Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 36)

— Величносте, — сказав я, — минулої ночі сталася дуже прикра подія. Я не скаржуся, що нас заманили в засідку, коли ми підходили до вашого селища, не нарікаю й на те, що в нас відібрали зброю, але кому спало на думку поселити нас у хижі, де лежав мрець? Не сприймайте ці мої слова як скаргу, бо, зрештою, з мертвяками мені доводилося мати справу й раніше. Одначе я думаю, вам слід про це знати.

Моя заява стала для царя цілковитою несподіванкою. Він обурився і обурився щиро — в цьому не було найменшого сумніву.

— Що ви кажете?! — вигукнув він. — Я певен, тут ідеться про якесь непорозуміння. Та якщо це вчинили умисне, мені дуже й дуже шкода. Я мав би подбати, щоб вас прийняли гостинно.

— Мушу вам признатися, величносте, я відчув тут певний вияв ворожости, і мені було дуже шкода. Мій супутник ударився в істерику. Я можу тепер признатися вам у всьому. Хоча мені й не хотілося зв’язуватися з вашим мерцем, але я взяв на себе відповідальність і виніс труп із хижі. Але що це означає?

— Що це означає? — перепитав він. — Наскільки я можу судити, це нічого не означає.

— О, ви мене заспокоїли, — сказав я. — Моєму супутникові й мені довелося пережити кілька дуже неприємних годин. До того ж уночі хтось приніс нам мерця назад.

— Прийміть мої вибачення, — сказав цар. — Цілком щирі. Цілком правдиві. Я розумію, що ви почували себе жахливо й вам було вельми незатишно.

Він не став розпитувати про подробиці, не запитав: «Хто ж це був? Опишіть, який він із себе». Дафу навіть не поцікавився, хто то був — чоловік, жінка чи дитина. А я надто зрадів, що позбувся тривоги, пов’язаної з нічним мерцем, і не звернув уваги на цю дивну цареву неуважливість.

— За останні дні у вас, мабуть, спровадили на той світ чимало людей, — сказав я. — Можу заприсягтися, що коли нас вели до палацу, я бачив кількох хлопців, які висіли вниз толовою.

Цар не відповів мені прямо, а лише сказав:

— Ми повинні переселити вас із тієї неприємної хижі. Тож прошу, будьте моїм гостем і живіть у палаці.

— Дякую.

— Я звелю, щоб ваші речі принесли сюди.

— Мій супутник Ромілаю вже їх приніс, але йому не дали поснідати.

— Будьте певні, про нього подбають.

— І моя рушниця…

— Як тільки захочете постріляти, її вам віддадуть.

— Я чув лев’ячі рики, — сказав я. — Чи має це зв’язок із вашою розповіддю про смерть?.. — Я не закінчив запитання.

— Що вас сюди привело, пане Гендерсон?

На мить у мене виникло бажання довіритися йому, — цар якимсь чином зумів здобути мою прихильність, — але ж він не відповів на моє запитання про лев’ячі рики, які я виразно чув десь у підземеллі, й це завадило мені, сам не знаю чому, заговорити відверто.

— Я просто мандрівник, — коротко відказав я.

Я сидів на триногому табуреті, і моя поза явно свідчила про те, що я умисне низько похилив голову, бо хочу уникнути розпитувань. Ситуація вимагала душевної рівноваги і спокою, яких мені бракувало. Я знову й знову втирав чи розтирав собі носа своєю уолвортською барвистою хусточкою і намагався вгадати: «Котра з цих жінок — цариця?» Потім, збагнувши, що, мабуть, це не дуже ввічливо — витріщатися на насельниць гарему, які були такі лагідні, гнучкі та чорні, — я втупив очі в підлогу; до того ж я відчув, що цар спостерігає за мною. Здавалося, він почував себе цілком невимушено, зате я себе — дуже скуто. Він недбало розлігся на канапі, наче плив на хвилях; а я сидів зсудомлений і скорчений. Під коліньми в мене виступив рясний піт. Атож, цар ширяв, наче дух, а я гнувся до землі, мов придавлений каменем; я не міг цілком пригасити заздрісний вогник, що жеврів у моїх натомлених очах (отже, я й справді був винний у пристрасті, яку він у мені помітив), не міг не милуватися квітучим кольором його тіла, оточеного такою ніжною увагою. Але ж йому доведеться сплачувати за все це жахливу ціну! Ну то й що? Він дістає за це повну вартість — так мені здавалося в ту мить.

— Ви не заперечуєте проти дальших розпитувань, пане Гендерсон? Ви мандрівник — але в якому розумінні?

— О… важко сказати. Я не знаю. Треба поміркувати. Власне, якби не був дуже багатий, — провадив я, — я ніколи не вибрався б у такі мандри.

Мені раптом закортіло нагадати йому, що деякі люди знаходять радість у існуванні (як Волт Вітмен, наприклад: «Існувати — і все! Просто дихати і ходити! Радість! Повсюди радість!»). Отже, декому вистачає існування. Інших вабить перетворення. Ті, що існують, завжди домагаються успіху. Ті, що перетворюються, ніколи не бувають щасливі, їх постійно змагає тривога й непевність. Ті, що перетворюються, завжди мусять давати пояснення тим, хто існує, або виправдуватися перед ними. Причому ті, що існують, вимагають таких пояснень. Я переконаний, що зрозуміти мене можна, тільки зрозумівши ці мої міркування. Скажімо, Віллатале, цариця арнюїв і, головне, жриця сумутности, належала до тих, хто існує, щодо цього я не мав жодного сумніву. До таких людей належав, безперечно, і цар Дафу. І якби я був здатний зосередитися, напружити увагу, я дійшов би висновку, що мені давно обридло вічно перетворюватися. Годі з мене! Годі! Пора вже утворитися. Пора приєднатися до тих, що існують. Пора пробудитися з духовного сну. Прокинься, Америко! Здивуй розумників, які вважають себе знавцями твоєї психології!

Натомість я сказав цьому цареві дикого племені:

— Я в певному розумінні турист.

— Або блукач, — докинув він. — Мені починає подобатися та сором’язливість і стриманість, яку ви виявляєте в розмові зі мною.

Коли він це сказав, я спробував віддати йому уклін, але мені завадила зробити це низка причин, головною з яких було те, що я сидів скорчений, злігши животом на свої голі коліна (до речі, мені давно треба було помитися; сидячи в такій позі, я відчув це особливо гостро).

— Ви робите мені багато честі, — сказав я. — Більшість моїх сусідів дивляться на мене інакше, вони вважають, що я нечема і грубіян.

У цьому місці нашої розмови я спробував зорієнтуватися, промацати ґрунт у себе під ногами й оцінити ситуацію. Все наче йшло гладенько, але що там ховалося під гладенькою поверхнею? Ітело запевняв, що цей Дафу, цар племені варірі, з біса добрий хлопець. Він учився «на відмінно», він завжди в усьому був перший. Одне слово, хлопець — найвищий клас. І я й сам уже встиг відчути до нього велику прихильність, але не слід було забувати й про те, що я побачив сьогодні вранці, про те, що мене оточували дикуни, що нас поселили в одній хижі з мерцем, що я бачив людей, які висіли вниз головою, і що цар зробив принаймні один дуже сумнівний натяк. Крім того, мене дедалі сильніше тіпала лихоманка, і я мусив докладати неабияких зусиль, щоб триматися насторожі. Від цього я відчував велику напругу в потилиці та в очах. Я пильно придивлявся до всього, що мене оточувало, зокрема й до жінок, хоча на них слід було б дивитися обережніше. Та моєю метою було заглянути в саму суть — тільки в суть і нікуди більше — й уберегти себе від галюцинацій. Речі зовсім не такі, якими вони нам здаються, принаймні в цьому можна не сумніватися.

Що ж до царя, то його інтерес до мене, здавалося, зростав з кожною хвилиною. Ледь усміхаючись, він роздивлявся мене дедалі приязнішим поглядом. Як я міг угадати, що за мета й наміри ховаються в його серці? Бог не дав мені й половини тієї інтуїції, якої я постійно потребую. Оскільки я не міг йому довіряти, я повинен був розгадати його. Розгадати? Як же в біса я міг його розгадати? Це було б не легше, аніж вибрати вугра з тареля після того, як його посікли й перемішали з гарніром. Наша планета несе на собі мільярди пасажирів, вона вже пронесла їх безліч у минулому й пронесе ще більше в майбутньому, і будь-коли розгадати жодного з них — жодного! — я не маю і не матиму найменшої надії. Анінайменшої! І коли я згадую про ту чи ту людину, яку я щиро прагнув зрозуміти, — хочете вірте, хочете ні, — мені просто плакати хочеться. Звичайно, ви можете запитати, до чого тут мільярди? І ви матимете слушність — вони тут справді ні до чого. Ми надто пригнічені числами, а нам би слід ставитися до великих чисел як до чогось звичайного. Розташовані за своїми розмірами десь посередині між сонцями й атомами, живучи серед астрономічних понять, де кожен палець і кожен відбиток пальця становить нерозгадану таємницю, ми маємо звикнути до співжиття з великими числами. Історія складалася, складається і складатиметься з безлічі людських доль, і якщо трохи замислитися, то ця істина видасться чудесною і зовсім не гнітючою. Багато йолопів журяться з цієї причини, бо вважають, що кількість ховає їх живцем. Думати так — безумство. Числа дуже небезпечні, але головна їхня властивість у тому, що вони приборкують вашу гординю. І це добре. Звичайно, я помилявся, вірячи в те, що свого ближнього зрозуміти можна. А тепер візьміть таку фразу, як: «Прости їм, Отче, бо не відають вони, що чинять». Ці слова Спасителя можна витлумачити як обіцянку, що з часом ми позбудемося сліпоти і набудемо дару розуміти. З другого боку, вони можуть означати, що рано чи пізно ми збагнемо ницість власних помислів, і в такому разі я сприймаю їх як погрозу.

Ось такі роздуми снувалися в моїй голові, поки я мовчки сидів перед царем Дафу. Якщо висловитись образно, то я дослухався, як гарчить і скавулить мій Дух.