Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 49)

Марко киває.

— Він сказав, що сам із ними розбереться й сам поверне дитину, тому що я все спаскудив.

— Коли це було? — питає Анна, їй бракує повітря.

— Учора ввечері.

— І ти мені не сказав?

— Він змусив мене пообіцяти! На випадок, якщо нічого не вийде. Я цілий день намагався з ним поговорити, але він не брав слухавки. Я божеволів, не розуміючи, що коїться. Я думаю, що він не забрав її, інакше він дав би знати. — Але тепер усе видається Марко інакшим, ніж досі. Ляльковик його обіграв. Його було майстерно розіграно. — Але, Анно, що як твій батько весь цей час знав, де Кора?

Анна виглядає так, ніби не здатна більше сприймати жодної інформації. Вона ніби паралізована. Нарешті — голос її тремтить — вона питає:

— Але навіщо йому це?

Марко знає навіщо:

— Просто твої батьки ненавидять мене! — каже Марко. — Вони хочуть мене знищити, зруйнувати наш шлюб і забрати вас із Корою до себе.

Анна хитає головою.

— Я знаю, що вони тебе не люблять, можливо, навіть ненавидять, але те, що ти кажеш… У це я не можу повірити. А раптом він каже правду? Що як викрадачі вийшли на зв’язок із ним і він намагається повернути її?

Надія в її голосі розриває серце.

Марко каже:

— Але ж ти щойно сказала, що твій батько знайомий із Дереком Гоніґом. Це не може бути випадковим збігом.

Вона взяла довгу паузу. Потім прошепотіла:

— То, може, це він убив Дерека Гоніґа лопатою?

— Можливо, — непевно відповів Марко. — Я не знаю.

— А як же Кора? — прошепотіла Анна. — Що тоді з нею?

Марко узяв її за плечі й подивився в її великі й налякані очі.

— Я думаю, вона у твого батька. Або він знає, де вона.

— Що нам тепер робити? — продовжує шепотіти Анна.

— Треба все обміркувати, — сказав Марко.

Він підвівся з канапи, надто стривожений, щоб сидіти.

— Якщо вона у твого батька або він знає, де вона, то у нас два варіанти. Ми можемо або піти просто в поліцію, або піти до нього.

Анна нерушно дивиться в порожнечу, ніби її свідомість перевантажено.

— Можливо, варто спершу поговорити з твоїм батьком, — невпевнено сказав Марко. — До в’язниці йому не хочеться.

— Якщо ми підемо до мого батька, — каже Анна, — я поговорю з ним. Він віддасть мені Кору. Він вибачиться, я знаю, що йому буде шкода. Він просто бажав мені щастя.

Марко зупинився й пильно подивився на свою дружину, не певний, що вона не втратила зв’язок із реальністю. Якщо правда те, що Дерек Гоніґ був другом її батька, то може бути правдою й те, що її батько загнав Марко у глухий фінансовий кут, підштовхнувши до викрадення власної дитини. Її батько міг інсценувати невдалий обмін, він міг спокійно вбити чоловіка. Він завдав своїй доньці жахливого болю. Йому начхати, чи вона щаслива. Він просто хоче зробити усе по-своєму.

Він абсолютно безжальний. Уперше в житті Марко розуміє, яким супротивником є його тесть. Цей чоловік, мабуть, соціопат. Скільки разів Річард казав Марко, що для того, щоб досягти успіху в бізнесі, необхідно бути безжальним? Можливо, це було саме те: він намагався дати Марко урок безжальності.

Раптом Анна каже:

— Можливо, мій батько й не причетний до цього. Можливо, Дерек почав спілкуватися з тобою й маніпулював тобою тому, що знав мого батька й знав, що в нього є гроші. Але мій батько міг нічого про це не знати. Він міг не знати, що Дерек викрадач, і міг отримати записку й телефон у листі, як і сказав. — Розум Анни ніби знову просвітлів.

Марко обмірковує почуте.

— Це не виключено…

Але йому здається, що Річард керує усім із-поза лаштунків. Він відчуває це нутром.

— Нам треба поїхати до них, — каже Анна. — Але не можна просто вдертися й почати звинувачувати його. Ми ж не знаємо напевне, що відбувається. Я можу сказати йому, що знаю, що ти забрав Кору й передав її Дереку Гоніґу. Що нам потрібна його допомога в її поверненні. Якщо мій батько й замішаний у цьому, треба дати йому можливість відступити. Треба вдати, що він до цього непричетний, благати його допомогти впоратися з викрадачами й з’ясувати, як забрати Кору.

Марко думає про те, що вона сказала, й киває. Анна повернулася до свого нормального стану, і він видихає. До того ж вона має рацію — Річард не той, кого можна легко притиснути до стінки. Важливо повернути Кору додому.

— Можливо, мій батько й узагалі не має до цього стосунку. Можливо, він справді просто веде перемовини з викрадачами.

Їй, очевидно, так хочеться вірити, що батько не вчинив би з нею так.

— Сумніваюся.

Хвильку вони просто сидять, виснажені всім, що сталося, готуючись до того, що чекає на них попереду. Нарешті Марко каже:

— Час, мабуть, вирушати.

Анна киває. Коли вони йдуть, вона кладе долоню на його руку.

— Пообіцяй мені, що триматимеш себе в руках при батькові.

Що лишалося Марко, окрім як погодитися?

— Я обіцяю. — І принижено додав: — Я перед тобою в такому боргу…

Вони їдуть на таксі до батьків Анни, минаючи дедалі статечніші оселі, поки нарешті не в’їжджають до найбагатшого району міста. Вже пізно, але вони не попереджали про свій візит. Вони хочуть скористатися елементом несподіванки. Анна та Марко мовчки сидять на задньому сидінні машини. Марко відчуває тілом, що Анна тремтить, її дихання пришвидшене й поверхневе. Він бере її долоню у свою, щоб заспокоїти її. Від нервування він пітніє в задушливому липкому таксі, кондиціонер, здається, не працює. Марко трохи опускає скло, аби мати, чим дихати.

Таксі підвозить їх на викладений округлою галькою під’їзд до парадного входу. Марко платить водієві й відпускає його. Анна натискає кнопку дзвінка. У вікнах ще горить світло. За мить мати Анни відчиняє двері.

— Анно! — каже вона, очевидно здивована. — Як неочікувано!

Анна проходить повз матір, і Марко йде за нею до передпокою.

І всі їхні плани одразу ж летять шкереберть.

— Де вона? — питає Анна. Вона оскаженіло дивиться на матір. Та, здається, ошелешена й не відповідає. Анна починає носитися великим будинком, лишивши Марко, нажаханого її поведінкою, в передпокої. Анна забула, про що вони домовлялися, — тепер він не знає, як викручуватися.

Коли Анна розпочинає ці знавіснілі пошуки будинком, її мати рушає за нею. Марко чує, як Анна кличе:

— Кора! Кора!

Він чує рух нагорі й підіймає очі. Річард спускається широкими сходами. Їхні очі зустрічаються, натрапила коса на камінь. Вони обидва чують, як Анна кричить:

— Де вона? Де моя дитина?

Вона скаженіє з кожною миттю.

Раптом Марко починає сумніватися в усьому. Чи не помилилася Анна, упізнавши Дерека Гоніґа? Чи справді він був товаришем її батька, чи ця деталь не більше ніж ілюзія? Коли він прийшов, вона сиділа у темряві з ножем. Наскільки можна взагалі покладатися на її слова? Усе, що він вважав правдою, базується на припущенні про те, що Річард і Дерек знайомі. Тепер Марко має з’ясувати правду.

— Ходімо присядемо, ти не проти? — питає Річард і проводжає його до вітальні.

Марко йде за ним. У роті в нього пересохло. Він настраханий. Можливо, він має справу не з нормальною людиною. Річард, імовірно, соціопат. Марко не знає, як бути. Він не знає, як впоратися із цією ситуацією, а від того, як він упорається, залежить усе.

Марко чує кроки Анни — тепер вона біжить вигадливими сходами на третій поверх. Вони з Річардом дивляться одне на одного, дослухаючись до того, як Анна вигукує ім’я Кори, прочиняючи двері дальніх спалень, бігаючи коридором, шукаючи.

— Вона її не знайде, — каже Річард.

— Де вона, сучий ти син? — питає Марко. Він теж відійшов від сценарію. Абсолютно все пішло не за планом.

— Ну, тут її точно немає, — холодно каже її батько. — Давай почекаємо, поки Анна заспокоїться, й обговоримо усі разом.

Марко ледве стримується, щоб не підійти й не вчепитися в товсту шию свого тестя. Він змушує себе сісти й чекати, що буде далі.