. Всі кімнати нижнього поверху не мали дверей і нагадували стійла для худоби, відкриті й порожні. Тут я вже не міг помилитися — з підземелля виразно долинув рик дикого звіра. Так не заричало б жодне створіння, крім лева. А загалом у палаці, якщо порівняти його з вулицями села, було тихо й спокійно. На подвір’ї стояли дві маленькі, схожі на іграшкові, хижки, і в кожній був рогатий ідол — їх щойно побілили, просто-таки вранці. Між ними ще виднівся слід із крапель свіжого вапняного розчину. Над вежкою теліпався злинялий прапор, який надто довго висів на сонці. Він був розділений по діагоналі звивистою білою лінією.
— Куди тут іти, щоб потрапити до царя? — запитав я.
Але правила етикету зобов’язували Хорко прийняти й почастувати мене в себе перед моєю аудієнцією з Дафу. Покої Хорко були на нижньому поверсі. Амазонки вельми церемоніально згорнули парасолі й принесли старий картярський стіл, застелений скатертю, схожою на ту, на яких розкладають свій крам сирійські вуличні торгівці, — червоно-жовтою, з вигадливими арабесками. На стіл поклали срібний прибор, поставили чайник, блюдця для желе й накриті мисочки з усілякими трунками і наїдками. Там була гаряча вода й молоко, змішане зі свіжою бичачою кров’ю, від якого я відмовився, фініки й ананаси, помбо, холодна солодка картопля та інші страви — такі, наприклад, як мишачі лапки в сиропі, які я пообіцяв покуштувати іншим разом. Я з’їв кілька солодких картоплин і випив помбо, міцнющого трунку, що вмить подіяв на мої ноги й коліна. У своєму збудженому стані, посиленому лихоманкою, я вихилив його аж кілька чашок — адже в навколишньому світі я ніде не знаходив підтримки, навіть стіл був дуже хисткий, і тому я потребував внутрішньої опори, чогось такого, що зміцнило б мій дух. З певною надією я подумав, що, мабуть, захворію. Я не міг довго витерпіти такого збудження, в якому тоді перебував. Я зробив усе від мене залежне, щоб пристойно відбути світську балачку з Хорко. Він сподівався, що я буду в захваті від його картярського столу, отож я вирішив зробити йому приємність і похвалив той стіл, сказавши, що маю точнісінько такий самий у себе вдома. І справді, такий стіл у мене є, він стоїть у мансарді. Я сидів під ним, коли намагався застрелити кота. Але я сказав Хорко, що мій стіл не такий гарний, як у нього. Ех, шкода, що ми не могли просто посидіти собі як двоє чоловіків приблизно одного віку, вдихаючи приємне, тепле повітря тихого африканського ранку. Бо доки я почував себе втікачем, винним у багатьох гідних осуду вчинках, доти я був украй стривожений подіями минулої ночі. Сподіваючись, що все проясниться в розмові з царем, я кілька разів поривався підвестись із-за столу, і моє велике незграбне тіло нетерпляче совалося на стільці, але двірцевий церемоніал ще не дозволяв урвати нашу бесіду. Я намагався притлумити своє нетерпіння, проклинаючи себе за марне боягузтво. Відсапуючись, Хорко перегнувся через хисткий стіл; його пальці, схожі на вузлувате коріння, охоплювали ручку срібного чайника. Він налив мені гарячого трунку, що мав запах прілого сіна. Зв’язаний десятками обмежень, я підніс чашку і з вишуканою чемністю пригубив рідину.
Нарешті мій прийом у Хорко завершився, і він натякнув, що нам пора вставати. Амазонки як оком змигнути прибрали зі столу, потім прибрали й стіл і вишикувалися в шерегу, готові супроводжувати нас до царя. Їхні опуклі сідниці були поцятковані ямками, мов друшляки. Я надів на голову шолом, підсмикнув свої шорти й витер руки об теніску, бо вони були вологі, а я хотів потиснути цареві руку сухою і теплою долонею. Це багато важить. Ми рушили до сходів.
— Де Ромілаю? — запитав я в Хорко.
— О чудово, все чудово, — усміхаючись, відповів він.
Ромілаю я побачив, коли ми вже підіймалися сходами, — він сидів унизу, всіма забутий, його руки безвільно звисали між коліньми, а зсутулена спина стриміла горбом. «Бідолаха! — подумав я. — Я повинен щось зробити для нього. Як тільки все з’ясується, неодмінно подбаю про нього. Це мій обов’язок. Через мене він опинився в такій небезпеці, і я маю винагородити його по-справжньому».
Зовнішні сходи, широкі й покручені, завернули і привели нас на протилежний бік будівлі. Там росло дерево; воно хиталося й тріщало, бо кілька чоловіків робили щось дивне, підіймаючи на гілля за допомогою вірьовок та грубих дерев’яних блоків великі камені. Вони кричали на людей, які стояли під деревом і підштовхували камені знизу. Їхні обличчя світилися усвідомленням сумлінно виконуваної тяжкої роботи. Хорко пояснив, хоч я й не зовсім зрозумів його пояснення, що ті камені мають зв’язок із дощовими хмарами, які буде прикликано під час сьогоднішньої церемонії. Всі здавалися цілком упевненими в тому, що ще цього ж таки дня матимуть дощ. І мій слідчий уночі зобразив пальцями зливу, коли сказав: «
Ми піднялися на третій поверх, де були покої царя Дафу. Хорко провів мене через кілька просторих, але низьких кімнат, що їх підтримували знизу не вельми надійні конструкції; я не був певен, що ті бруси витримають і підлога не провалиться під моїми ногами. Крізь запнуті шторами вузькі вікна знадвору проходило дуже мало світла, лише вряди-годи то там, то там сотався тонесенький сонячний промінь, вихоплюючи із сутіні то ряди списів, поставлених у кобилиці, то низький ослін, то постелену долі звірину шкуру. Довівши мене до дверей царського покою, Хорко відступив назад. Я цього не сподівався й запитав:
— Стривайте, куди ж ви?
Та одна з амазонок узяла мене за руку й повела в двері. Перш ніж я побачив самого Дафу, я відчув присутність багатьох жінок — двадцятьох або й тридцятьох за моєю першою оцінкою, — і мене огорнула атмосфера, густо насичена volupté[17] (тут годиться тільки французьке слово) голих жіночих тіл. Було дуже жарко, і жіночий запах забивав усі інші. Я міг порівняти це затхле й задушливе помешкання тільки з інкубатором — низька стеля теж сприяла такій аналогії. Біля самих дверей на високому табуреті, схожому на табурет старомодного бухгалтера, сиділа сива й гладка стара жінка в безрукавці амазонки та військовому кашкеті того зразка, який пішов у небуття разом з італійською армією на межі двох століть. Від імені царя вона потисла мені руку.
— Я щиро вас вітаю, — сказав я.
От і потрапив я до царя! Жінки повільно розступилися, щоб я міг пройти до нього, і я побачив його в протилежному кінці кімнати. Він лежав на зеленій канапі футів у десять завдовжки, зробленій у формі півмісяця, з м’якою оббивкою, де опуклості чергувалися з глибокими западинами. Лежав він у цілковито вільній позі, і його атлетично збудоване тіло з тугими м’язами, здавалося, витало в повітрі; на ньому були пурпурові штани з холошами до колін, пошиті з матерії, схожої на крепдешин, а його шию обвивав білий шарф, гаптований золотом. Ноги були взуті в єдвабні пантофлі. Коли мій погляд упав на нього, я, попри свою тривогу й лихоманковий стан, відчув захват. Як і я, Дафу був дуже високий: за моєю оцінкою, не менш як шість футів на зріст. Дафу відпочивав — і відпочивав по-царському. Жінки задовольняли кожну його потребу. Одна раз у раз утирала йому обличчя клаптем фланелі, друга пестила йому груди; третя стежила за тим, щоб його люлька була завжди напоготові — натоптувала її тютюном, запалювала й розкурювала.