Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 62)

У своїй критиці радянської ядерної енергетики Валерій Легасов намагався бути якомога дипломатичнішим. Однак восени 1987 року вчений пережив чергове приниження. Анатолій Александров, який продовжував підтримувати Легасова, повідомив співробітникам Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова, що Політбюро вирішило вручити Валерію Легасову звання Героя Соціалістичної Праці за його роботу в Чорнобилі. Рішення Політбюро було скасовано в останню мить — імовірно, особисто Михайлом Горбачовим. Серйозний удар підірвав авторитет і моральний дух Валерія Легасова. Самопочуття вченого погіршувалося, а надії на реалізацію свої наукових планів в’янули на очах. 26 квітня 1988 року, на другу річницю Чорнобильської аварії, колеги Легасова в Академії наук СРСР відхилили його нову ідею — створення міжвідомчого комітету з хімічних досліджень. Того ж дня вчений забрав з кабінету свої особисті речі, включаючи фотографії з Чорнобиля. Ще через день Валерія Легасова знайшли мертвим.

У період, що передував його смерті, Валерій Легасов почав піддавати сумнівам горбачовську політику «перебудови», направлену на трансформацію радянського суспільства. Одному з колег Легасов сказав: на його думку, влада зосерджена в руках не тих людей. Важко повірити, що Легасов мав на увазі не Михайла Горбачова, а когось іншого. У мемуарних роздумах стосовно Чорнобиля, які Легасов протягом кількох місяців до свого самогубства записував на касетну стрічку, він висловлював стурбованість щодо безпеки в галузі ядерної енергетики. Валерій Легасов критикував окремі особливості створених у Союзі реакторів РБМК — насамперед йшлося про відсутність бетонного укриття над реактором, яке передбачалося міжнародними стандартами з метою запобігання поширенню радіації в разі аварії. Окрім того, до недоліків, на думку вченого, належав і принцип регулювання роботи реактора за допомогою керуючих стержнів з графітовими компонентами. Критика Валерія Легасова також стосувалася міністра середнього машинобудування Юхима Славського, тоді як про Миколу Рижкова, Голову Ради Міністрів СРСР, який підтримував Легасова під час його роботи над доповіддю для конференції МАГАТЕ у Відні, учений відгукувся доволі тепло. Саме Микола Рижков від імені радянського керівництва був присутній на похороні Валерія Легасова. Горбачов так і не з’явився.

Життя Валерія Легасова, спутошеного радіаційно-індукованою депресією, яка лише посилювала докори сумління і відчуття особистої зради, обірвалося — учений, хоч і не розкривши всієї істинності причин Чорнобильської катастрофи, у своїй віденській доповіді обнародував світові правду про її наслідки. Віктор Брюханов, Микола Фомін, Анатолій Дятлов і троє їхніх колег відбували покарання у в’язниці. Відповідно до громадської думки в СРСР, смерть Легасова була нещасним випадком, тоді як винних справедливо покарали. Закопавши реактор — а разом з ним і колючу правду про вибух, — Михайлові Горбачову нарешті вдалося розпочати свої політичні та економічні реформи. Майбутнє виглядало обнадійливо, якщо не сказати більше. Утім, Чорнобильська катастрофа повернеться неочікуваним — і для Москви, і для інших світових столиць — чином, щоб знову вплинути на життя тих, хто нібито залишив її у минулому.

Розділ 6

Новий день

Глава 18

Пробудження

У січні 1988 року лідери Спілки письменників УРСР направили партійним керівникам у Києві листа із пропозицією організувати міжнародну конференцію з питань впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я людини. Українські письменники висловили готовність організувати цю конференцію спільно з Академією наук УРСР та їхніми колегами із Спілки письменників у Москві. Утім, партійні керівники в Києві повідомили, що вважають за краще відкласти цей захід до наступного року з огляду на завантажений календар осені 1988 року. Офіційні оособи також нагадали про те, що, на їхню думку, можна було підсилити співпрацю Спілки письменників з Комуністичною партією.

І хоча в КПРС і КДБ підтримували роботу Спілки письменників, влада пильно стежила за діяльністю організації. Українські письменники робили все можливе, щоб переконати владу — вони не мають жодних підозрілих намірів, а ідея самої конференції виникла під час обговорення на Всесоюзній конференції письменників, яка пройшла восени 1987 року в Ленінграді і була приурочена до 70-річчя Жовтневої революції. Київська влада вирішила не поспішати — питання, пов’язані з Чорнобильською катастрофою, швидко перетворювалися на політично делікатну тему.

На другу річницю катастрофи, 26 квітня 1988 року, Український культурологічний клуб, перша недержавна організація в УРСР, організувала несанкціонований мітинг. Для голови ради клубу Сергія Набоки, 32-ріЧного випускника факультету журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, засудженого на три роки за «антирадянську пропаганду», спроба організувати цей захід стала вже другою. Попередній мітинг планували провести на першу річницю. Набока і його однодумці, відомі тоді КДБ, як члени «мережі», підготували лист радянській верхівці в Москві з вимогою закрити Чорнобильську АЕС, зупинити будівництво в Україні нових атомних електростанцій, провести консультацію з громадськістю і, можливо, референдум щодо розвитку ядерної енергетики, а також оголосити 26 квітня днем пам’яті. Мітингом у центрі Києва Сергій Набока і його послідовники сподівалися скористатися, щоб зібрати підписи для листа, однак у КДБ дізналися про ці плани, успішно використавши своїх агентів, щоб «відмовити» Набоку та інших. Минув рік, і тепер команда Сергія Набоки, відома як Український культурологічний клуб, втілювала ідею мітингу в життя. У КДБ вважали — усе це було частиною намагань західних підривних центрів обернути факт ядерної аварії таким чином, щоб змусити організації, мета яких нібито направлена на збереження довкілля, займатися підривною діяльністю та вийти з-під контролю партії.

Український культурологічний клуб повернувся до ідеї проведення мітингу навесні 1988 року. До його організаторів долучився й Олесь Шевченко, 48-річний дисидент і член Української Гельсінської групи — організації, заснованої 1976 року. Українська Гельсінська група ставила перед собою завдання моніторингу дотримання Радянським Союзом зобов’язань у галузі прав людини, які СРСР узяв на себе після підписання 1975 року Гельсінських угод. Утім, влада, яка не лише продовжувала порушувати конституційні права своїх громадян, а й кидала за ґрати кожного, хто слідкував і висловлював невдоволення щодо цього, заборонила діяльність Української Гельсінської групи. Її члени зазнали гонінь. Серед заарештованих та ув’язнених правозахисників був і Олесь Шевченко. Його звільнення із заслання в Казахстані 1987 року стало частиною горбачовської політики гласності та «перебудови». Національним правам свого народу українські активісти надали першорядне значення. І тепер Шевченко та його однодумці отримали ще один поштовх до дій — Чорнобиль.

До демонстрації підготували плакати з написами «Скажем “Ні” АЕС в Україні», «Нам не потрібні мертві зони» та «Референдум щодо АЕС!» Захід мав відбутися на головній площі міста, яка тоді називалася Площею Жовтневої Революції, а нині широковідома як Майдан Незалежності. Влада зробила спробу переконати організаторів, включаючи Сергія Набоку та Олеся Шевченка, відмовитися від своєї задумки. Усвідомивши, що це не допомогло, урядовці звернулися до правоохоронних органів із проханням мобілізувати співробітників міліції та членів народних дружин, теж організованих міліцією, щоб розігнати демонстрацію силою. За кілька днів до річниці Чорнобильської аварії київською владою було розпочато ремонтні роботи на частині площі і тротуарі, які оточили захисним огородженням. Окрім того, саме в цей район направили студентів для тренувального маршу до прийдешнього першотравневого параду.

Коли на площі з’явилися члени Українського культурологічного клубу, міліція та співробітники КДБ, напали і на учасників, і на звичайних перехожих, силою запхавши тих в «автозаки» — усього до п’ятдесяти чоловік. Людей відвезли в найближче відділення міліції, роздягнули та обшукали. Самого Шевченка заарештували і запхали в «автозак» за те, що він ніс плакат, хоча активіст намагався вказати міліціонерам на статтю Конституції УРСР: «Громадяни Української PCP мають право на свободу слова та організацію демонстрацій». За так зване «хуліганство» він проведе у відділенні 15 діб.

Уже в перші тижні після катастрофи КДБ почав відслідковувати настрої щодо інциденту в колах українських дисидентів. На початку червня 1986 року таємні агенти доповіли партійній владі про етнонаціоналістичне трактування катастрофи в колах людей, підозрюваних у націоналістичних переконаннях. Так, Є. З. Шевчук, колишній учасник націоналістичного підпілля, який боровся проти СРСР у Західній Україні після Другої світової війни, нібито сказав агентові КДБ, що, на його думку, «росіяни будують ці станції на території України цілеспрямовано, — розуміючи, що в разі аварії постраждають переважно українці».

Така думка не мала широко розповсюдженого характеру, але в колах дисидентів усе одно не сумнівалися — Чорнобильська катастрофа стала національною катастрофою. Михайлина Коцюбинська, племінниця класика української літератури початку XX століття (її назвали на його честь), мала тісні зв’язки з Українською Гельсінською групою. Своєму знайомому, який передав її слова КДБ, Коцюбинська начебто сказала таке: «На нашу долю випала катастрофа, від якої ми ще не скоро оговтаємось. Нації загрожує небезпека вимирання, фізичного винищення. Катастрофа, з якою ми зіштовхнулися, — це катастрофа глобальних масштабів. І насамперед це ганьба для недалекоглядних лідерів, які розпорядилися будувати атомні електростанції в густо-населених регіонах — і саме в багатій неймовірно родючими землями Україні».