Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 61)

Віктор Брюханов відмовився визнавати себе винним за першими двома пунктами звинувачення. Колишній директор стверджував, що в жодній з інструкцій Чорнобильська атомна електростанція не визначалась як вибухопожежонебезпечне підприємство: ані законодавці, ані керівники в галузі, які видавали робочі інструкції, не передбачали варіанта, за якого реактор міг вибухнути. Що ж стосувалося другого пункту, то тут Віктор заявив, що, наскільки це було можливо, поінформував владу про ситуацію на станції, однак його пропозицію евакуювати населення Прип’яті проігнорували. Найбільш вагомим доказом проти Брюханова став документ, підписаний ним уранці 26 квітня, де зазначалося про низькі рівні радіації на ЧАЕС на основі доступних тоді даних. На питання обвинувача про те, «чому інформація стосовно 200 рентгенів за годину не вказувалася в листі партії та радянським органам», Віктор Брюханов відповів: «Я переглянув документ недостатньо уважно — безперечно, цифру потрібно було вписати». І хоча Брюханов, як міг, намагався відстоювати свою позицію, він розумів: щоб він не говорив чи не зробив на суді, у Кремлі його долю вже визначили. «Мене покарають — це було очевидно заздалегідь», — сказав колишній директор ЧАЕС згодом, пригадуючи свої думки під час судового засідання.

Брюханов визнавав свою вину за халатність, оскільки аварія сталася фактично на його очах. «Я винен, як керівник, — за те, що недогледів якісь речі, за те, що був певною мірою неуважним і неефективним. Я усвідомлюю, що стався серйозний інцидент, однак відповідальність за нього несе кожен», — сказав він судді. Визнання Брюхановим часткової відповідальності за аварію справило позитивне враження на суд, хоча всі знали: Віктор не брав безпосередньої участі в. подіях 26 квітня. «Знаєте, я вперше бачу настільки витриманого і стриманого підсудного, — сказав один із суддів у розмові тет-а-тет Валентині, — хоча відчувається, що він засмучений. Справжній чоловік!»

Микола Фомін обрав зовсім іншу стратегію. Повернений лікарями СІЗО з того світу після спроби самогубства, він відновив свої сили і тепер переважно перекладав відповідальність за аварію на своїх підлеглих. Позиція Фоміна була дуже простою: вибуху на 4-му енергоблоці не сталося б, якби Дятлов і Акімов дотримувалися затвердженої ним — вивіреної — програми турбінного випробування. «Я переконаний, що не програма стала причиною аварії», — заявив Фомін суду. Коли обвинувач запитав, «хто, на думку Фоміна, несе основну відповідальність за інцидент», колишній головний інженер ЧАЕС відповів: «Дятлов і Акімов, які припустилися відхилень від програми».

Зі свого боку, Анатолій Дятлов, керівник, безпосередньо відповідальний за порушення умов турбінного випробування, визначеного програмою, брати на озброєння доводи Фоміна, звинуваючи в усьому підлеглих, які доти вже померли і цілком могли б стати козлами відпущення, не хотів. Дятлов зайняв іншу, значно благороднішу — і водночас незручну для влади — позицію: він визнав свою вину за низку порушень інструкції з експлуатації, на кшталт недостатньої кількості керуючих стержнів (менше ніж п’ятнадцять) в активній зоні реактора, недотримання у відновленні рівня потужності реактора до визначених програмою 700 МВт після її несподіваної втрати і затягування активації аварійного захисту (АЗ-5) задля зупинки реакції.

Однак водночас був твердо переконаний: жодне з цих порушень не призвело б до вибуху, якби реактор не мав низки конструкторських вад. «Якщо б ми натиснули кнопку раніше, аварія сталася б раніше, — говорив Анатолій Дятлов. — Інакше кажучи, аварія обумовлювалася станом реактора. Я віддав наказ стабілізувати рівень потужності реактора на позначці 200 МВт, оскільки вважав, що реактор відповідає установленим в СРСР стандартам безпеки». Фактично Дятлов вказував пальцем на конструкторів реактора РБМК, який точно не можна було назвати вибухозахищеним з огляду на явище позитивного пустотного ефекту, а також властивість прискорювати реакцію, коли керуючі стержні вводяться в активну зону. Анатолій Дятлов публічно звинуватив конструкторів реактора, і багато хто в політичних та індустріальних колах вважав це звинувачення небезпідставним.

Сам Дятлов, зрештою, дійшов висновку: ані голова суддівської колегії, член Верховного суду СРСР Раймонд Брізе, ані державний обвинувач Юрій Шадрін, старший помічник Генерального прокурора СРСР, не були зацікавлені в розкритті істини щодо вибуху. Більше того, вони фактично відвели конструкторів РБМК від відповідальності, вилучивши із справи проти адміністрації АЕС усі матеріали, які стосувалися конструкції реактора, — їх виділили в окреме кримінальне провадження, яке вимагало подальшого розслідування. Комісія експертів-ядерників, скликана до засідання задля з’ясування причин вибуху, складалася переважно з представників НДІ, відповідальних за конструювання реактора РБМК, а показання свідків — операторів та інженерів ЧАЕС — судді зазвичай ігнорували.

На думку Віктора Брюханова, нараду персоналу вищої ланки, яка за часом збігалася з оголошенням вироку, нове керівництво Чорнобильської атомної електростанції скликало навмисно — з метою уникнення невдоволення. Хоча навіть незважаючи на це, понад півтисячі працівників станції підписали прохання про помилування Брюханова. Як пізніше писав Дятлов: «У липні 1987-го багато хто вже розумів — звинувачення, висунуті проти персоналу, були незаконними. Люди знали — ужито заходів з модернізації функціонуючих реакторів; вони цікавилися цим і робили свої висновки». Дятлов мав на увазі зміни, які почали вносити в конструкцію реакторів РБМК після засідання Політбюро в липні 1986 року. Прекрасно усвідомлюючи, що відповідальність за катастрофу не можна приписувати виключно операторам і конструкторам, державні лідери, втім, вирішили зробити козлами відпущення саме їх. Коментуючи згодом вирок, Віктор Брюханов зазначав: «Урешті-решт, потрібно ж було продемонструвати ЦК партії і цілому світові: погляньте, мовляв, ми знайшли винуватців. До того ж хіба могла взагалі відставати радянська наука? Вона ж була найкращою у світі».

Суд постановив визнати винними і Віктора Брюханова, і його підлеглих, які «не забезпечили дотримання персоналом атомної електростанції технологічної дисципліни; більше того, вони особисто систематично порушували офіційні інструкції та ігнорували рекомендації контрольно-наглядових органів». Віктора Брюханова також звинуватили в затримці евакуації персоналу. «Проявивши розгубленість і боягузтво, Віктор Брюханов не вжив заходів з локалізації масштабів інциденту, не дотримався плану захисту персоналу та населення від викидів радіації і — з огляду на надану ним інформацію — свідомо применшив дані про рівні радіації, що перешкодило своєчасній евакуації людей із небезпечної зони», — зазначалося в тексті вироку.

Коли суддя зачитав вирок, тяжкість призначеного покарання шокувала Віктора Брюханова — він отримав 10 років позбавлення волі; аналогічний вирок винесли Анатолію Дятлову і Миколі Фоміну. Врешті-решт, немає значення, яким саме були дії кожного з трьох керівників під час аварії або їхня поведінка в суді, — усім присудили однаковий термін. Троє інших обвинувачених отримали від двох до п’яти років. «Суддя Верховного суду СРСР виніс вирок, який йому наказали, — ретроспективно зауважував Брюханов. — Думаю, якби вони знайшли статтю, за якою могли б розстріляти мене, — вони б зробили й це. Але не знайшли». Адміністрація в’язниці підозрювала, що, зважаючи на шок від вироку, Брюханов спробує накласти на себе руки. «У ніч після вироку охоронець поставив біля мого ліжка стілець і просидів там цілу ніч, щоб я нічого з собою не зробив, — пригадував Віктор Брюханов. — Однак він лише спати мені заважав». Зроблений з іншого тіста, колишній директор ЧАЕС не думав про самогубство. Як пізніше говорив сам Брюханов журналістові, «піти із життя нескладно, та що ти цим доведеш? І кому? На що це вплине?»

Втім, моральна стійкість була властива не кожному. 27 квітня 1988 року — через день після другої річниці Чорнобильської аварії — друга спроба самогубства Валерія Легасова принесла бажаний ним результат. Учений повісився у власній квартирі, коли члени його родини пішли на роботу. Про недвозначність його наміру свідчив вузол на мотузці — затягнутий так туго, що навіть співробітники міліції, які розслідували обставини смерті вченого, насилу змогли розв’язати мотузку. Легасов не залишив передсмертної записки, але упорядкував вірші, які ще за життя присвятив дружині. Напередодні він приніс додому особисті речі зі свого робочого кабінету, включаючи улюблене фото двох чорнобильських лелек — символу життя, яке повертається в зону лиха.

Своє ж власне життя після першої спроби суїциду влітку 1987 року Валерій Легасов намагався повернути у звичне русло, віддавшись новій пристрасті — питанню безпеки радянських ядерних реакторів. У жовтні 1987 року академік написав статтю для «Правды», де аргументував, чому пріоритет слід віддавати науці, а не потребам промисловості чи виробничим планам. «Коли постає питання не модернізації старого, а створення нового, принципова роль відводиться саме науці», — ствер-джував Легасов, відтворюючи ідеалізовану картину ранніх етапів розвитку радянської ядерної програми. Він продовжував: «Але потім: є й трагічно засвідчений у Чорнобилі приклад протилежного, коли наука була обмежена... і ухвалювалися далекі від оптимальних рішення».