Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 59)
Сам Анатолій Александров розглядав як можливого «спадкоємця» Валерія Легасова, свого першого заступника. Проте інші з цим не погоджувалися. Боротьба за кабінет директора розгорнулася невдовзі після відставки Анатолія Александрова, коли велика група провідних учених НДІ згуртувалася, щоб не дозволити Легасову обійняти посаду. Свій удар вони нанесли навесні 1987 року під час планових виборів до головного колегіального органу НДІ — вченої ради. Проти включення Легасова в раду проголосувало 129 старших співробітників інституту. Для першого заступника директора, який звик керувати НДІ, коли Александров займався Академією наук, такий удар став нищівним. Легасова підтримали лише 100 із його колег.
Валерій Легасов був ідеалістом. Писав поезію, і в роки юності фактично прагнув стати професійним письменником, однак його відрадив провідний радянський прозаїк і поет Костянтин Симонов. Тоді серед студентів велися суперечки щодо того, хто має важливіше значення для держави — фізики чи поети. Ще 1959 року видатний поет Борис Слуцький писав у своєму вірші:
Читачі дійшли висновку, що для суспільства важливіші фізики, а не ті, хто вивчає гуманітарні науки. Партійні ж ідеологи, які спостерігали за активними обговореннями, викликаними публікацією роботи Слуцького, запропонували компромісний варіант: важливі і перші, і другі. І Валерій Легасов, хімік за фахом, прагнув знайти себе в обох покликаннях.
Як і Микита Хрущов, наступник Йосипа Сталіна на верхівці піраміди радянської влади і «архітектор» ідеологічної «відлиги», що дала зелене світло дискусіям на кшталт питання «фізиків і ліриків» у суспільстві, травмованому сталінськими репресіями, Валерій Легасов палко вірив. І Хрущов, і Легасов вірили в радянську систему. Свої переконання Легасов задекларував, вступивши до Комуністичної партії, ще будучи студентом Московського хіміко-технологічного інституту імені Д. І. Менделєєва. Багатьом його аполітичним колегам цей вчинок здався наївним або кар’єристським. Річ у тому, що з радянського наукового співтовариства вийшло чимало відомих дисидентів, включаючи фізиків Андрія Сахарова і Юрія Орлова. А сам А. П. Александров, керівник Валерія Легасова, який під час революції 1917-го протягом двох років воював у рядах білої армії в Україні, приєднався до партії лише у віці 59 років, коли це було абсолютно необхідно, якщо він планував стати директором інституту, заснованого І. В. Курчатовим. Більшість учених не мали жодних симпатій до режиму й трималися осторонь від партії, тоді як Легасов прийняв її норми та ідеали.
Окрім цього, Валерій Легасов вірив у силу радянської науки і безпечність реакторів, сконструйованих за підтримки його інституту. Усього за два роки до аварії на ЧАЕС учений підтвердив таку свою позицію, написавши: «Можна впевнено сказати, що ядерна енергетика завдає значно менше шкоди здоров’ю людини, ніж аналогічна за потужністю вугільна промисловість... Спеціалістам, безумовно, добре відомо, що на атомній електростанції фактично неможливо спричинити повноцінний ядерний вибух, і лише малоймовірний збіг обставин може зумовити щось на кшталт подібного вибуху, руйнівний ефект від якого не перевищуватиме аналогічного від артилерійського снаряда». Судячи з усього, Легасов сліпо дотримувався партійної та галузевої повістки. Його віра в безпечність реакторів прийшла з посадою заступника Анатолія Александрова. Євгеній Веліхов, колега і суперник Валерія Легасова в інституті та на місці інциденту на ЧАЕС, пізніше згадував: Легасов не брав участі в конструюванні реактора і не був обізнаний із фізикою останнього. Один вчений-фізик називав його «хлопчиком з хімічної периферії». Валерій Легасов нахвалював реактори РБМК з офіційної позиції першого заступника директора НДІ ім. І. В. Курчатова.
Як і в інституті, на місці чорнобильського інциденту Валерій Легасов відігравав провідну роль, проявляючи не лише свою віру в систему, а й свої лідерські якості та готовність до самопожертви. «Єдиною компетентною там людиною був Легасов, — відзначав український колега, згадуючи дні перебування Легасова в Чорнобилі. — Він перевіряв кожну деталь. На ранньому етапі піднімався на “стелаж” [вивідну трубу, що вціліла після вибуху]. Як і будь-хто, Легасов боявся радіації, та пішов першим, щоб мати моральне право відправляти туди інших». Невдовзі Легасов усвідомив: уся радянська система зіштовхнулася з катастрофою глобального характеру. На карту було поставлено майбутнє мільйонів людей, якщо не всього світу. Без особливих вагань учений ризикнув власним здоров’ям і життям, щоб врятувати інших. Як і більшість із числа тих, хто прибув у Чорнобиль разом з ним чи після нього, Легасов не розумів усього масштабу ризиків, однак осмислив їх швидше, ніж будь-хто інший.
Ситуацію, зумовлену ядерною аварією, Валерій Легасов порівнював з періодом Другої світової війни, — так робила більшість на Чорнобильській АЕС. Проте висловлені вченим зіставлення з Великою Вітчизняною війною, надзвичайно міфологізованою партійною пропагандою, не обмежувалися прикладом самопожертви солдатів Червоної армії і чорнобильських ліквідаторів. Легасов також вказував на неготовність радянської системи справитися з лихом — чи то мова про техногенну аварію, чи то про вторгнення німецько-фашистських загарбників у Радянський Союз влітку 1941 року. «Станція була настільки непідготовленою! — пригадував Валерій Легасов. — Суцільний безлад! Просто жах! Як у сорок першому. Точно. Тисяча дев’ятсот сорок перший, але в ще гіршому прояві. Зі своїм “Брестом”, аналогічною мужністю, аналогічним відчаєм, та водночас з аналогічною неготовністю». Останнє порівняння стосувалося героїчної оборони солдатами Червоної армії Брестської фортеці (що на заході Білорусі) протягом перших тижнів після вторгнення німецько-фашистських загарбників.
Валерій Легасов — головний науковий радник урядової комісії в Чорнобилі — відповідав за низку ключових рішень у перші (критичні) дні після аварії. Одним із таких рішень стала пропозиція засипати реактор тисячами тонн піску, глини і свинцю. Завдання було виконано ціною здоров’я і, врешті-решт, життя пілотів гелікоптерів, та, як вважали деякі колеги Валерія Легасова, вся задумка була лише марною тратою життів і ресурсів. Насип піску над палаючою «пащею» реактора зниженню рівнів радіації не сприяв, а багато хто вважав, що це взагалі підвищує загрозу перегрівання і повторного розплавлення реактора. І хоча Валерій Легасов буде відстоювати своє рішення до останнього, Чорнобиль, спустошивши його організм — учений кількаразово отримував максимально дозволену радянськими нормами дозу у 25 рентгенів, — також обтяжив його думки переживаннями щодо його власної ролі у створенні загрози життю і здоров’ю інших.
Робота Легасова над доповіддю, яку він презентував у Відні в серпні 1986 року, збадьорювала його настрій і змушувала вірити, що він зможе поліпшити безпечність радянських атомних електростанцій. Утім, у Москві його чекав спустошуючий прийом. Правляча верхівка була незадоволена: він дозволив собі занадто багато в розголошенні секретних нюансів радянської ядерної програми. Невдоволення висловлювали не лише партійні лідери, але й, що важливіше, керівники Легасова в ядерній галузі та колеги з Інституту атомної енергії. На думку останніх, Легасов зрадив їх. Учений, зі свого боку, вважав, що вчинив правильно і заради своєї країни, і заради світу. Хоча наодинці зі собою Легасов почав шкодувати, що зупинився на півдорозі. Пізніше він скаже своїм друзям: «У Відні я розповів правду, — однак не всю». У своїй доповіді Валерій Легасов вину за аварію практично повністю переклав на людей, які керували станцією, на їхні помилки і недбалість. Він нічого не сказав про недоліки самого реактора, які сприяли перетворенню того, що могло б бути серйозною аварією, на ядерну катастрофу. Це лише посилило докори сумління вченого.
За офіційною версією, Легасов переніс дозу опромінення в 100 бер, однак ані він, ані лікарі фактичної цифри опромінення не знали. У Чорнобилі Легасов відправлявся в найбільш небезпечні частини ЧАЕС без свого дозиметра. Перші симптоми хвороби вчений почав помічати того ж літа — під час підготовки доповіді на віденську конференцію. У листопаді 1986 року Легасову було запропоновано приєднатися до членів Політбюро на верхівці будівлі Мавзолею Леніна в день параду на Красній площі, приуроченого до річниці Жовтневої революції, — найвища честь, якої міг бути удостоєний радянський вчений, — однак уже підірване здоров’я Валерія Олексійовича не дозволило йому взяти участь. Дружина Валерія Легасова, Маргарита, почала записувати симптоми чоловіка в медичний щоденник: нудота, головні болі, виснаження. Тести виявили підвищення білих кров’яних клітин, що було ознакою порушення роботи кісткового мозку і гострої променевої хвороби.
У травні 1987 року лікарі встановили наявність у крові Валерія Легасова мієлоцитів — наймолодші клітини, які мають бути тільки в кістковому мозку, тепер потрапили у кров, що свідчило про ризик розвитку раку. На фоні погіршення стану здоров’я і розчарування після відмови колег обрати його до вченої ради Інституту атомної енергії ім. І. В. Курчатова, Валерій Легасов ліг у лікарню для проходження курсу лікування від променевої хвороби. У розпачі вчений намагався покінчити життя самогубством, прийнявши летальну дозу снодійного. Врятувала Легасова лише пильність медичного персоналу: лікарі вчасно зробили йому промивання шлунка. Валерій Легасов спробував залишити Чорнобиль у минулому і почати нове життя. Утім, зробити це було не так просто.