Шери Лапенья – Тут усі брешуть (страница 12)

Бледсо відходить і жестом кличе Ерін та Вільяма. Ґаллі пильно за всім стежить.

Першою виступає Ерін. Є в ній певна трагічна гідність. Вона говорить так тихо, що без мікрофона її б не почули. Вона не зводить очей з аркуша паперу, який тремтить у її руці.

— Наша донька, Ейвері, зникла. Вона прекрасна розумна дівчинка, у якої попереду все життя. Ми любимо її та понад усе хочемо, щоб вона повернулась. Будь ласка, допоможіть її знайти. — Вона підіймає очі. Від спалахів камер починає кліпати.

Вільям бере у неї мікрофон і зачитує:

— Ейвері, якщо ти нас чуєш, знай, що ми тебе любимо й хочемо, щоб ти повернулась, більше за все

на світі. — На мить він замовкає, але тоді продовжує: — Якщо хтось утримує нашу доньку, ми благаємо вас, поверніть її нам. Залиште її в безпечному місці. Це все, чого ми просимо. Вона лише маленька дівчинка. Відпустіть її. Якщо ви її відпустите, все буде добре.

Нора, вбрана в повсякденний одяг, але з бейджем, який вказує, що вона волонтер, швидко йде коридором у фоє лікарні. Її кросівки скриплять на плитці. Вона знає, що опівдні транслюватимуть телевізійне звернення щодо Ейвері. Про це всі говорять. Телевізор у фоє точно працюватиме. Нора дуже хоче побачити Вільяма, нехай навіть на телеекрані. Вона не бачила його, відколи вони роз’їхались у мотелі. Скільки відтоді сталося. Треба роздивитись його обличчя, спробувати зрозуміти, як він. Зайшовши у фоє, де в кутку під стелею встановлено телевізор, вона бачить, що тут зібралось повно людей.

Усі переживають за доктора Вулера та його зниклу доньку. Нора займає чи не останнє вільне місце біля Меріон Кук, медсестри, з якою вона часто працює і яка теж живе на вулиці Коннахт. Меріон кидає на неї швидкий погляд, а тоді знову зосереджується на екрані. Доктор Везна дуже засмучена, як і ще пару медсестер. Нора гадає, що видно з її обличчя. Вона оглядає кімнату. Тут усі колеги доктора Вулера. Вони всі його люблять і поважають. Він дуже розумний, турботливий і працьовитий. Багато з присутніх уже не один рік із ним працюють. Сьогодні всім тут дуже кепсько.

А тоді Нора згадує про телефон. Коли це спливе, всі в цій кімнаті знатимуть про їхній роман. Їй паморочиться у голові.

Коли починається звернення, настає абсолютна тиша. Після виступу детектива говорить мама Ейвері. Нора ледве її впізнає. Вона пам’ятає Ерін як дуже привабливу жінку, яку іноді бачила в лікарні. Але зараз вона зовсім інша. Потім настає черга Вільяма. Нора не може цього витримати. Болю та страху на обличчі Вільяма, коли він читає текст у мікрофон. А потім він ніби безпосередньо звертається до особи, яка викрала його доньку, благаючи повернути її. Вона ані на мить не сумнівається в його щирості. Як тут можна сумніватись? Вона дивиться на доктора Везну, яка затулила долонею рот. Всі інші демонструють різні ступені стійкості чи схвильованості. Це нагадує Норі похорони, але вона жене цю думку. Страшно навіть думати, що донька Вільяма може бути мертва. Вона намагається не розплакатись. Шукає в кишені хустинку.

Меріон одна з тих, хто поводиться стримано. Але коли трансляція закінчується, вона першою підводиться й іде. Нора знає про почуття Меріон до Вільяма. Мабуть, вона зараз хоче побути наодинці.

Розділ 12

Пошуки тривають, але жодних слідів Ейвері немає. Ґаллі знає, наскільки важливий час. З кожною годиною шанси знайти її живою тануть.

Втім, одразу після телезвернення починають надходити дзвінки. Поліцейські приймають їх і реагують на кожен, окрім відверто дивацьких. Як для міста, що пишається своєю згуртованістю, забагато людей розповідають, що хтось із їхніх знайомих може бути збоченцем. Як і у будь-якому містечку, мешканці тут дивляться на речі не так широко, як у мегаполісах.

Ґаллі сидить у великій кімнаті, котру перетворили на командний пункт, коли до неї підходить Бледсо. Вона підводить на нього очі.

Окинувши її багатозначним поглядом, Бледсо каже:

— Ти нізащо не здогадаєшся, що знайшли в машині Вільяма Вулера.

— ДНК Ейвері в багажнику, — похмуро каже Ґаллі.

Він хитає головою:

— Ні, але над цим ще працюють. Знайшли перед-оплачений телефон у підлокітнику заднього сидіння.

Ґаллі намагається це осмислити, коли до них підходить полісмен і каже:

— Тут дехто хоче вас бачити.

Ерін майже нерухомо сидить на дивані у вітальні. Її мучать думки про Ейвері. Де вона? Її десь тримають? Ерін

стає важко дихати. Не треба цього уявляти. Потрібно триматись за надію, зосередитись на поверненні Ейвері.

Принаймні поліція перестала розглядати їхній дім як місце злочину. Може, тепер вони активніше шукатимуть Ейвері, а не виставлятимуть підозрюваними їх. Але вона не може не думати про свого чоловіка. Чому вчора його так довго не було на роботі? Якого біса він десь катався, коли мав працювати? Можливо, він щось від неї приховує?

— Тобі треба поїсти, — вмовляє її Вільям. — Ти майже не їла, відколи… — Він на мить замовкає. — Від учора.

Вона лише мовчки на нього дивиться. Майкл, не в змозі більше це витримувати, пішов у свою кімнату. Мабуть, щоб відволіктись відеоіграми. Вона хоче знову спитати чоловіка, що він робив учора вдень, але він говорить першим.

— Я зроблю тобі тост. І чай. Гаразд? — каже Вільям дбайливо.

Він іде на кухню. Принаймні їх залишили в спокої після такого жахливого ранку. То було справжнє випробування — допит у відділку, повернення додому з готелю, підготовка до телезвернення, виступ по телебаченню. Вона відчувала, як тремтіли її руки. Не хоче на це дивитись. Але у вітальні увімкнений телевізор і їхнє звернення транслюють щогодини. Вони стараються. Вони всі стараються.

Вільям приносить намащений маслом тост і чай та ставить на журнальний столик перед нею. Від запаху вона раптом усвідомлює, наскільки зголодніла. Вільям має рацію, вона не їла з учорашнього обіду. Вранці вона так і не торкнулась кексу.

Хтось стукає в двері, й вони завмирають.

— Хто там? — питає Ерін.

Вона зараз не хоче нікого бачити. Навіть друзів із найщирішими намірами. Вона сказала Вільяму, щоб нікого не впускав. Вона хоче сховатись, доки все не скінчиться.

— Не знаю, — каже Вільям. Він підходить до вікна у вітальні й визирає між завіс. — Чорт, — каже він палко. — Це ті кляті детективи. — Він раптом стає схвильованим і настороженим.

Вона не чекала від нього такої реакції.

— Може, у них є новини, — каже вона. — Можливо, вони знайшли її. — Її охоплює суміш надії та страху, від якої паморочиться в голові.

Вільям підходить до дверей і впускає їх. Ерін не впевнена, що зможе підвестись. Тост і чай так і стоять на столику.

Бледсо та Ґаллі заходять у вітальню, де вже провели купу часу. Вони сідають у ті ж крісла, що й раніше, а Ві-льям вмощується на дивані, біля дружини.

— Ви її знайшли? — питає Ерін надтріснутим голосом.

Ґаллі хитає головою, а Бледсо каже:

— На жаль, ні. Поки ні. — Він дивиться прямо на її чоловіка й довго мовчить.

Ерін стає страшно. Що відбувається?

— Втім, у нас є зачіпка, — каже Бледсо, не зводячи очей з Вільяма. — Дехто дещо бачив. — Він знову вичікує. — Один із сусідів бачив, як ваша машина, докторе Вулер, учора приблизно о четвертій заїжджала в гараж.

Ерін із жахом обертається до чоловіка.

Вільям знову у відділку, в тій самій кімнаті для допитів, де був уранці.

— Я можу не їхати? — спитав він Бледсо вдома.

— Не думаю, — відповів Бледсо. — Зачитай йому права, Ґаллі.

Коли його забирали, дружина навіть на підвелася з дивана. Вона не на його боці. Більше ні. І після цього вже ніколи не буде, думає він. Все скінчено. Вона його зненавидить. І Майкл теж.

Вільям сказав, що йому не потрібен адвокат, бо він не зробив нічого поганого. Можливо, це помилка, але він уже й так справляє кепське враження, тож не треба робити ще гірше.

Попередивши, що розмову записують на плівку, вони починають.

— У нас є свідок, який бачив, як учора, близько четвертої пополудні, ваша машина заїжджала у ваш гараж, — каже Бледсо.

Спершу він усе заперечує. Він хотів би заперечити, що все це взагалі реально. Він хитає головою:

— Ні. Це неможливо. Мене там не було.

— Але вас бачили, Вільяме, — каже Бледсо. — Один із ваших сусідів. Потім він поїхав на цілий день у справах, тож повідомив нам лише сьогодні вранці. Ви маєте дещо пояснити.

Вільям затуляє долонями обличчя й починає схлипувати. Схлипує так, наче він зламався. І він таки дійсно зламався. Він цього не переживе. Але, ридаючи, він відчуває, що десь глибоко всередині ще вірить у власний порятунок. Нарешті, він збирається із силами й витирає долонями очі. Ґаллі підштовхує до нього пачку

серветок. Вони чекають, а він просто витріщається на стіл. Мабуть, думають, що вже розкрили справу, само-вдоволені покидьки, гадає він. Ну, все не так просто.

— Я нічого їй не робив, — каже він. — Я не знаю, де вона.

Детективи просто дивляться на нього й чекають.

— Я був там, — нарешті зізнається він, передчуваючи власну долю. Вони йому нізащо не повірять. — Я вирішив заїхати додому перевдягнутись. Думав, що вдома нікого немає. У вівторок Майкл ходить на тренування, а Ейвері — на репетицію хору. Я думав, вони прийдуть десь за чверть до п’ятої.

— Продовжуйте, — каже Бледсо, коли він замовкає.

— Мені ніколи не вдається побути на самоті, — каже він. — Завжди хтось є поруч. У мене повно пацієнтів, я з ніг збиваюсь у лікарні, а, коли приходжу додому, всі вже там. А мені лише треба трохи простору. Сам я буваю лише в машині. — Як же тупо це звучить. Ґаллі киває, ніби розуміє його, а от Бледсо взагалі не ворушиться. — Але, коли я зайшов на кухню, там була Ейвері. — Здається, Ґаллі йому співчуває, тож він звертається до неї: — Я повісив її куртку, бо вона кинула її на підлогу.