Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 48)

— Ти тільки те й робиш, що брешеш, Марко.

— То запитай у нього!

Якусь мить вони дивляться одне на одного.

Потім Марко, вже спокійніше, додає:

— У тебе є всі підстави ненавидіти мене, Анно. Я ненавиджу себе за те, що накоїв. Але ти можеш не боятися мене.

— Навіть після того, як ти до смерті забив людину лопатою?

— Я цього не робив!

— Чому б тобі не розповісти мені все, Марко?

— Я вже розповів тобі все! Я не вбивав того чоловіка з хижі.

— То хто ж тоді?

— Якби я знав, то знав би також, де Кора! Дерек не скривдив би Кори, я впевнений. Він ніколи б не завдав їй шкоди — я б не віддав йому її, якби сумнівався в цьому.

Але, кажучи це, Марко сам жахається того, як легко віддав свою доньку чужій людині. Він був у такому відчаї, що закрив очі на ризик.

Та в порівнянні з тим відчаєм, який він відчував тепер, — то було ніщо. Нащо Дереку вбивати Кору? Він не мав на те причин. Якщо тільки не запанікував.

Марко каже:

— Він хотів просто провести обмін, отримати гроші й зникнути. Мабуть, хтось інший дізнався, що вона в нього, убив його й забрав Кору. А потім вони обдурили нас.

Він благає:

— Анно, повір мені, я його не вбивав. Ну як би я це зробив? Ти ж знаєш, що більшість часу я був із тобою та в офісі. Я просто не міг його вбити.

Анна мовчить, зважуючи все. Потім шепоче:

— Я вже не знаю, чому вірити.

— Тому я й звернувся в поліцію, — пояснює Марко. — Я сказав їм, що бачив його поблизу будинку, щоб вони зайнялися ним. Я хотів скерувати їх у правильному напрямку, щоб вони знайшли того, хто його вбив, аби знайти Кору, не виказавши себе. Та, як завжди, — безрезультатно.

Він додає зламаним голосом:

— Утім, мій арешт — лише питання часу.

— Вони дуже швидко заарештують тебе, коли побачать те відео, — похмуро шепоче Анна.

Марко дивиться на неї. Він не може зрозуміти, чи хотілося б їй, щоб його заарештували, чи ні. Зараз по її вигляду важко щось сказати.

— Так, я взяв Кору й віддав її Дереку. Так, ми намагалися розвести твоїх батьків на гроші. Але я не вбивав Дерека. Я не здатен убити людину, клянуся.

Він обережно кладе руку їй на коліно.

— Анно, дозволь мені забрати ніж.

Вона дивиться на ніж у своїх руках, ніби забувши, що він там.

Що б він раніше не накоїв, на яку б руїну не перетворив усе, він не хоче нести відповідальність і ще за щось. Її поведінка непокоїть. Він простягає руку й повільно забирає ніж із її рук. Вона не опирається. Із полегшенням він бачить, що лезо чисте. На ньому немає крові. Він уважно дивиться на неї, на її зап’ястки: крові ніде немає. Вона не порізала себе. Той ніж був для нього, для її захисту від нього. Він кладе ножа на журнальний столик, встає з підлоги й сідає поряд з нею на канапі, обличчям до неї. Він питає:

— Ти сьогодні говорила з батьком?

— Ні, але я їздила в будинок батьків, — каже Анна.

— Ти ж наче сказала, що не бачилася з ними.

— Я не бачилася. Я зібрала речі. Я збиралася піти від тебе, — з гіркотою в голосі каже вона. — Коли я вийшла від Синтії, коли я побачила те відео, я зненавиділа тебе за те, що ти наробив.

У її голосі знову чується збудження.

— І я вирішила, що ти вбивця. Я злякалася тебе.

— Я можу зрозуміти, за що ти зненавиділа мене, Анно. Я розумію, що ти ніколи не пробачиш мені, — він давиться словами. — Але ти можеш не боятися мене. Я не вбивця.

Вона відвертає обличчя, ніби їй несила дивитися на нього. Каже:

— Я їздила до батьків. Але не зайшла всередину.

— Чому?

— Тому, що згадала, де бачила того вбитого чоловіка раніше.

— Ти його бачила? — здивовано питає Марко.

Вона знову повертається до нього:

— Я ж тобі казала.

Вона казала, але він якось не дуже повірив. У той момент йому здалося, що це просто гра її уяви.

— Де ж ти його бачила?

— То було давно, — шепоче вона. — Він давній друг мого батька.

Розділ 33

Марко застигає.

— Ти впевнена?

— Так.

Вона говорить якось дивно, не схожа сама на себе. Чи можна довіряти тому, що вона каже в такому стані?

Марко швидко прораховує. Річард і Дерек Гоніґ. Мобільний.

Це все було сплановано? Річард керував цим жахіттям від самого початку? Кора весь цей час була в Річарда?

— Я впевнена, що бачила його поряд із батьком, коли була молодшою, — каже Анна. — Вони знайомі. Як сталося, що мій батько знає чоловіка, який забрав нашу дитину, Марко? Тобі це не видається дивним?

Її голос лунає так, ніби її свідомість пливе.

— Ще й як видається, — повільно каже Марко. Він пригадав, які підозри виникли в нього, коли, набравши номер на секретному мобільному, він почув голос свого тестя. То ось вона, пропущена ланка? Гоніґ з’явився поряд нізвідки. Подружився з Марко, вислуховував його проблеми. Затерся йому в довіру. Він заохочував Марко попросити в Річарда грошей, і Річард відкинув його. Що як вони діяли спільно й Річард відмовився дати Марко грошей, знаючи, що з’явиться Гоніґ і підіграє йому? Гоніґ запропонував викрадення того ж самого дня. Що як диригентом цієї оборудки був тесть Марко? Марко стає недобре. Якщо так, то його ошукали навіть більше, ніж він думав, і це зробив чоловік, який дратував його більше за всіх на світі.

— Анно, — каже Марко, і слова поспіхом вириваються йому з рота. — Дерек Гоніґ знайшов мене. Він завів дружбу зі мною. Він умовляв мене попросити у твого батька якомога більше грошей. Потім, того дня, коли твій батько відмовив мені, він з’явився знову, ніби знав. Скидалося на те, що він знав, що я буду у відчаї. Тоді він і запропонував викрадення. — Марко почувається так, ніби пробуджується від страшного сну, все нарешті починає сходитися. — Що як за цим стоїть твій батько, Анно? — Він швидко додає: — Думаю, це він попросив Гоніґа познайомитися зі мною, налаштувати мене на викрадення. Я був просто маріонеткою, Анно!

— Ні! — вперто каже Анна. — Я не можу в це повірити. Мій батько не зробив би такого. Нащо йому це? Які в нього мотиви?

Марко ранить те, що їй неважко було повірити в його здатність холоднокровно вбити людину лопатою, проте повірити у причетність свого батька вона не може. Та він мусить пам’ятати, що вона бачила те кляте відео. Таке будь-яку довіру підірве. Він має розповісти їй решту історії.

— Анно, мобільний телефон у вентиляції. Який був для зв’язку з Гоніґом.

— А що з ним?

— Коли ти його знайшла, я помітив, що в мене пропущені дзвінки: хтось телефонував мені з мобільного Гоніґа. Тож я перенабрав номер. А там відповів… твій батько.

Вона дивиться на нього й не вірить.

— Анно, він не здивувався, що по інший бік слухавки був я. Він знав, що я викрав Кору. Я запитав, звідки в нього телефон. Він сказав, що викрадачі надіслали його йому із запискою, так само як нам — комбінезон. Він сказав, що викрадачі вийшли з ним на зв’язок тому, що дізналися з газет, що викуп платять твої батьки. Він сказав, що вони вимагали більше грошей за Кору і що він заплатить, але змусив мене пообіцяти, що я не розповім тобі. Він сказав, що не хоче давати тобі надій, які можуть виявитися марними.

— Що? — обличчя Анни, спотворене стражданнями, ожило. — Він спілкувався з викрадачами?