Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 58)
«Ніхто з учасників першого дня конференції цього не забуде», — зазначалося у звіті за матеріалами конференції в «Бюлетені вчених-ядерників». Автор звіту писав: «25 серпня атмосфера конференції була гнітючою та напруженою, але вже 29 серпня [останній день конференції] все змінилося радістю, дружністю і фактично ейфорією». Валерій Легасов миттєво став знаменитістю. Західні ЗМІ охарактеризували його як одного з десяти провідних науковців світу. Відкритість Легасова в обговоренні причин і наслідків Чорнобильської катастрофи мала неймовірний ефект: відтепер Радянський Союз — досі безвідповідальний винуватець — постав жертвою непередбачених обставин, готовою ділитися своїм досвідом і відкритою до співпраці з іншим світом задля унеможливлення аналогічних інцидентів у майбутньому.
Водночас, незважаючи на безпрецедентну відкритість — і щодо ситуації на ЧАЕС, і щодо радянської ядерної промисловості загалом, — у своєму віденському звіті Валерій Легасов дотримався партійної лінії, за якою вина за аварію покладался на персонал реактора. Як зазначалось у звіті, «основною причиною аварії стала вкрай малоймовірна комбінація порушень персоналом електростанції визначених процедур і режиму функціонування».
І хоча саме цієї повістки — «звинувачення персоналу» — на засіданні Політбюро минулого місяця дотримувались і Юхим Славський, і його заступник Олександр Мешков, багато хто в московському атомному істеблішменті і вищих партійних колах вважав, що Легасов розголосив зайві дані відносно галузі. Невдоволення не забарилося. Олександр Боровий, один із співавторів доповіді, зустрів Валерія Легасова на вході в його інститут після повернення з Відня. «Перемога!» — крикнув Легасов Боровому, піднімаючись сходами у свій кабінет на третьому поверсі. На зустріч з радянською верхівкою він поїхав у піднесеному настрої. Через кілька годин, уже після повернення Легасова, Боровий знову побачив ученого в інституті: поведінка Валерія Олексійовича змінилася, ейфорія зникла. «Вони нічого не розуміють і навіть усвідомити не можуть, чого нам вдалося досягти, — у відчаї сказав він Боровому. — Я йду у відпустку».
Незрозуміло, з ким саме зустрічався Валерій Легасов після приїзду з Відня, однак не виникає жодних сумнівів: державні лідери на чолі з Горбачовим вважали, що вчений занадто розширив рамки так званої «гласності». Ще на засіданні Політбюро 3 липня Михайло Горбачов говорив своїм колегам таке: «Не може бути ніяких інтересів, які б змусили нас приховати правду. Наш обов’язок перед людством — представити вичерпні висновки». Однак уже на початку жовтня Генеральний секретар міг полегшено видихнути. Не без задоволення він поінформував Політбюро, що «після зустрічі країн — учасниць МАГАТЕ Чорнобиль перестав бути активною складовою антирадянської пропаганди». Валерій Легасов забезпечив важливу пропагандистську перемогу режиму, однак партійна верхівка цього не оцінила. Відповідальність перед людством, очевидно, не передбачала потреби інформувати світову громадськість про все, що Політбюро знало відносно аварії.
Багато хто очікував, що 1 вересня 1986 року, в день свого п’ятдесятиріччя, за свою роботу в Чорнобилі Валерій Легасов буде удостоєний звання Героя Радянського Союзу, найвищої державної нагороди. Але як і в ситуації із званням Героя Соціалістичної Праці, Легасова обійшли. Натомість, йому вручили наручний годинник радянського виробництва — неприхована образа з огляду на тодішні очікування його та інших. Очевидно, Легасов не мав практично ніякої підтримки на верхівці радянської піраміди влади. Учений міг небезпідставно вважати, що його зрадили: як виявилося тепер, він підтримав політичних лідерів, виступивши проти своєї наукової установи і галузі, лише для того, щоб бути засудженими обома сторонами, — засудженим за публічні слова про причини Чорнобильської катастрофи, які, на думку самого Легасова, не відкривали світові всю правду.
Поговорювали, що проти вручення державної нагороди Валерію Легасову виступав Юхим Славський, який й досі очолював свою ядерну імперію. Якщо так було насправді, та «перемога» стала останньою для Славського. Уже восени хмари почали згущуватися й над його головою. Найближчого союзника Славського — Анатолія Александрова було знято з посади президента Академії наук у жовтні (не ухиляючись від своєї відповідальності за те, що сталося в Чорнобилі, він ініціював свою відставку ще на засіданні Політбюро в липні). Зі свого боку, Славський, який ніколи не визнавав цих звинувачень, був змушений залишити свою посаду на чолі колосального міністерства вже наступного місяця.
Урядова комісія підтвердила готовність саркофага 30 листопада. Кілька днів перед тим, під час візиту Юхима Славського на будівельний майданчик Чорнобильської АЕС, міністр середнього машинобудування отримав дзвінок від Голови Ради Міністрів Миколи Рижкова, який попросив Славського прилетіти в Москву наступного дня. Ще один день Рижков накинув, коли Славський зауважив, що нараз дуже зайнятий контролем завершального етапу будівництва саркофага. «Вони щось задумали», — сказав Славський підлеглому, який став свідком телефонної розмови міністра з Рижковим.
Зустріч у Москві тривала три години. Рижков запевнив Славського, що задоволений його роботою, але з огляду на вік Юхима Павловича тому буде краще піти у відставку. Сповнений бажання увійти в історію, залишаючись у кріслі міністра до ста років, Славський до останнього заперечував. Залишаючи кабінет Рижкова, він попросив секретаря дати йому аркуш паперу, на якому звичним для себе синім олівцем написав: «Прошу звільнити мене, оскільки я трохи недочуваю на ліве вухо». Так він продемонстрував знак непокори. Або ж сподівання, що Голова Ради Міністрів не підпише прохання з такою безглуздою причиною виходу у відставку. Славський не приховував своєї невисокої думки про нову правлячу верхівку та її політичний курс. Він вважав, що Міністерство середнього машинобудування не потребує реструктуризації. На думку Юхима Славського, він і його люди випереджали інших навіть без «перебудови», адже він краще за будь-кого знав, як потрібно працювати. Міністр жив за мілітаризованою моделлю економіки, не вбачав у реформах Горбачова жодних переваг і з презирством ставився до зовнішньополітичних ініціатив Генсека, направлених на послаблення напруження між Сходом і Заходом. Тільки кілька тижнів потому помічники Славського переконають його написати належне прохання про відставку.
Епоха мілітаризованої економіки завершувалась. Вона породила Чорнобильську катастрофу, вона ж була покликана виправити наслідки останньої. Уже на пенсії Юхим Славський згадуватиме старі добрі часи, читаючи напам’ять рядки з творчості свого улюбленого поета. Із задоволенням цитуючи Тараса Шевченка, батька української нації і поета-романтика, який оспівував сільську красу рідного краю Славського, він декламував:
Ще на початку 1960-х Славський застосував увесь свій вплив, щоб нове містечко в Казахстані, побудоване навколо уранового рудника, було названо на честь його улюбленого поета. Любов Юхима Славського до України нічим не поступалася любові до Радянського Союзу. Патріотичних відмінностей для нього не існувало.
Чорнобильська катастрофа зруйнувала пасторальний світ, який зображував Шевченко і який ще з дитинства закарбувався в пам’яті Славського. Відтепер вишневі сади на Півночі України та в окремих частинах Білорусі та Росії випромінювали в атмосферу радіацію, знищуючи життя довкола. Утім, немає жодних свідчень про те, що Славський хоч колись визнав свою — чи своєї галузі — відповідальність за аварію. Незмінний міністр середнього машинобудування був готовий ризикувати і реагувати на наслідки. Одного разу, ще до Чорнобильської аварії, хтось запитав у Юхима Славського, що станеться в разі розплавлення активної зони. «Усе буде дуже й дуже погано, та ми справимося навіть з цим». І він дійсно справився із ситуацією на ЧАЕС. Щоправда, ціною колосальних втрат.
Радянське атомне лобі сподівалося, що саркофаг закопає не лише зруйнований реактор, а й сумніви щодо всієї ядерної програми. Хоч і налаштовані скептично, партійні та урядові лідери все ж відкрито підтримали лінію, задану атомним лобі. Вину за аварію повністю переклали на персонал ЧАЕС. Тепер, з огляду на завершення будівництва саркофага і відставок А. П. Александрова з посади президента Академії наук СРСР і Ю. П. Славського з посади очільника радянської ядерної імперії на порозі її реструктуризації, уряд міг зосередитися на персонах Віктора Брюханова і його підлеглих, які повинні були прийняти весь удар вини за те, що сталося на Чорнобильській АЕС уночі 26 квітня, на себе.
Глава 17
Злочин і кара
Анатолій Александров, 83-річний корифей радянської ядерної енергетики і головний науковий консультант із проектування чорнобильського реактора РБМК, пішов у відставку з посади президента Академії наук СРСР 16 жовтня 1986 року. Окрім того, він був готовий залишити крісло директора Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова. Надважливу першу сторінку радянської ядерної програми було перегорнуто. Зміст наступної залежав від того, хто стане наступником Александрова на посаді директора, відповідального за 10 000 учених і працівників.