Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 47)

Він припиняє ходити, ловить своє відображення у великому дзеркалі, що висить на стіні навпроти вікна, й заледве впізнає себе.

Розділ 32

Нарешті Марко повертається додому. Він забагато випив, тож не сідає за руль, а викликає таксі. Додому він приїздить якийсь скуйовджений, із червоними очима, сповнений напруги попри велику дозу алкоголю в його тілі.

Він заходить через парадний вхід.

— Анно! — гукає він, не розуміючи, де вона. У будинку темно, й таке відчуття, що там нікого немає. Дуже тихо. Він стоїть нерухомо, дослухаючись до тиші. Можливо, її немає вдома?

— Анно! — гукає він голосніше, стурбованим голосом. Заходить до вітальні. Завмирає, побачивши її. Анна сидить на канапі, у темряві, немов статуя. В руках у неї великий ніж — Марко впізнає ніж для м’яса з дерев’яної підставки на їхній кухонній стійці. Душа в нього втекла у п’яти. Він обережно ступає вперед, намагаючись краще її роздивитися. Що вона робить у темряві з ножем?

— Анно, — каже Марко вже тихіше. Вона наче перебуває в якомусь трансі. Вона лякає його.

— Анно, що сталося?

Він говорить до неї так, як люди інколи намагаються домовитися із хижим звіром. Коли вона не відповідає, він так само тихо питає:

— Що ти робиш тут із ножем?

Він хоче увімкнути світло. Він повільно рухається до лампочки на журнальному столику.

— Не наближайся до мене! — вона виставляє вперед ножа.

Марко зупиняється, витріщившись на неї, на те, як вона тримає ножа, ніби й справді готова ним скористатися.

— Я знаю, що ти зробив, — каже вона тихим безжальним голосом.

Мозок Марко намагається швидко все збагнути. Напевно, Анна говорила з батьком. Мабуть, усе обернулося на жахіття. Марко переповнює відчай. Тільки тепер він усвідомлює, наскільки сподівався на те, що його тесть врятує ситуацію й поверне їм Кору. Але, очевидно, нічого не вийшло. Їхню дитину втрачено назавжди. А батько Анни сказав їй правду.

І тепер — фінал — вишенька на торті: його дружина збожеволіла.

— А ніж нащо, Анно? — питає Марко, намагаючись говорити так, щоб його голос звучав спокійно.

— Для захисту.

— Від кого?

— Від тебе.

— Тобі не треба від мене захищатися, — каже їй Марко крізь темряву.

Що її батько наговорив їй? Що набрехав? Ніколи б він умисно не скривдив своєї дружини чи дитини. Усе це — жахлива помилка. У неї немає підстав боятися його. Це все Річардове: «Ти небезпечний, Марко, зі своїми планами та схемами».

— Ти з батьком бачилася?

— Ні.

— Але ти з ним говорила?

— Ні.

Марко не розумів, що відбувається.

— А з ким тоді ти говорила?

— Ні з ким.

— То чого ти сидиш у темряві з ножем?

Він хоче увімкнути світло, але боїться її налякати.

— А, ні, — каже Анна, ніби раптом пригадавши. — Я бачилася із Синтією.

Нажаханий, Марко не каже ані слова.

— Вона показала мені відео. — Очі, якими вона дивиться на нього, дуже страшні. Весь її біль, уся її лють відбиваються на обличчі. А ще — ненависть.

Марко обм’якає, йому здається, що в нього зараз підігнуться коліна. Тепер усе скінчено. Можливо, Анна хоче вбити його за те, що він викрав їхню дитину. Її не можна звинувачувати. Він хотів би вихопити ножа й зробити те саме.

Раптом його кидає в холод. Він має побачити ніж. Він має знати, чи використовувала вона його. Але в кімнаті занадто темно. Він не може роздивитися, чи є на його дружині або на ножі кров. Він робить ще один крок у її бік. Її погляд його лякає.

Вона каже:

— Ти викрав Кору. Я бачила це на власні очі. Ти виніс її з будинку, загорнуту в білу ковдру, й відніс у гараж. Той чоловік забрав її геть. Ти все спланував. Ти брехав мені. І продовжував брехати весь цей час.

У її голосі — недовіра.

— А потім, коли він тебе ошукав, ти поїхав до його хатини й убив його лопатою.

Вона наче вийшла зі свого трансу.

Марко шокований.

— Ні, Анно, я не вбивав!

— А потім ти сидів за столом і казав, що його обличчя видається тобі знайомим.

Марко стає погано. Він думає про те, як усе це виглядає для неї. Яким заплутаним усе стало нараз.

Анна нахиляється вперед, вона тримає великого ножа обома руками.

— Увесь цей час після викрадення Кори ми лишалися в одному будинку, і ти постійно мені брехав. Про все. — Вона вирячується на нього й шепоче: — Я не знаю, хто ти.

Марко, не зводячи очей з ножа, облишивши останню надію, зізнається:

— Так, я взяв її. Узяв її, Анно. Але все не так, як ти думаєш! Я не знаю, що наговорила тобі Синтія, — їй про це нічого не відомо. Вона шантажує мене. Намагається використати відео, щоб витягти з мене гроші.

Анна нерухомо дивиться на нього, у темряві її очі здаються величезними.

— Я можу пояснити, Анно. Все не так, як здається. Вислухай мене. В мене були фінансові складнощі. Бізнес пішов під укіс. У мене було кілька невдач. А потім я зустрів цього чоловіка… Дерека Гоніґа. — Марко затинається. — Він назвався Брюсом Ніландом. Він здавався непоганим чоловіком — ми стали приятелями. Це він запропонував викрадення. То була його ідея від початку й до кінця. Мені були потрібні гроші. Він сказав, що все буде швидко й просто, ніхто не постраждає. Це він усе спланував.

Марко замовкає, щоб набрати повітря. Вона дивиться на нього похмурим поглядом. Хай навіть так, він відчуває полегшення від того, що сказав їй правду.

— Я відніс Кору до нього в гараж. Він мав зателефонувати нам протягом дванадцяти годин, а Кору мали повернути протягом двох, максимум трьох днів. Усе мало були швидко й просто. Я не розумів, що відбувається. Я намагався зателефонувати йому з того телефону, який ти знайшла, для цього він у мене й був, але він не відповідав на мої дзвінки. Я не знав, що робити. Іншого способу зв’язатися з ним у мене не було. Я подумав: може, він загубив телефон. Або злякався й вирішив накивати п’ятами, вбивши її й покинувши країну. — Його голос перетворюється на схлипування. Він зробив паузу для заспокоєння. — Я запанікував. Усе перетворилося для мене на справжній жах — ти й уявити собі не можеш, Анно.

— Не тобі казати мені, чого я не уявляю! — кричить на нього Анна. — Це через тебе ми втратили дитину!

Він намагається заспокоїти її, притишивши голос. Він має розповісти все, випустити все назовні.

— А потім, коли ми отримали поштою комбінезончик, я подумав, що то він нам надіслав. Що, можливо, щось трапилося з мобільним, а напряму він боявся мені телефонувати. Я подумав, що він намагається нам її повернути. Навіть коли він збільшив викуп до п’яти мільйонів, я не думав… не думав, що він ошукає нас. Я боявся тільки, що твої батьки відмовляться дати грошей. Я подумав, що, можливо, він підвищив ставки, відчувши, що ризик зростає.

На мить Марко замовкає, приголомшений від того, що більше не треба тримати все в собі.

— Та коли я приїхав туди, Кори там не було. — Він не витримує і збивається на плач. — Вона мала там бути. Я не знаю, що сталося! Анно, клянуся тобі, я нікого не хотів скривдити. І в першу чергу Кору чи тебе.

Він упав перед нею на коліна. Якщо хоче, хай переріже йому горлянку просто зараз. Йому байдуже.

— Як ти міг? — шепоче Анна. — Як можна було бути таким бовдуром?

Марко підіймає голову й дивиться на неї поглядом розчавленої людини.

— Якщо тобі так сильно були потрібні гроші, то чого ти не попросив у мого батька?

— Я просив! — майже кричить Марко. — Але він відмовив мені.

— Я тобі не вірю. Він би так не вчинив.

— Нащо мені брехати?